Хоча 1996 року в порівнянні з попереднім спостерігалося скорочення на
125 тисяч тонн, що цілком відповідало стану української промисловості.
Незабаром автори «полегшено» зітхнули. Виявилося, що додаткові відходи
приніс не промисловий бум, а звіт по Дніпропетровській області, яка раніше
була terra incognito для подібної статистики. Тільки краще від цього не
стало. Адже тепер на кожного мешканця країни, тільки за офіційними даними,
припадає близько 100 тонн шкідливої «гидоти» або 8340 тонн на кожен квадратний
кілометр території країни! Коли ж врахувати й малонебезпечні відходи, то
ці цифри зростуть відповідно до 495 і 41400, що зробило Україну одним зі
світових «лідерів».
Про те, як наша держава «докотилася до життя такого», розповідають начальник
управління відходів і вторинних ресурсів Мінекобезпеки Євген Моторін і
директор Міжвідомчого екологічного центру професор Харківського університету
Ігор Крайнов.
— Яким чином Україна змогла стати передовою країною світу з накопичених
відходів?
— До подібної ситуації ми йшли довгі роки, а сприяли їй три моменти:
технічний (або технологічний), економічний і політико-психологічний. Передусім
дався взнаки перекіс у структурі промисловості України. Майже дві третини
національного валового прибутку приносять переробні підприємства: хімічні,
металургійні та інші, при цьому глибина переробки сировини близько 50—60%.
Тобто з кожного мільйона тонн руди або нафти 400 тисяч тонн іде у відходи.
У принципі, в нас у країні існують підприємства, зайняті переробкою
та утилізацією вторинної сировини, головним чином гірничо-металургійної.
У кращі часи СРСР через них проходило 15—20% відходів, але в 93—94 роках
із ряду причин ці заводи були зупинені.
Не краща ситуація і з побутовим сміттям. За санітарно-гігієнічними нормами
на кожні 150 тисяч мешканців має бути один сміттєспалювальний завод, а
їх в Україні... чотири. Причому працюють вони вельми неефективно, позаяк
були здані в експлуатацію з масою недоробок, і тепер самі стали джерелом
вторинного забруднення. Лише на київському заводі «Енергія» останнім часом
почали вживати якихось заходів з поліпшення його роботи. (У цьому, очевидно,
не останню роль зіграло те, що ряд державних мужів проживає неподалік заводу
— О. Б.)
Чималу небезпеку для здоров’я та навколишньої природи становлять несанкціоновані
смітники. Однак для спорудження нормального цивілізованого полігона зберігання
відходів, який би міг обслужити місто з 150-тисячним населенням, потрібно
$10—15 млн. Таких грошей у нас, звичайно ж, немає.
— Таким чином, ми підійшли до другої причини нашої загальнодержавної
засміченості? Цікаво, скільки потрібно коштів для позбавлення хоча б від
токсичних відходів?
— Тут необхідне невелике уточнення. Токсичні відходи поділяються на
чотири класи небезпечності. Найвищу становлять гальвановідходи, важкі метали,
в тому числі ртуть, органічні розчинники, заборонені та непридатні для
використання пестициди, поліхлорбіфініли, лікарські препарати, термін яких
минув, і непридатні до вживання продукти. Лише для їх переробки необхідні
кошти, котрі дорівнюють річному бюджету України.
Візьмемо хоча б пестициди. Сьогодні в країні їх нагромадилося біля 20
тисяч тонн. (Щоправда, деякі фахівці вважають, що цифру потрібно збільшити
у п’ять-вісім разів — О.Б.) Ці речовини часто зберігаються в абсолютно
непристосованих приміщеннях або й просто під відкритим небом, що робить
доступним їх попадання у грунт, грунтові води, повітря. Та й стан спеціалізованих
складів залишає бажати кращого. Так, місяців чотири назад обвалився склад
у Згурівці на Київщині, і невідомо скільки пестицидів потрапило в навколишнє
середовище.
Середня вартість заводу для переробки пестицидів $ 20—40 млн. І то за
умови, що він буде побудований у місцевості, де є енергопостачання, шляхи,
житло для працівників тощо.
Реально ж сьогодні у Верховній Раді знаходиться на розгляді державна
програма щодо поводження з токсичними відходами, в яку закладено... 77,6
млн. грн. (До речі, програма розрахована до 2005 року — О.Б.) Є інша програма
використання відходів у виробництві та використанні, яка затверджена Кабінетом
Міністрів. У ній заплановане виділення значних сум, та оскільки зараз недостатнє
наповнення Держбюджету, вона фінансується на 20%.
Наприклад, виділено 700 тисяч гривень на конкретні заходи щодо знищення
пестицидів, які зберігаються в селі Ольшаниця Рокитнянського району Київської
області.
Відходи — біда всієї країни. Ситуація нині така, що найбільші запаси
пестицидів (понад тисячі тонн) зосереджені у Вінницькій, Запорізькій, Київській,
Кіровоградській і Сумській областях, а підприємства, які можна перепрофілювати
для переробки, — у Дніпропетровській, Луганській і Харківській. І неможливо
створити екологічний рай у межах одного району або хоча б області.
Взагалі в Україні склалася унікальна ситуація. У нас маса відходів при
наявності виробничих потужностей, здатних їх переробляти. І серйозною перешкодою
у вирішенні проблеми є політико-психологічний чинник.
Наприклад, в Україні є два підприємства в Донецькій області, котрі спеціально
створювалися не лише для переробки природних ресурсів. Це Микитівський
ртутний комбінат, який знаходиться в Горлівці, і «Укрцинк» у Костянтинівці.
На сьогоднішній день ці підприємства — єдині на всі країни СНД — більше
таких немає ніде. Перше — з переробки відходів і руди, яка містить ртуть,
друге створювалося спеціально для вилучення кольорових металів (свинець,
мідь, кадмій, цинк) із акумуляторів та інших виробів. Здавалося б, їм сам
Бог велів стати лідером у очищенні країни від відходів. Однак держава не
в змозі сплатити за їх переробку.
У Росії відходів, припустимо, тих підприємств, які виробляють ртуть,
теж багато, і вони готові платити за їх переробку. Та далі в силу вступає
психологічний момент — в Україну повезли відходи — Україна перетворюється
на сміттєву купу. Формально начебто правильно. Але ж до нас везуть масу
всіляких речей, котрі під час переробки дають набагато більше відходів.
Візьмемо будь-яку руду чи нафту, від яких відсотків 40 перетворюється
у відходи. Адже ніхто не кричить: «Не везіть їх — ми засмічуємо Україну».
Просто науково-технічний прогрес на сьогоднішній день істотно відстав у
цьому плані від рівня промислового виробництва, від його об’ємів. Ми ж
не обурюємося, що уряд ухвалив постанову, котра забороняє ввозити в Україну
з 1 січня 1998 року машини без каталізатора!
Правильне рішення? Правильне. А його можна реалізувати? Ні, не можна.
Оскільки все має бути в комплексі. Адже каталізатор на автомобілі вимагає
певної якості доріг, бензину, масел і т.д. Сам по собі каталізатор, крім
того, що він робить машину дорожчою, не вирішує проблему. Через п’ять хвилин
цей каталізатор перетвориться в отруєні відходи, які принесуть лише головний
біль — куди їх дівати. І власник просто його викине.
Тому сьогодні основна задача — зібрати людей, котрі намагаються знайти
оптимальне рішення незалежно від їх політичного, соціального, економічного
підходу до проблем екології, зокрема відходів. Воно має бути прийняте лиш
на державному рівні за дуже жорсткої подальшої регламентації дій. І варто
пам’ятати: ця проблема витратна. Ні про які прибутки під час витягання
з відходів корисних речовин не може бути й мови.
