Олександр Волощук живе нині у Чернігові, народився на Дніпропетровщині, але має волинське прізвище, бо з Волині його рід по батькові. Він відомий мандрівник, побував у 60 країнах світу, написав уже 11 книг. «Парагвайське щастя» — історичний роман, написаний на основі подорожі у Південну Америку і розповідей нащадків емігрантів з України, які об єднав в один сюжет. Все, крім одного епізоду, його придумав, відбулося з переселенцями насправді. Парагвай же зацікавив тим, що до 90 відсотків емігрантів — саме волиняни. І місцем їхнього походження Волощук вибрав село Лудин біля нинішнього українсько-польського кордону, у якому і відбулася перша презентація книги.
Друга — у Волинському краєзнавчому музеї, в якому свого часу Волощук отримав багато цінної інформації щодо еміграції у Південну Америку, зокрема і в Парагвай. До нього про парагвайських українців писав лише волинський письменник Ігор Чуб у повісті «Іларія. Ілюзія», але розповідь Ігоря була про тих емігрантів, які вже повернулися в Україну. А Олександр описує історію життя парагвайських українців саме у Південній Америці.
Які висновки можна зробити із прочитаного (бо книжку собі придбала)? Скажу словами Олександра Волощука:
— «Парагвай став для перших переселенців другою батьківщиною, і заради розбудови українського світу на чужій землі вони зуміли піднятися над різними політичними розбіжностями та над одвічним українським «моя хата скраю»;
— «Парагвайським українцям неабияк пощастило: вони потрапили до однієї з найспокійніших і найстабільніших країн світу, до країни, в якій «нічого не відбувається»;
— «Парагвайський світ поступово поглинає український, навколо них — інше етноментальне середовище, інше, але не чуже, вони вжилися у нього, мало втративши свою українську селянську сутність — за винятком мови, і це дійсно серйозна втрата»;
— «Чи хоче хтось з парагвайських українців жити на батьківщині своїх предків? Відповідь очевидна — ні. Нинішня Україна не може дати їм того, що свого часу дав Парагвай. Ніхто з них не стане міняти спокій і стабільність на невідомість і невизначеність».
У ГОСТЯХ У ВАСИЛЯ І ПАРАСКЕВИ РЕБРУКІВ (КОЛОНІЯ УРУ-САПУКАЙ) / ФОТО З АРХІВУ ОЛЕКСАНДРА ВОЛОЩУКА
«У цьому романі описане життя простих людей. Не видатних особистостей, не гетьманів, воїнів чи політиків, а звичайних селян. Вони були далекі від політики і єдине, чого хотіли — працювати на своїй землі і бути щасливими та впевненими в майбутньому своїх дітей, — поділився враженнями про книгу лучанин Олександр АДИЛІН, мандрівник.— У них склалася різна доля, але об’єднало їх бажання бути вільними і важка праця. Чесно кажучи, я не дуже розумів пересічних людей і навіть трохи зневажав. Не міг я осягнути, чому і для чого люди все життя «ішачать». Ця книга відкрила мені очі! Не скажу, що я колись покину мандри і зраджу своїй життєвій філософії, але тепер у мене з’явилося почуття глибокої поваги до простого трудівника.
А ще роман Олександра якоюсь мірою перегукується з долею моєї рідні. Рідний брат моєї бабусі, яка залишила нас в травні минулого року, — Олександр, по нашому Сянько, багато років тому переїхав у Владивосток. Моя рідна сестра Юля вже кілька років живе за кордоном у Європі. Були серед нашої рідні й повстанці, та вони зникли безвісти. Останні сторінки книги я дочитував у селі, в якому народився. Сказати, що книга мене вразила, нічого не сказати... Під враженнями я вийшов на вулицю, щоб трохи охолонути. Була глуха сільська ніч. Все спало. На вулиці панувала хурделиця. Не було чути звичного гавкоту собак, не було ніяких ознак життя, лише зрідка вдалині проглядалися вогні сусіднього села. Я підставляв обличчя під холодний колючий вітер. Не скажу, що мене охопили важкі думи. Я просто намагався згадати долі своїх родичів, близьких і далеких. Тяжкий труд дідусів і бабусь на землі, бажання батьків дати хороше життя своїм дітям. Я хотів згадати всіх і живих і мертвих і нікого не забути.
ПАРАГВАЙСЬКА ХАТА
Людське життя розводить людей у різні куточки світу. Діти не завжди йдуть по стопах батьків і часто обирають свій шлях, не схожий на батьківський. У кожного своє життя, але де б ми не були, куди б нас не закинула доля ми завжди намагаємося знайти своє «парагвайське щастя».
Мені ж книга Олександра Волощука цікава і цінна ще й тим, що паралельно з історією роду волинян-переселенців він змушений був, як каже, описати й історію Парагваю та інших південноамериканських країн, аби показати історичне тло, на якому відбувалися події. У нас досі майже нема або зовсім нема інформації про світ, про те, як живуть люди в інших країнах, одна політика й агітація...
«Парагвайське щастя» – делікатний докір сучасним українцям
Про нову книгу і висновки з подорожей чернігівця Олександра Волощука
З чернігівцем Олександром Волощуком ми знайомі багато років. Зближує нас потяг до мандрівок та спільне чернігівське коріння. Сашко подорожує по країнах світу автостопом. Побував на трьох континентах. Остання літня подорож Олександра Волощука була саме по Україні. Причому була вона особливою, тобто пішою. Бо епідемія коронавірусу суттєво коригує плани — стали можливими лише внутрішні подорожі. Ну, що ж, Україну теж пізнавати можна без кінця! В минулому році Олександр пройшов всю Україну з півночі на південь — з чернігівського Грем’яча до одеського Вилково. Це 1050 кілометрів. Цього разу мандрівник пройшов із заходу на схід 1800 км за 58 днів. До речі, Олександр не погоджувався сісти у автівку навіть тоді, коли водії самі це пропонували. Розумію: для нього це справа принципу. Вирішив, що пішки – значить, пішки.
Наша остання зустріч ознаменувалася тим, що приятель подарував мені свою книгу «Парагвайське щастя», яка вийшла у менському видавництві «Домінант». У Парагваї та кількох інших країнах Латинської Америки Олександр Волощук побував ще 2018 року. Довго збирав матеріал, спілкувався з волинськими краєзнавцями, сидів у архівах... Тепер ми, спілкуючись, мимоволі обговорюємо як деталі свіжої української мандрівки, так і парагвайські враження, викладені у художній книзі. І переконуємося, що є там речі, логічно пов’язані.
Переглянувши книгу, запитую:
– Олександре, чи не здається тобі, що будь-яка латиноамериканська країна трохи нагадує як не США, то Сибір? Та ж схема: корінне населення (ірокези, гуарані чи евенки) тісниться, натомість приходять англійці, ірландці, французи, іспанці... Або росіяни, українці, поляки. З подивом прочитав, що в Парагваї існувала навіть кубанська козача колонія, яку вирішили назвати “Кавказія”.
– Так, паралелей дуже багато. Якщо ми говоримо про Парагвай, то я б згадав ще й білорусів. Багато разів у книзі згадується важливий культурницький осередок: українсько-білоруська бібліотека. Це пов’язано з тим, що до Парагваю одночасно переселялися малоземельні селяни Волині та півдня Берестейщини.
– У книзі згадується білоруська Малорита. Я бував у тих краях і знаю, що по селах старші люди там досі розмовляють специфічною українською говіркою...
– Так, але були білоруси і з суто білоруської етнічної території. Щоправда, їх було менше, і вони швидше асимілювалися, але назва “Українсько-білоруська бібліотека” таки назавжди залишиться в історії Парагваю. Як і “Українсько-білоруський комітет допомоги Батьківщині”, який під час Другої світової війни діяв у колонії Кармен. До речі, Кармен на мові гуарані означає “Божий син”.
– Відрізняє від Сибіру таке: сибірські простори завойовувала могутня Росія, у якої не було конкурентів. А латиноамериканські країни воювали між собою. Тому кордони нерідко мінялися, а корінне населення ставало заложником цих змін.
– Справді, тут більше паралелей із США та Канадою, або з США та Мексикою. Там теж були певні проблеми з лінією кордону. А стосовно причин війни “Потрійного союзу” (1864-1870), то вони такі. Парагвай у той час дуже дружив з Уругваєм, і коли Бразилія вирішила анексувати Уругвай, уряд Парагваю прийшов йому на допомогу. Парагвайська армія тоді була найсильнішою в Південній Америці, і спочатку вона здобувала перемоги і над бразильцями, і над їх союзниками аргентинцями. Однак війна затягнулася, потім змінилася влада в Уругваї... В результаті чого проти Парагваю воювали не лише Бразилія та Аргентина, але й... сам Уругвай. Переможці непогано “поживилися” суміжними територіями Парагваю.
А під час війни Болівії з Чилі — це так звана Тихоокеанська війна 1879-1883 років – Болівія (яка спочатку мала вихід до океану) в результаті поразки у війні втратила його.
– Ти кажеш, що сельва у східній частині Парагваю тепер активно вирубується під нові сільськогосподарські угіддя?
– Прикро, але так. Якщо поглянути на карту, то бачимо: на сотні кілометрів навколо таких великих лісових ділянок уже немає. Межиріччя Парагваю і Парани колись було дуже багатим на ліси. Тепер їх суттєво поменшало. Якщо звідти вирушити у північно-східному напрямку – до Парнаіби чи до Форталези, що на березі Атлантичного океану, то там великі лісові масиви майже відсутні. А це понад дві тисячі кілометрів! Якби це була єдина країна, то, звісно, варто було б зберегти цей чималенький шматочок сельви в басейні річки Парани. Оскільки ці ліси мають велике значення як для континенту, так і для планети в цілому. Але Парагвай існує як незалежна держава і тому виходить зі своїх інтересів. Там створили кілька заповідників, але решта лісових територій швидко освоюється. Сельва перетвориться на сільгоспугіддя. Теоретично можна було б освоювати безлюдний степ в районі Чако, але там майже немає води. А зрошення – надто дорога справа.
– Зовсім інші враження від нашої рідної Чернігівщини, чи не так? Там усе з точністю до навпаки! І води вистачає, і нічого корчувати не треба. Досить лише зберігати ті поля, які століттями оброблялися нашими пращурами. Але ж ні — поступово все заростає лісом...
– Це одна з причин написання книги “Парагвайське щастя”. Попри всі труднощі, які довелося перенести нашим переселенцям, зараз нащадки волинян можуть бути прикладом реалізації давньої української мрії: є земля, на якій можна працювати, і є стабільність. А головне, є почуття людської гідності. Фермерський дохід орієнтовно 30 тис. доларів у місяць не є рідкістю.
– А чого ж тоді не вистачає чернігівцям?
– Думаю, державної підтримки, якоїсь мудрої аграрної стратегії. Взагалі, на успішність того чи іншого регіону впливає дуже багато факторів. Починав я свою останню мандрівку Україною від села Соломонове, що на Закарпатті. Там десь пів тисячі мешканців. І живуть люди заможно. А закінчив у найсхіднішому українському селі Рання Зоря, що на Луганщині. Будівлі ще на місці, але його вже покинули мешканці. Чому такий контраст? Бо різні підходи до праці, різні життєві установки людей. Десь існує традиція їздити на заробітки, а потім неодмінно повертатися додому. Будувати гарне житло, ростити дітей... Закарпатці, до речі, дуже гостинні. Навіть в угорськомовних селах до мене ставилися прихильно. Часом навіть запрошували в гості. В інших же районах люди, коли їдуть в пошуках роботи, назад уже не повертаються.
– Чи можна так сказати, що саме диктатура Стреснера (обіймав посаду президента Парагваю з 1954 до 1989 року – ред.) забезпечила стабільність життя волинських переселенців?
– Спочатку були жорстокі репресії, які стосувалися перш за все прихильників комуністичних ідей. А щодо аполітичних селян, то через кілька років правління Стреснера вони й справді вже могли розраховувати на стабільність. Диктатор любив свій Парагвай і був на диво працездатним. Він починав свій день о 4 годині ранку ще вдома. В урядовий палац прибував не пізніше ніж о 6 годині ранку. Робив тригодинну перерву в середині дня, але потім знову працював до першої години ночі. До речі, ніколи не був у відпустці протягом усього перебування на президентській посаді!
Створення умов для інвестицій, боротьба з корупцією — це основа успіху. У 2006 році найбагатший і найвпливовіший українець Парагваю Андрес Троцюк дуже хотів допомогти своїм землякам-волинянам. Вирішив придбати землю, допомогти людям організувати сільськогосподарське підприємство. Але мало того, що землю йому продали втридорога, то ще й особливої подяки (або як тепер заведено говорити - “відкату”) вимагали. У книзі “Парагвайське щастя” Микола Процюк (прототипом його і є вищезгаданий Андрес Троцюк) з болем наводить слова Вольтера: “Україна — це держава козаків, розташована між Малою Татарією, Польщею і Московією. Погане управління згубило тут те добре, що намагалася дати природа людям” - а потім додає уже від себе: “це було написано ще у 18-му столітті, розумієш?” Тобто причина наших невдач саме в менталітеті і – як наслідок – поганому управлінні.
– У книзі ідеться про таке: “В Пуерто Стрьоснері не існувало жодної православної церкви, а до католиків чи євангелістів Нестор не ходив. Так і жив — начебто українець і православний, але не говорив по-українські і до церкви не ходив...” Тобто асиміляційні процеси повільно розмивали українську громаду.
– Насамперед вони діяли на тих, хто вирішив шукати щастя в містах. Але втрати були і в колоніях. На цвинтарі в поселенні Нова Волинь є такий напис: “Здесь покоится казак Кубанского казачьего войска Терентий Захарьевич Трофименко”. Православний кубанець відіграв певну позитивну роль у становленні громади, але відносно молодим відійшов у засвіти. А нове покоління українців виростало здебільшого іспаномовним. Якщо спочатку у Фрамі від малих українців на різних заходах можна було почути віршоване: “Ми народились на Волині, в краю бентежної краси” – і схвильована публіка підтримувала виступаючих вигуками “віва Волинь!” – то пізніше культурницьке життя ставало дедалі більш “іспаномовним”. І нащадки переселенців вчилися отримувати радість від кожної нової символічної події. Наприклад, раділи приїзду диктатора Стреснера на відкриття пам’ятника Тарасові Шевченку. Або тій обставині, що губернатор департаменту Ітапуа Хуан Альберто Смалко (одесит за походженням), став членом правління “Просвіти”. При тому, що українською мовою вже не володів.
– Виходить, що переселенське щастя приречене бути неповним через асиміляційні процеси?
– Для того, щоб зберігати рідну мову і культуру, на планеті є одне ідеальне місце – це Україна. Але ще ідеальнішим воно стане, якщо ми навчимося вивчати позитивний досвід інших країн і народів. А також усіх наших діаспор. Тому і взяв я за звичку, подорожуючи по різних країнах, вивчати досвід адаптації наших земляків до нових умов. А небайдужі українці нехай переносять все найкорисніше на рідний грунт.
Розмовляв Сергій ЛАЩЕНКО
