Ще на недавніх виборах майже весь Журавець голосував за Віктора Ющенка. А через кілька тижнів свого захисника селяни вбачали в особі на зразок Сталіна чи навіть... бен Ладена. Чому ж так несподівано змінилися їхні погляди?
БАБА НАДЯ І «МОЛОЧНИЙ» ОЛІГАРХ
У селі про бабу Надю — Надію Яківну Брунець — кажуть, що вона могла покинути всю хатню роботу, якщо треба було на колгоспному полі сіяти буряки чи збирати льон. Від років того шаленого ентузіазму лишилися у неї, колишньої передової ланкової, тільки нагороди (серед яких був і «Ленін»), та й ті внуки на забавки розібрали... Але коли у Журавці через два тижні після виборів перестали приймати молоко, 80-річна бабуся знову мислить державними категоріями, міркуючи, що саме треба було б зробити у нинішній ситуації.
— Що ви, бабо, хочете у цілій державі змінити? — іронізують молодші односельчани, спостерігаючи принагідно, як щодня баба відціджує видоєне молоко на сир і згодовує його курям...
Молоко у Журавці не приймають уже більш як місяць. І не тільки тут. Відтоді, як закупівельник виставив нові ціни — від 29 до 20 копійок за літр (з дотацією ця сума становила б 35—30 копійок) замість 50 копійок до того — перестав «доїтися на державу» майже весь Локачинський район. Таким чином, патологічно терплячі, як більшість українців, селяни спробували довести «молочному» олігарху, що і вони — люди, а не безсловесна маса. Павло Григорович Музичук, колишній колгоспний бригадир, а нині заготівельник молока, каже, що просто не виїхав наступного дня після введення нових цін із бідонами, «щоб не мати скандалу».
«Молочна» тема і через місяць не втрачає у Журавці та інших селах своєї актуальності. Баба Надя те, що молоко не приймають, а точніше пропонують приймати за відверто образливими цінами, називає «бідою». Якби їй довелося зустрітися з «молочним» олігархом, розказала б йому, що юність її пройшла в остарбайтерському рабстві, молодість віддала колгоспу, що поховала чоловіка і сина, а єдина дочка виїхала із Журавця на Білорусь, де навіть iз шістьма дітьми їй живеться краще, ніж на Волині. А колись передова ланкова й у 80 рокiв, щоб вижити, мусить тримати корову... Ще сама її видоїть, бо шкодує, а напасти вже не може і наймає пастуха. Донедавна гроші за здане молоко були бабі хай якою, але добавкою до пенсії. Павло Григорович Музичук каже, що селяни, які мають по дві корови і стабільно здавали молоко хорошої жирності, мали у місяць понад 200 гривень. У селі Мовчанів жіночка, тримаючи три корови, щодня здавала бідон молока і вторговувала у місяць по півтисячі гривень. Вже на початок квітня він з одного малого Журавця, в якому тільки 40 дворів і 35 корів, здавав по 170 літрів молока щоденно і з дня на день виходив на 200 літрів.
Це молоко виявилося зайвим для держави?
«ВЧИТЕЛЬКА З ЧОРНИМИ РУКАМИ»
Баба Надя згодовує сир курям або носить молоко сестрі, яка корови не тримає. А Зоя Федорівна Соколюк, котра навчає дітвору у Холопичівській школі, віддає молоко і сметану «за безплатно» колегам... З 35 місцевих корів дві — у її господарстві. Практично дві такі клопітні худобини їй геть не потрібні, але держава поставила сільського педагога у такі умови, що «хочеш вижити — тримай корову!» У Холопичі на роботу Зоя Федорівна щодня ходить за 5 кілометрів. А 5 щодня назад... І чимале господарство вдома, через що сама себе називає «вчителькою з чорними руками».
— Скажіть, чому молоко, випивши кружку якого зі скибкою хліба, можна вже й наїстися, приймають за такою смішною ціною? — запитує, хоч і без нас знає відповідь. Павло Григорович Музичук пригадує, як цієї весни двічі бував у Польщі, то там літр молока — один злотий, і не менше! Навіть у сусідній Львівській області, до якої з Локачинського району рукою подати, ціна на молоко стабільна й не впала з 55 копійок до зневажливих 35-ти...
— Ось побачите, що невдовзі до вас півсела зійдеться, бо подумають, що начальство яке приїхало. А воно ж такі села, як Журавець, увагою не балує, — говорила по дорозі нам працівниця Холопичівської сільської ради Олена. І біля колишнього сільського клубу, заради якого ми, власне, й приїхали в Журавець, бо зацікавило, що колишня його завклубом без копійки оплати утримує тут порядок, — але молочна тема переважила! — зібрався маленький «мітинг».
Колишньому колгоспному бригадиру болить, що і цієї весни — і вже далеко не перший рік — стоять біля Журавця 600 (!) гектарів доброї землі.
— Я ото собі не раз думаю, і як ті поля тепер обробити, коли б довелося? — міркують вголос селяни. — Там же лісок молодий підростає, гаї березові й такі зарості кущів!.. Бур’яни біля німецьких могилок — якби довелося розорювати — чим?
— А які ж льони родили, яка картопля, жито, пшениця!
— Які ферми стояли у Журавці: тримали тут коней, курей, овець...
— Хтось видумав — «землі запасу», ото воно й облогує, а насправді пропадає. А за центнер соломи в касу сплати 40 гривень — це за дві в’язочки, — з серцем сказав Музичук.
Баба Надя все поривалася довести, що українську державу порятує дисципліна, на що з натовпу кинули: «Нема на них Сталіна чи якого бен Ладена, щоб їх боялися, тобі б вони і порядок навели!»
А хтось із людей пригадав слова «Семена Тура, котрий, підпивши, казав, що народ — це робоча сила. Як треба — збудує, як треба — зруйнує. Як скажуть...»
СЕЛО, У ЯКОМУ НЕ ЦВІТУТЬ КВІТИ І НЕ НАРОДЖУЮТЬСЯ ДІТИ
За п’ять кілометрів від Журавця мчить у Європу гомінка володимир-волинська траса. Година-півтори доброї їзди — і вже Польща. А тут час не тільки зупинився, а наче стрімко попрямував назад.
— Накупили цегли для нової хати, та й міркуємо, де будуватися, — каже Зоя Федорівна Соколюк. — Село приречене: останню нову хату звели 17 років тому. Якщо так піде, бути йому просто великим хутором.
Мало не через кожну хату у Журавці як не сама бабця живе, то дім стоїть пустий. Цього року тут закрили початкову школу — приміщення в аварійному стані. І більш як десяток діток мандрують через ліси у сусідні села... Райські місця — Журавець це фактично одна довга вулиця (з маленьким провулочком) посеред соснового бору (через півгодини у мене, міського жителя, від чистого повітря почали стрибати зорі перед очима). Місця суничні і грибні: весь район сюди за маслятами виїжджає. Села у районі Журавця прозивають «локацьким Поліссям»: настільки відрізняються і землі, і природа, і населені пункти від решти району. В сусідньому Кисилині, наприклад, чомусь не родять ні груші, ні яблуні — просто не хочуть тут рости. У Журавці ж не цвітуть біля хат квіти, тільки перші, весняні. Останнє весілля грали тут років п’ять тому, і то не місцеві жителі, а просто їхні батьки, жителі Луцька, скористалися можливостями сільської родини.
А було ж, а було ж, як співає Павло Зібров... Років 10 тому журавецький клуб був настільки «модненьким», що з’їжджалася у нього молодь не те, що з усіх навколишніх сіл — з сусідніх Рожищенського і Турійського районів! Тракторами і машинами, мотоциклами і навіть комбайнами... Одного разу шибку (зал малий, всіх не вміщав), щоб не заважала дивитися, вийняли, а Людмила Яківна Голубко, багаторічна завідуюча, й не бачила. Вона каже, що «завжди знаходила спільну мову з молодими, не лінувалася, сиділа у клубі, як треба було, і до 3-ї, і до 4-ї години ранку. Було, у сусідній кімнатці, в бібліотеці, три крісла зіставлю й дрімаю...»
— Тітка Міля строга була і дисципліну тримала, — згадує Зоя Соколюк. — При ній у клубі ніколи не курили, жодного п’яного не терпіла. Могла зупинити танці, ввімкнути світло (танці ж відбувалися, якщо хто зі старших забув власну молодість — у напівпітьмі)— а таки виводила його з залу!
У Журавці провели перші в районі дискотеки. А які концерти, які вистави ставили! «При ній усі ми були артистами!» — ностальгічно згадує Зоя Федорівна.
Великою артисткою (хоча, так би мовити, місцевого значення) була, виявляється, і баба Надя. Вона теж могла лишити усе вдома, якщо треба було іти на репетицію. Згадує, що перші вистави грали у хазяйських клунях ще за «других совітів» (перші на Волинь приходили у 39-му році, а другі — вже в 44-му).
— Та я б і сьогодні грала! — молодо сяють від спогадів бабині очі.
Коли Міля Голубко йшла на пенсію, районний відділ культури «відгрохав» їй такий прощальний вечір із виступом знаменитого на всю Волинь ансамблю «Любисток», що про нього досі говорять у Журавці. І було це 5 років тому, коли культосвітню роботу помалу заганяли «у підпілля», культпрацівникам платили мізерні чверть окладу чи взагалі скорочували. П’ять років Людмила Яківна є вже не завідуючою у клубі, а його «ключницею». Що цінніше з апаратури, зберігає вдома. Слідкує, щоб не били вікна, а як поб’ють, щоб засклили. Був би клуб «без очей» — давно б розібрали. На вибори — мало не храмове свято для Журавця, в якому тепер так мало свят, — клуб побілила, підлогу натерла так, що думали, наче свіжофарбована.
— Хай би брав ключі хто і займався клубом! — каже колишня передовичка культосвітньої ниви.
І справді: є нормально збережене приміщення, є у селі ще люди. На останніх виборах в списки для голосування занесено 76 чоловік. Але ж скільки дітвори, одних хлопців — після армії, нежонатих — нарахували цілий десяток. І одну дівчину, якій би ці ключі й в руки — без роботи ж сидить. А там, дивися, знову сходилися б у Журавець молоді з навколишніх сіл, де клубів або вже нема, або ніколи не було. І тоді, може, грали б у Журавці весілля і народжували дітей... «Моя хатка, мала хатка, дах сломняний, нахильоний, старе стєни. Така мала, така часна, але міла, але власна», — натхненно читала вірш, вивчений ще сімдесят років тому в «польській» школі, баба Надя, хоч на мить забувши про «біду» з молоком.
— Не здають молока цілі села, цілі сільські ради, більша половина району, — прокоментував ситуацію Віктор Іванович Загорський, голова Локачинської районної ради. — Представник переробників заявив мені, що їм молоко взагалі... невигідне. Не знають і так свою продукцію де подіти, шукають ринки збуту.
— Але якщо люди погодяться на мізерну, власне, ціну у 35 копійок за літр, будуть приймати?
— Будуть! А люди будуть здавати. Не кожен же, маючи корівчину, захоче втрачати літо і можливість хоч щось заробити.
