А тому уродженець села Лаврів, що під Луцьком, Олександр Сєкунов, який уже 14 років мешкає у Канаді, за будь-якої можливості не минає малу батьківщину.
Цього разу у Київ, де мешкає родина сестри Тані, яка теж виросла у Лаврові, Саша прилетів з Об'єднаних Арабських Еміратів, які стали останнім пунктом його відпочинкового туру. Шлях в Україну проліг аж через сім країн. З Ванкувера, який дуже близько до кордону зі Сполученими Штатами, автобусом добрався у Сіетл, в котрому виробляють знамениті «Боїнги», а звідти «небесним птахом», через океани і континенти, помандрував: у Філіппіни, Таїланд, Камбоджу, Малайзію, Індію... За час, що мій колишній однокласник мешкає у Країні Кленового Листа, як інколи називають Канаду, він відвідав уже понад півсотню(!) країн, бо, виявляється, усе життя прагнув побачити світ...
Переглядаючи нещодавно знімки шкільної пори, звернула увагу на фото зі свята останнього дзвоника. Мало того, що на них увесь наш клас дуже засмучений, бо ж душа відчувала закінчення безтурботного дитинства, так ще й традиційний подарунок школі ми робили у стилі тодішньої епохи. Наш староста Володя Чубарко тримає бюст Леніна, щоправда, на вишитому рушнику... Які були часи — такі й презенти. Отож про подорожі, тим більше — за символічну «залізну завісу», якою був оточений тодішній Радянський Союз, ми й не мріяли, ми того світу й не знали. Після восьмого у класі залишилося 19 учнів. І хоча було лише п'ятеро дівчат, але у чоловічому товаристві вони почувалися дуже комфортно! Принаймні ми з моєю найкращою шкільною подруженькою Лесею Бондарук (нині Качаловською) сиділи на останній парті, їх же окупували й інші дівчата. А місце перед недремним вчительським оком дісталося хлопцям. У спогадах про школу часто бачу Сашу Сєкунова і Мішу Левенця, яким припала перша парта перед вчительським столом. Це були наші ерудити.
А життя склалося так, що після закінчення школи частіше зустрічалися на... похоронах однокласників. Першим цей світ у 30 років покинув Толік Онофрук. І Толя, і Міша Левенець, і Володя Гаврилюк пішли з життя мало не один за одним, вони загинули трагічно. Толік Міщук і Жора Щерба померли від хвороб у віці 51 і 52 роки. На лаврівському кладовищі лежить і наш вчитель хімії Євгенія Павлівна Галко, і наш класний керівник Кость Савич Мельник, і мій тато, наш вчитель історії Петро Андрійович Стадніков, батьки наших однокласниць Валі Кордунової (Сарнацької) і Галі Чубарко (Корнійчук) — Василь Іванович і Василь Антонович. Перший викладав трудове навчання, а інший навчав у четвертому класі. Тут же лежать і батьки Саші Сєкунова — Наталія Терентіївна та Петро Маркович, котрі стали своєрідною лаврівською легендою.
Чи не всі наші тодішні вчителі були «прислані» зі Східної чи Центральної України в Західну. Кілька з них були родом з Чернігівщини, і як же жорстоко ми, старшокласники, підсміювалися з чернігівської (що усвідомили пізніше) говірки вчителя біології Романа Пилиповича Бреуса, який заклав при школі і чудовий парк із «зеленим» класом, і теплиці, і плантації дослідних ділянок та квітників, на яких росло, здається, усе, що може рости на землі. А наш учитель фізкультури уродженець села Хрипівка Городнянського району Чернігівської області Борис Семенович Кожем'яченко був, виявляється, односельчанином й приятелем відомого українського дисидента Левка Лук'яненка. І коли того заарештували, то ще й із ним листувався, за що, як потім дізнався наш однокласник Володя Максімов, його виключили з партії. Мама ж Саші Сєкунова прибула у Лаврів, «на бандерівщину», 1946 року з Вінниччини, їй ще радили ховати комсомольський квиток... А батько — 1949-го. І ще через три роки Петро Маркович, корінний киянин, інтелігент, як кажуть, «до мозга костей», виписався зі столиці, навіки пов'язавши своє життя з нашим селом і відрізавши усякі можливості повернутися у Київ.
Тепер зі столиці чи з іншої точки земної кулі на сільський цвинтар не дуже й наїздишся. А хотілося б, щоб рідні могили були доглянуті. Вірогідно, що саме ця причина також спонукала свого часу Сашу стати своєрідним спонсором Лаврівської школи і запровадити стипендію імені вчителів Сєкунових. Її вручають щороку найкращому випускнику, і матеріальне її забезпечення надходить із Канади. Вона, безперечно, є підтвердженням учительських талантів Петра Марковича і Наталії Терентіївни та інших наших учителів, які з повагою ставилися до учнів і підтримували таланти. Тому з наступного року їхній син спонсоруватиме уже три такі стипендії.
Перші роки у Канаді для Саші, як і для більшості емігрантів, були непростими. У свої на той час 40 років він володів традиційним набором благополучності українця. Мешкав у Києві, закінчив престижний Київський політехнічний інститут за спеціальністю радіоелектроніка. Працював на одному з київських заводів, мав квартиру, машину, дачу. А дача виявилася поблизу Чорнобиля... Потім настали дев'яності з їхнім безгрошів'ям. Спочатку захотілося вивезти з цієї країни дітей, дати їм шанс. Дочкам було 14 і 16 років, і з властивими тінейджерам безтурботністю та водночас прагненням реалізувати свої можливості вони підтримали ідею еміграції. Нині старша працює юристом, а молодша — біолог, і вони, як каже тепер їхній батько, «повноцінний канадський продукт».
Звичайно, що життя на чужині не нагадувало, як каже Саша, казку про те, як «жили-були цар-царевич і король-королевич». Хоча англійську почав опановувати ще в Україні, все одно в Канаді півроку відчував шок від іншомовного оточення. Ще важче довелося на курсах (незнайомі технічні терміни), які проходив за програмою залучення у Канаду спеціалістів (завдяки їй і потрапив у Країну Кленового Листа). Але уже перше резюме і перше інтерв'ю з роботодавцем на третій рік канадського життя дало йому роботу. Відтоді наш однокласник працює у фірмі «Ксерокс», має справу з продукцією так званого топ-класу. Приїхавши у Ванкувер 1996-го, через три роки отримав паспорт громадянина Канади, з яким у 2000-му вирушив у свою першу закордонну екскурсію. І це був Париж. В Україну ж уперше приїхав через п'ять років.
Рідна школа зустріла нас... ремонтом. Цього літа випускний бал відбувся, як відомо, раніше, тому з наведенням порядку не затягували. Але актовий зал і клас, де ми навчалися, зумисне не зачіпали. То ж душа кожного змогла відчути, як заспівали теперішні учні, «музику рідного дому». Не тільки наш канадський друг, а й усі однокласники, хто викроїв час для зустрічі з юністю, були приємно вражені гостинним прийомом. Сценарій, підготовлений вчителькою української мови і літератури Ніною Василівною Трачук, містив віршовану розповідь про кожного з нас, згадали хвилиною мовчання однокласників і вчителів, які уже пішли з життя... Нам заспівали піонерський гімн з нашого дитинства «Злиньте вогнями, синії ночі...», і на мотив цієї ж пісні — жартівливий «Гімн пенсіонерів», бо більшість уже, на жаль, належить до цієї категорії. Було дуже душевно і хвилююче. Нинішній директор школи Віктор Конович Попко розказав про те, як його, не лаврівця за походженням, вражають традиції відзначення свят великими родинами. Про те, що у школі половина вчителів — її колишні випускники. Але нині тут навчається удвічі менше дітей, ніж у наші часи. І то зі 158-ми учнів 49 довозять із сусідніх Баківець. А нас було — 320, але, мабуть, тільки Саша Сєкунов забрався так далеко від рідної землі та й, зрештою, досяг того, чого досяг. Напередодні у школі дітки перемовлялися, що чекають приїзду «дядька зі Швейцарії». Бо і Швейцарія, і Канада з Ванкувером на березі Тихого океану ще дуже далеко від розуміння українських сільських дітей. Проте приклад нашого однокласника став їм уроком і підтвердженням того, що розумна людина мусить прагнути кращого. І досягати його.
