Їх не знають в обличчя, не впізнають у супермаркетах, не фотографують у кав’ярнях, не просять автографів. Вони носять грим — маску, яку називають навіть не іменем, а прізвиськом. Вонивдягнені у строкаті лахміття, завжди з намальованою посмішкою, поролоновим носом та кольоровою перукою… «Клоун» — у самому слові є щосьсмішне, навіть безглузде. Зазвичай, коли ми бачимо клоунів, то посміхаємося. Не через те, що вони смішні, а через те, що вони клоуни, і так треба:їхнім завданням є смішити, а нашим — сміятися.
Та за всім цим — людина. Вона живе у реальному житті і не жартує з усіма, хто трапляється нашляху. Вона теж вирішує проблеми, сумує, варитькаші та виносить сміття, водить дитину до школичи дитячого садка, закохується, втрачає друзів…Але уявити все це складно, дивлячись на клоунана арені. «Моя робота — тішити людей — дарує радість мені. Я абсолютно щаслива людина, — розповідає Борис Осковський, або клоун БО, — Я працюю в Цирку Нікуліна на Цвєтному бульварі — цеу Москві, вже 33 роки, а в Києві я — гість».
— Ваш образ дуже позитивний, він збігається з реальним життям?
— Зазвичай збігається — клоун грає себе, лише через збільшуюче скло. Це, мабуть, єдина професія, коли артист грає себе. В театрі, наприклад, артист грає багато ролей, вони різні, а клоун грає того самого — самого себе, коміка, клоуна, людину, яка дарує радість.
— Ви граєте вже 33 роки. Реакція глядачів, а особливо дітей, змінилася? Із чого сміялися люди 30 років тому і з чого сміються зараз?
— Інший час тоді був — Радянський Союз — від людини нічого не залежало. Був у мене випадок: моя реприза — «Танець із лялькою» починався тим, що я натирав велику медаль. Одного разу перед виступом мені сказали, щоб у той вечір я не грав «Медаль». Я здивувався, подумав, чим їм не подобається… Мені пояснили, що в той день Брежнєву дали «П’яту Зірку Героя» — мою репризу люди будуть сприймати як шарж.
— Реакція публіки відрізняється в різних країнах?
— Всюди, де сміються люди — реакція однакова: в Росії і Україні, Швеції та Швейцарії, Америці та Японії. Єдине, в Німеччині відрізняється: там діти на вечірні сеанси не ходять, в залі одні дорослі. Таку публіку треба возити з собою — мені вона дуже подобається. Для них потрібно готувати окрему програму, реакція їхня схожа на стадіонну, коли забивають гол: тиша... і тут вибух!
— Вам цікавіше з дорослою публікою?
— Дивлячись з якими дорослими. Нещодавно був випадок у Києві: в першому ряді чоловік з дитиною показово читав газету. Якщо йому не цікаво, він ненавидить цирк, але обіцяв дружині, поки вона готує обід, відвести дитину на виставу, нехай візьме няню на ці дві години, а якщо ні, то навіщо з цього робити демонстрацію? Але я люблю, коли дорослі в залі. А бувають ситуації, коли дитину тягнуть в цирк у дворічному віці — він ще не сприймає виставу, а лише заважає іншим дивитися. В цирк потрібно приводити дітей приблизно з п’яти років — адже це розвиває дитину.
— Як ви вирішили стати клоуном, смішити людей?
— Мій тато працював у театрі, а коли мені було п’ять років, відвів мене до цирку. Я був вражений. Час усе змінює. Ось, наприклад, є у нашому цирку артист, син якого говорить, що, як виросте, стане клоуном БО (посміхається). Але невідомо, що буде далі — хтось порадить іншу спеціальність, хтось на цьому наполягатиме, а через багато років людина згадує, що про щось мріяла, чогось хотіла, та мрії залишаються лише мріями. А в мене усе вийшло: хотів бути клоуном — став ним. Я дуже люблю свою професію: я не зраджую їй, а вона мені, ось уже 33 роки — я дуже щаслива людина.
— Після того, як ви вперше потрапили до цирку, ви часто ходили на вистави?
— Справа в тому, що у нас не було цирку. Інколи приїжджав шапіто, тоді ходили постійно. Коли я був у п’ятому класі, ми з хлопчаками ходили в цирк допомагати прибирати, підмітали там, щоб нас безкоштовно пускали. Одного разу мені артист говорить, що якщо я хочу, можу працювати в них — залишитися в цирку! Для цього потрібно взяти довідку в школі, що мене відпускають, і він візьме мене, п’ятикласника, на роботу. Я зрадів, побіг до мами, розповідаю їй, вона довго не погоджувалася. Уявіть лише, я вмовив маму, що було абсолютно нереально. Вона вмовила директора школи… Ця довідка у мене досі вдома лежить, зі старими фотографіями зберігається…
— Ви покинули школу?..
— Ну що ви, звісно ж ні, тоді це була б справжня казка. Я прийшов до артиста, показав довідку, він сказав, що пожартував, і що так не можна, потрібно закінчити школу, не можна без освіти... А довідка досі вдома лежить.
Після цього сумнівів, куди податися після школи, не було. Я, звісно, одразу пішов у цирковий гурток, взяв батьків піджак, його одразу підрізали, нашили мені кольорових латок, і вже тоді я був клоуном. Тато потім питав, де його улюблений піджак, я лише знизував плечима і говорив, що поняття не маю. Почав займатися, та, за великим рахунком, дурницями займався. Знав би тоді, як потрібно, але підказати нікому було. На інструменті потрібно було навчитися грати, я граю зараз на трубі, але погано. Потрібно було піти в музичну школу, закінчити музичне училище, уявіть — клоун професійно грає на трубі. А тоді достатньо було лише сказати мені: «Щоб стати хорошим клоуном, тобі необхідно це знати.» Та раніше ніхто так не сприймав, мовляв, ким лише не мріє стати людина у дитинстві…
— Свої діти у вас є, що ви їм радите у такому виборі? — Так, у нас є донька і, напевно, на щастя її не зачепила ця професія. Ми не нав’язували їй нічого, адже Цирк — це теж в якійсь мірі покликання. Окрім цього це грандіозна робота, величезні навантаження на організм. А якщо все це ще й з-під палки, то результату ніякого не буде, а якщо немає результату, то немає сенсу працювати. Зараз в житті не можна бути кимсь посереднім. І неможливо без мрії.
— Ви згадали про те, що неможливо без мрії. Про що мрієте ви?
— Я мрію про багато речей, усі мрії пов’язані з роботою. Я хочу зробити виставу, вона буде називатися «Дивацтва клоуна». Я багато років працюю над нею, а тепер виходить, що я повинен поставити її на початку наступного року. Спочатку в Києві, в різних містах України, а потім вже повезу в Москву.
— Вважається, що клоун — весела і контактна людина…
— Не завжди. Ось Леонід Енгібаров — відомий клоун — говорив про те, що приходить до когось в гості, а всі чекають, що він почне жартувати й розважати усіх. А хто не знає — показує пальцем, і говорить, що така серйозна людина не може бути коміком. Дивна штука: ті, хто займаються «сміхом», у житті дуже серйозні люди.
— Що ви робите, коли вам сумно?
— Сумно… Мені часто буває сумно. У Києві багато ресторанів національної кухні, я ніде такого не зустрічав. Туди можна піти одному — поки постоїш в черзі, поки поїш, часу сумувати стає менше, гарно придумали. А взагалі я намагаюся, щоб мені не було сумно… Хочете, фокус покажу?
У руках клоуна з’являється книжка. Гортає так, щоб я бачила:
— Що тут?
— Білі сторінки.
— Я вдарю по них олівцем. Тепер що тут?
— Малюнки клоунів.
— А тепер я вдарю по них кольоровим олівцем .
Клоуни стали кольоровими.
— У кожної людини є якась необхідність. У мене є необхідність дарувати людям радість. Я в антракті роздаю дітям цукерки. Нічого дивного у тому, що клоун роздає дітям цукерки, немає — по суті, це дрібничка, але ніхто на це не розраховує. Тому виходить дуже несподівано і приємно. Це, мабуть, найзворушливіший момент мого виступу.
— Чим ви захоплюєтеся, окрім цирку?
— Раніше я любив готувати різні страви з кухонь різних країн. Я багато подорожував і привозив рецепти… А зараз — того не можна, того не потрібно, і готувати якось перестав. Головне моє захоплення — це новий спектакль.
— Є такий цирк, у якому ви мрієте працювати?
— Так, німецький цирк «Ронкаль». Коли вперше побачив його, моє уявлення про цирк змінилося. Якщо б мене покликали туди — напевно, пішов би, але хазяїн цього цирку — клоун, тому не покличуть.
— Як виглядає робочий день клоуна?
— Важко сказати, коли «хобі» — улюблена справа — і є твоєю роботою, перестаєш сприймати роботу, як роботу. Моя робота — тішити людей — приносить радість мені. Я абсолютно щаслива людина.
— Легко бути коміком?
— Не знаю. Складно, напевне. Питання — яким?
— Клоун — для вас це професія, світобачення, спосіб життя?
— Спосіб життя, напевне. Клоун — це людина свого часу. За радянських часів люди один над одним сміялися, одні речі були зрозумілими і звичними, зараз — інші. Зараз зовсім інший час — щасливий: людина належить собі, робить те, що хоче, розігрує будь-які репризи, обирає образи… Все по-іншому.
