Газета «День» вже писала про українських заробітчан, які кидають свої сім’ї, домівки, посаду й виїжджають в інші країни в пошуках роботи і заробітку (дехто, втім, шукає тільки заробітку). Там вони на довгий час — місяці, роки — стають нелегалами, особами поза законом. Сьогодні ситуація практично не змінилася. Ця проблема, як багато інших наших проблеми, не вирішується, а перманентно знаходиться на стадії обговорення — в уряді, Верховній Раді, ЗМІ, президентській адміністрації. Втім, що, власне, може змінитися, коли для багатьох людей на своїй землі як не було, так і немає можливості заробити собі на більш-менш пристойне життя. Тому все нові хвилі нелегалів пересікають державний кордон у пошуках праці. І це при тому, що вдома, в Україні, праці, що називається, непочатий край. Така гірка виходить діалектика.
Певне знайомство з ситуацією, розмови з заробітчанами свідчать, що італійський ринок, принаймні, у Римі, починає насичуватися дешевою робочою силою — попит на хатніх робітниць та доглядальниць хворих падає разом із платнею. Недавно заробіток коливався навколо позначки $500 на місяць, зараз це значно менша сума. На відомій всій Західній Україні маленькій, як класна кімната, римській площі «Мадонна на горі» з ранку до вечора сидять безробітні жінки, очікуючи якоїсь оказії, адреси від колежанки або агента. Деякі жінки у повному відчаї — сидять вони там тижнями, одне пропоноване місце роботи гірше іншого, кінчаються привезені з дому гроші. Треба на харч, треба сплачувати $5 за ніч у якійсь жалюгідній нічліжці, а ще — давати «чайові» за адреси, які виявляються «пустими».
Нерідко нелегальним заробітчанам доводиться приймати допомогу католицьких харитативних організацій, обідати в церковних їдальнях, де годують тисячі бездомних людей з усього світу. Там інтернаціонал іммігрантів отримує не тільки обіди чи притулок, але й моральну підтримку. Жінки з особливою вдячністю і подивом згадують про повагу до людини, на якому б щаблі соціальної драбини вона не знаходилася, яку завжди виказують працівники тих закладів.
У Римі за кожне робоче місце з українцями конкурують філіппінці, поляки, турки та ін. І хоча у нашій «римській громаді» живе переконання у тому, що українці — найкращі й найбажанiшi для хазяїв працівники, італійці часто думають інакше і віддають перевагу філіппінцям. Ті мають хист слугувати віддано і навіть із вдячністю, чого не скажеш про наших. Зовсім напроти, — багато жінок просто таки ненавидять тих, на кого працюють, вважають себе набагато вищими за них, а свою роботу — принизливою, навіть тоді, коли піклуються хворими людьми. Це особливо стосується українок, що мають вищу освіту.
Поступово, однак, проявляються також деякі позитивні нюанси цього явища — вимушеного життя і роботи в Італії. Формується новий тип людини — жінки, яка так чи інакше влаштувалася на роботу і живе у європейській столиці, опанувала мову, гірко, важко, але адаптувалася до життя того Вавилону, яким є Рим. Йдеться, головним чином, про молодих енергійних освічених людей. Такі жінки відчувають не тільки відчай та бажання якомога швидше опинитися вдома, але й усвідомлюють певні переваги нового незвичного життя, асимілюють західний стиль праці й спілкування. Одна така особа, зокрема, сказала автору: «Приїду додому дійсно сучасною і дійсно освіченою людиною — знання мови, знайомство з західною культурою. А ще — з грошима, на які можна буде заснувати власний бізнес. Побачимо тоді, хто програв, сидячи вдома, а хто хильнув лиха, але зрештою виграв!» Це не поодинокий випадок. Згадую, як у неділю зустріла в одному мальовничому місці, на історичному пагорбі, двох землячок- заробітчан, які старанно вивчали карту Рима: «Ось, прийшли посидіти, помилуватися Містом, раз вже ми тут опинилися!».
Ще один промовистий феномен — у середовищі заробітчан спостерігається неабияка зацікавленість політичним життям Італії; у тій, звичайно, мірі, у якій воно може впливати на долю нелегальних працівників. Напередодні й під час недавніх італійських виборів українки уважно слідкували за передвиборною кампанією та за результатами виборів, читали газети, обговорювали й сперечалися. Від того, яка партія прийде до влади, певною мірою залежить їхня доля у цій країні.
Під час прийому у посольстві України в Італії Надзвичайний і Повноважний Посол Борис Гудима розповів журналістам, що ситуація з українськими незаконними іммігрантами залишається складною. Італія — багата країна (на душу населення приходиться в середньому $20 тисяч доходу) і приманює багато людей з різних країн світу. Серед них — десь 8 тисяч зареєстрованих українців (головним чином, українок) і ще понад 90 тисяч перебуває тут незаконно. Українська діаспора заробітчан є в Італії далеко не найчисельнішою — сьогодні в країні живе майже 1,5 мільйона тільки зареєстрованих іноземців. Консульський відділ нашого посольства в Італії, повідомив п. Гудима, постійно працює у напруженому режимі — щоденно приймає десятки жінок, які так чи інакше потребують допомоги; в екстремальних ситуаціях консульству приходиться звертатися до італійської поліції. Цікаво, що всі наші нелегали знаходяться на обліку італійської поліції; досі, однак, не було жодного факту висилки з Італії українців, які не мають дозволу на проживання (виключенням є, звичайно, кримінальні справи).
Легалізація прибулих до Італії можлива, за словами пана посла, тільки на базі досі неіснуючої двосторонньої угоди між нашими країнами, яка мала б передбачати квоту — визначити дозволену чисельність іммігрантів з України. Здається, однак, що ця довгоочікувана угода навряд чи суттєво змінить ситуацію. Адже очевидно, що стотисячної квоти бути не може (нагадаю — зараз в Італії перебуває приблизно 100 тисяч українців), бо рівень безробіття в Італії сягає 10%. З іншого, однак, боку країна потребує притоку робочої сили. На півдні країни бракує кваліфікованих працівників, на півночі — сезонних робiтникiв для збору врожаю. Так що певні перспективи у наших заробітчан є.
Демографічна ситуація у Західній Європі сьогодні взагалі міняється на користь іммігрантів — Європа «старіє», смертність все помітнiше перевищує народжуваність; у Німеччині, наприклад, через 10 — 20 років дуже гострою стане проблема утримання пенсіонерів — вже зараз на пенсію виходить не набагато менше людей, ніж їх включається у систему праці. Деякі західні країни починають змінювати своє законодавство, послабляти правила в’їзду та працевлаштування іноземців, аби залучити приток молодої робочої сили з інших країн. Не треба нагадувати, що подібна політика розвинутих країн буде означати ще більший відтік молоді, кращих рук і мiзків із таких країн, як Україна. Якщо до того часу все ще не здужаємо розкрутити маховик власної економіки.
Ще один «нелегальний» штрих. Італійці не знають про Україну майже нічого: ні її історії, ні сьогодення, ні політики, ні церковних справ. Не знають, наприклад, того, що Україна — найбільша православна країна світу. Дуже часто трапляється так, що українські жінки, які живуть і працюють у італійських родинах, є чи не єдиним джерелом інформації про нас. Через це, зокрема, українська «законна» діаспора Рима вельми негативно оцінює явище незаконної імміграції до Італії — вони звинувачують нелегалів у формуванні спотвореного образу України в очах італійців. Так, отець доктор Іван Музичка твердить, що італійці знають тільки те, що Україна — то така чудна держава, звідки жінки, матері, іноді навіть бабусі їдуть за кордон на важкі заробітки, у той час як їхні чоловіки сидять собі вдома й очікують, поки повернуться жінки, щоб їх нагодувати, одягнути і взути. А ще, каже отець Іван, українців пiзнають по тому, що вони охоче і з насолодою, з приводу і без, обливають брудом свою власну країну — уряд, політиків, усіх. На відміну, зокрема, від поляків.
Історія свідчить, що постійні потоки людей — будівничих, учених, художників, акторів — у різних земних напрямках сприяють розвитку і взаємовпливу культур, формують толерантність, поменшують ксенофобію; на землі стає більше поліглотів, зростає порозуміння між людьми. Коли б ще ці потоки не були такими односторонніми.
