...Вона йшла старою частиною Ужгорода. Тут майже ніколи не бував вітер.
Боявся просто — серйозні будинки, поважні люди.
От і вона йшла. Така якась... Гм...
У піджаку.
А вітер десь, мабуть, випив — бо кинувся звідкись на неї, а поли піджака від нього — врозтіч.
А там таке декольте! А там така блузка! Мій погляд яскравим метеликом сів їй на груди. Посередині. Скошуючи очі то вліво, то вправо.
А вона раптом — бац! — полами піджака спіймала метелика (такого гарного) і сердито подивилася на мене — позбавленого погляду.
Я страшенно розгубився.
Стояв між серйозних будинків і поважних чоловіків, але нічого не помічав.
Я побіг, було, за нею, щоби зупинити, схопити за руки, що тримали піджак, і благати:
— Віддай!
Але йшли два спецназівці в чорному з автоматами.
До мене тоді повернувся погляд, але це вже був не метелик, а як завжди — чорний кажан.
Він сідав на всі зустрічні декольте, але ніхто більше не ловив і не змахував — до чорного звикли.
Часто ми втрачаємо свій погляд і в іншій ситуації: розчиняючись в іншій, могутнішій, пропаганді.
Бувають такі випадки!
Якщо нема про що деколи з деким говорити, а треба...
В автобусі одному, скажімо, їдеш. Або поряд у приймальні якогось чиновного вуйка сидиш.
За таких варіантів, я зазвичай заводжуся про згубний вплив розтлінних американських фільмів на підростаюче покоління. Воно ж і справді так є!
Аж якось прямо в житті побачив, як «Коламбія пікчерз» та інші «гнізда мракобісся» вплинули на солідну людину. Угорець, директор спільного підприємства настільки пройнявся заокеанськими кінострічками, що почав усе частіше відхилятися від ведення свого бізнесу та супутньої боротьби з жорстокими українськими законами, а натомість лірично ходити вечорами ужгородськими вулицями й заглядати в будинки, де жили жінки, про яких забули всі на світі. Результатом цих суїцидальних мандрівок стало його швидке одруження і закономірне очікування нащадка. Він законно розписався, був окільцьований і промаркірований у паспорті, й законослухняно перестав ходити нічними вулицями в будинки, де лишалося ще так багато нерозтраченого щастя. Але погляд його все частіше гальмувався на своїй секретарці. Якось він не витримав і сказав їй таким голосним шепотом, що і в сусідній кімнаті почули:
— Давай!
— Я не можу, — відповіла вона, зрозумівши анатомію його бажання. — У мене — Андрій.
— А у мене — Алла, — не здавався він. — Давай усе так, щоби вони про нас не знали.
— Я не хочу.
— Ти мусиш! — насідав шеф. — Подивися телевізор. У всіх американських шефів їхні секретарки — коханки. І ми повинні віддатися любові такій, як нас учать.
Тут прийшов Андрій. Щось зрозумів відразу і повів знічену секретарку додому.
Гнівний і згорьований шеф тільки й спромігся простогнати:
— Ось бачите — любов украли!
Впадати в якусь залежність уже стало укоріненою звичкою, від якої залежить виживання.
Сидів якось у заступника директора ПТУ. Товариша.
Зайшла дівчина. Закарпатська. Таке собі лісове яблучко. Обвітрене. Рум’яне. Гарне. Але вкусиш — щелепи зведе.
— Що? — коротко запитав її мій друг про життя.
— Заміж вийшла.
— Симпатичний?
— Ні... Я не за нього, а... за його гроші вийшла.
Я остовпів від такої відвертості, а заступник по-дитячому зрадів — весілля!.. Голубці, самогонка, капучіно, відбивні, червоні буряки з натертим хріном, а коли вже нічого не хочеться — гора тістечок і трилітровий баняк чорної кави. Адже викладачі профтехучилищ мало заробляють, а заслуговують на більше, через відчуття чого різницю між більшим і тим, чим є, заповнюють систематичними застіллями за рахунок своїх «кріпаків»-учнів. Так воно скрізь кріпацтво в Україні буяє будяково і гора в Каневі трясеться від того, що в труні перекидається Тарас Григорович Шевченко, готуючись іти в бандитський Петербург на «стрілку» з приводу занепаду вільних людей без царя в природі й голові.
...Час іде. Деколи зустрічаю ту дівчину. Лісове яблучко. Дивиться на мене якось так. Аж посміхнутися хочеться.
Невже вона думає, що в мене є гроші?..
Вона залежна від Них, а я залежний без них.
Так і хтось дивиться на той Бакс — і кайфує без чефіру. Бо на чайну заварку немає. Хоча б на булочку стягнутися.
...Я їхав із ними, балакучими, в маршрутному таксі.
Худенький імпульсивний хлопець і виразна жвава дівчина, на якій життям написано, що вона вже знає все. Ці двоє когось «вираховували» через мобільний телефон.
— І де ВІН?! — після кожної невдалої спроби перепитував хлопчина.
А вона підказувала нові телефони й думала-думала дуже напружено, бо, як я зрозумів, від того ТРЕТЬОГО залежав їхній обід у ресторані. І особисто її ночівля в найліпшому готелі Ужгорода, де такий бар, що...
Її очі в момент такої уявної картини здавалися блюдцями з нарізаними золотистими ананасами.
Нарешті ВІН сам зателефонував.
Вони сполошилися так бурхливо, що водій ледь не врізався в хлібний фургон.
— О, приколіст! — коментував худий. — Прямо із залу суду дзвонить. Десять, може, чи п’ятнадцять років «світить».
— З такими грошима нічого ЙОМУ не «світить», — не сумнівалася дівчина і впевнено розправляла класичні аристократичні плечі під потертою шкірянкою.
— Справді! Сказав, що ввечері зустрінемось, як і домовлялися. ЙОГО відпустять... до вияснення.. погуляти. А там розбереться...
— Ну, вбив двох козлів, — уже виходячи, говорить вона. — Тільки козли на ТАКОГО гарного чоловіка можуть полізти. Так їм і треба!..
Я саме хотів на високих тонах розібратися з двома придурками, але потім подумав про негусті наявні гроші, свою накипілу злість, можливу бійку з відповідними наслідками — і передумав до них іти.
Спочатку розбагатію...
Чи не тому, в потягу до грошей та інших, пов’язаних із «капустою», вимірів, трапляється-визріває не кохання, а дещо аж геть калічне.
Як ось така «любов».
...Він часто заходив у банк, а вона дивилася на нього зі співчуттям — такий негарний.
Ще й рахунок його місяць у місяць залишався порожнім, як очі бездушного олігарха.
Аж раптом вибух — ураз надійшло 100 тисяч гривень.
— Зарплату нарешті одержав, — стримано сказав він.
Їй чоловік здавався таким же некрасивим, але страшенно захотілося спільно витрачати гроші. Для цього вона одружилася з ним. Чим менше грошей залишалося — тим потворнішим він ставав.
Зарплат більше не надходило.
Ті гроші, виявилося, він виграв у лотерею.
Так щастить лише раз у житті — бомба в одну воронку двічі не падає.
— І навіщо я себе занапастила!? Свою велику красу! — часто кричала вона. — Де твої зарплати?
— Ти — моя зарплата, — тихо відповідав він. — Ти — нагорода за те, що я взяв тебе в частку до свого бізнесу?
— Якого ще бізнесу?!
— Важкого. Хоча називається він просто — життя.
Як же досягти всім гармонії внутрішньої, а, отже, суспільної?
Для українців, таке враження, що ніколи не наступить день.
А що таке ДЕНЬ??
Подумаймо в своєму хронічному національному передсвітанні...
Мабуть, ДЕНЬ — це всього лише ранок, переодягнений у дорослий одяг...
Я це до того, що не можна брати день за негативну ступінь постаріння в порівнянні зі світлою та чистою дитиною- ранком. Або так само «опускати» вечір, порівнюючи з днем. Ці всі поняття — циклічна тканина безконечності: чистої, злегка викривленої для неухильного позитивного руху. День показує гріховність ночі, а ніч — самозречення дня.
Так і місяць пробуджує сполох згадки про яскраве сонце, а надто палке сонце — тугу за прохолодним, наче великий короп, місяцем.
День — одиниця виміру життя. Хоча одиниця — погана оцінка. І взагалі, що це в нас за звичка все нумерувати?.. День же охоплює надто багато — сонце, перший проворий серпик місяця, дощі, промені, пил і думку про крила для тих, хто не прикидається янголом, а ним є. А бо буде через три- чотири роки («ну, знову я взявся цифрувати...»).
День — надія, а не заперечення.
Цифра — конечність. День — протилежність.
Разом із ним нас ведуть милосердні й мудрі руки Господні крізь жах і пітьму.
Навкруг вас — у подяку за те, що не здаєтесь і любите світ — завжди стоятиме на стороні приязний ДЕНЬ та світлі денні реалії.
День!
Або просто ранок, переодягнений у дорослий одяг. Струснімо ж із себе заціпеніння! Воно й поневолює погляд, який ми немовби втратили назавжди.
