Аби зняти живого лося, йому довелося подолати зо триста кілометрів. Аби зафіксувати білочку, котра смішно стоїть на задніх лапках, зробив три тисячі(!) кадрів. Аби показати в усій красі рідкісну очеретяну жабу — бродив до знемоги волинськими болотами. А коли чатував з фотоапаратом у віддаленому кварталі на зубрів, його... забули звідти забрати й ледь не довелося ночувати в зимовому лісі. У власного кореспондента газети «Урядовий кур’єр» у Волинській області Валерія Мельника немало подібних історій із його фотоспілкування з дикою природою, бо в такій багатій на унікальну флору й фауну Україні людей, які уміють зняти цей первісний світ, можна порахувати на пальцях однієї руки.
Чому став мисливцем? Чому згодом змінив рушницю на фотоапарат? Чому почав писати книжки на природоохоронну тематику, знімає про дику природу фільми і звідки стільки знає про звірів, птахів, ліси й озера Волині? Про це — наша розмова з Валерієм, котрому 10 лютого життя, як прийнято казати, виставило дві п’ятірки. Ми з ним не тільки разом вчилися на факультеті журналістики Львівського університету, а й починали в одній газеті. Тоді це була обласна молодіжна газета «Молодий ленінець». Нинішнім виданням і не снилася тодішня її популярність. Організовані Мельником, ми з читачами садили ліси, у яких вже давно збирають гриби й полюють на зайців. Публіцистичні виступи Валерія спонукали волинян зібрати, ні багато ні мало, аж 107 тисяч підписів проти бездумного нарощування потужності на Рівненській АЕС (і цього нарощування тоді таки не відбулося). А на окремі тури лото «Природа», яке придумав і втілював у життя наш нинішній ювіляр, приходило по п’ять тисяч (!) відповідей з Волині та сусідніх областей.
— Дивишся на твої знімки дикої природи, і не віриться, що свого часу ти був завзятим мисливцем з рушницею. Узяв у руки фотоапарат, бо стало шкода вбивати звіра?
— Ще пацаном я знав, що неодмінно буду мисливцем. Бувало, що у школі прогулював уроки, але сачкував заради того, аби піти в обласну бібліотеку, де за короткий час прочитав всі книги на мисливську тематику, які там тільки були. У родині мисливців ніколи не було, принаймні у тих поколіннях, які мені відомі. Але це десь закладено на генетичному рівні, бо ж прадавні люди брали на полювання лише чоловіків мужніх і сильних, які могли вполювати для племені мамонта, спокійно реагували на хижого звіра. А боягузи залишалися з жінками копати корінці і підтримувати вогонь у вогнищі, аби впольованого звіра потім усім з’їсти... Через те, що були і немисливці, ми, вважаю, і маємо сьогодні таке зманірене суспільство та скептиків. Вони не знають, що таке полювання, але ведуть розмови, що воно нам не потрібне. А самі залюбки навертають у ресторані стейки, і від курятинки теж не відмовляються. А домашня курочка, думаю, так само хоче жити, як і дика качка. Різниця між скептиками, які кажуть, що полювання — це недобре, і мною, який полює, у тому, що я добув звіра чи птаха сам, мені не принесли його на підносі.
Не скажу, що вже надто активно блукаю лісами з рушницею: значно більше з фотоапаратом. Буває, що після відкриття мисливського сезону (це святе!) встигаю при його закінченні з’їздити у ліс раз чи два. Беру одну чи дві качки, аби довести самому собі, що не деградував як мисливець, отримати моральне задоволення, що не розучився стріляти. І водночас нафотографуюся, бо 99,5% людей ніколи не побачать у дикій природі того, що я бачу через об’єктив.
— А бачив ти й чорного лелеку, якого через відлюдькуватість ще називають чорним самітником. Я колись у відрядженні в глухі місця Ратнівського району запримітила його за кількасот метрів, то ми не встигли і машину зупинити, як птах піднявся у повітря. Як вдалося тобі «вполювати» і чорного лелеку, і ось цю сову з бородою, яка прикрашає сторінки твого нового фотоальбому, який має всі шанси стати справжнім волинським сувеніром?
— Бородата сова — це птах, зображень якого у попередніх виданнях Червоної книги України не було, бо вважалося, що його вже у нас і не існує. З’явилася згадка лише в останньому виданні Червоної книги. Нині чисельність бородатої сови в Україні десь 20—30 пар на всю державу. А подібні знімки дуже рідко виходять випадково, насамперед це праця. Треба мати високі гумовці, спецівку, не боятися годувати комарів у болотах, заночувати у лісі і т. д. Ти завжди при собі маєш камеру, заправляєш власну машину, лише потенційно передбачаючи, що у тому чи іншому кварталі волинського лісу можеш зустріти рідкісного звіра. Але впевненості, що привезеш бажаний знімок, ніколи не може бути. Бородата ж сова має ту особливість, що вона не відчуває великого страху перед людиною...
— За що й постраждала, бо людина — «господар природи» — її майже й винищила.
— На жаль, нині склалося так, що будь-який крутелик, котрий придбав рушницю з позолоченим спуском, уже вважає себе мисливцем. А щоб мати уявлення, що таке справжній мисливець, треба найперше прочитати повість Арсеньєва «Дерсу Узала». Тоді людина зрозуміє, що нічого зайвого у природі брати не треба, що не можна заради розваги стріляти по стрижах, ластівках чи чайках. Чи по тій же бородатій сові... Має прийти розуміння, що мисливство — від слова «мислити», що це найінтимніша і водночас найнебезпечніша форма спілкування з живою природою. Але повністю забороняти мисливство нереально і неправильно, бо у полювання є такий парадокс: щільність дичини вища там, де інтенсивніше ведеться мисливське господарство. Противники мисливства бачать у ньому лише стрільбу, а професіонали — відгодівлю і розведення звіра там, де він уже майже втрачений. У тій же Швеції щороку відстрілюють 100 тисяч лосів. А у Чехії добувають 21 тисячу оленів європейських, 13 тисяч ланей, 9 тисяч муфлонів, 127 тисяч козуль, 138 тисяч кабанів, 104 тисячі зайців, 590 тисяч фазанів! Причому чехи відстрілюють на рік п’ять тисяч так званих трофейних оленів, великі і гарні (є певні критерії) роги ідуть на власне мисливські трофеї. І був в Україні випадок, коли рівненські лісівники за одні трофейні роги закупили для службових потреб іномарку. Були тоді перевірки, бо не вірилося, що за «якісь» там роги можна придбати такий автомобіль...
А за чорним лелекою я «полював» три роки — дуже вже обережний птах! Щоб у тебе було розуміння, яким чином деякі звірі чують людину, наведу приклад. Лисиця писк миші чує за 500 метрів, і мало того, що чує, так ще й точно засікає місце, де ця миша подає голос!
— Одна з колег-журналісток розповіла, як їздила з тобою у відрядження. Їхали ви через село в лісі. І раптом ти на повному ходу різко зупиняєш автомобіль, вискакуєш і біжиш на одне подвір’я, не випускаючи з рук фотокамери. А за хвильку навперейми тобі вискакує дядько з... вилами в руках!
— Ну, мене він не злякав, ми порозумілися, але злякав білочку, яку я побачив бічним зором. Це начебто елементарний, знайомий нам, але надзвичайно рухливий звірок, якого важко зняти. Головний редактор українського «Лісового мисливського журналу» Валентина Максименко каже, що ліс, дику природу професійно знімає від сили чоловік п’ять-шість на всю державу. Я знаю лише двох із з них. Чому не рвуться на фотополювання? Відповідь дуже проста. Усе, що ти знімаєш, осідає у тебе в архіві, ти не можеш знати, куди пристроїш навіть найунікальніший знімок. А можна ж купити таку саму добру камеру і знімати собі весілля: з 12-тої до 24-тої, зробити 30 знімків і отримати свої 200 доларів... Я наїздив 400 кілометрів, доки знайшов місце, де у серпні збираються журавлі перед відльотом у вирій. Приїхав, поставив далеко машину, а сам метрів 400 меліоративною канавою навприсядки добираюся до місця зйомки. Обережно піднімаю голову, в один бік глянув, в інший... А журавлів-то... нема! На тому місці пасеться стадо домашніх корів. Отож 400 кілометрів пошуків — коту, чи то пак журавлю, під хвіст. Якщо ти не живеш природою, не знаєш її і не маєш терпіння — лісу і звірів у ньому знімати не зможеш.
— Поділися бувальщиною зі своїх фотомандрів. Адже подібних випадків на зразок дядька з вилами, мабуть, вистачало?
— З вилами чи не з вилами, але стресові ситуації траплялися. Це ж не весілля знімати... Знімав я зубрів. Завезли мене у квартал, куди вони могли прийти на підгодівлю. Єгер з радості, що доставив мене на місце, повернувся додому і прийняв на душу. Й забув, що мав мене забрати. А вже брався добрячий мороз, і було це у глухому лісі... Я, звичайно, був відповідно екіпірований, бо маю професійні одяг і взуття. Була поруч копиця сіна, у яку міг заритися і переночувати, не зважаючи, що вже увечері було градусів із тринадцять морозу. Але треба ж повідомити дружині, що ночую у лісі! Проте на цій лісовій галявині не було мобільного зв’язку. Вже споночіло. Я міряв кроками ліс, доки в якомусь місці на старенькій «Нокії» не засвітилася одна поділочка. Крок вправо, крок уліво — зв’язок щезав. Але вдалося перебалакати зі знаючим чоловіком, який розказав, як вийти з лісу.
— Але зубрів тоді ти таки зняв?
— Зубрів зняв.
— А якого звіра чи птаха ти дуже хотів зняти, проте ще не зняв?
— Можливо, не зняв і не зніму вовка, бо не знаю, як це зробити у дикій природі. Хіба знімати у вольєрі. Але ж це несерйозно. Кожна тварина — чи павук, чи зубр — цікаві по-своєму....
— І мене справді зачарувала очеретяна черепаха, котра спочатку видалася, м’яко кажучи, негарною, та коли придивилася до пози, у якій її знято! Це ж природна досконалість і краса!
— Найкращий кадр ще не знятий, хоча за останні чотири роки я відзняв (точно зафіксовано у фотокамері) десь 220 тисяч кадрів. Як правило, 98-99 відсотків знятого зразу іде у брак. Мені цікаво було знімати, як вилуплюється з яйця дике гусенятко. Не знаю, чи ще хтось в Україні зробив таку фотосесію. Дикі гуси є нині великою рідкістю. Приємно, що вдалося на Світязі зняти чорного баклана. Якісь процеси змушують цих птахів залишати південь України і мандрувати на наше Полісся. Це дуже обережний птах, підозрюю — через те, що бакланів на півдні «тренують» із допомогою гвинтівок... Цей же молодий, тому й підпустив до себе близько.
