Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

УКРАЇНА Й УКРАЇНЦІ: відпрацьований матеріал чи будівничі нової держави?

22 жовтня, 1999 - 00:00

«А час є слушний. Є всі фізичні дані до того,
щоб по світі англо-саксонськім, римськім, германськім
повстав світ четвертої великої раси в Європі,
понтійської, української раси.
Але ні кількість, ні багатство,
ні фізичні можливости не творять світу.
Творять його моральні підстави».

Юрій ЛИПА «Призначення України»

Ці слова були написані визначним українським публіцистом, лікарем УПА, котрий загинув від рук більшовиків ще 1938 року. І виявилися вони пророчими. Інакше чому б ми на дев'ятому році незалежності не те що топталися на місці, а впали в таку прірву, з якої, здається, годі й вибратися. А було...

«Україна за своїм потенціалом прирівнюється до Франції й навіть переважає її». «Україна може прогодувати не тільки себе, а й увесь світ». «Україна...» Але досить. Думаю, всі пам'ятають ці гасла. Хоча це були не тільки гасла. Це була правда. Україна справді була. Була справді Україною. Землею, гордий і мужній народ якої виборов незалежність і створив державу. А потім... зупинився, замилувавшись маєвом синьо-жовтих знамен, заслухавшись «Червоною калиною», задивившись славним, героїчним минулим. Зупинився перепочити, доручивши кермувати собою, розбудовувати державу першому, а потім і другому «всенародно обраним». Зупинився, забувши, або й взагалі не знаючи пророчих слів свого мужнього сина Юрія Липи.

А тим часом моральні підвалини почали все далі й далі відходити на задній план. Особливо протягом останніх років. Скориставшись цим, нинішній режим звів колись гордий народ до становища худоби, яка тупо тирлується на відведеній їй цим же режимом території, харчуючись сама, й намагаючись прохарчувати своє потомство. Над нами збиткуються погоничі на чолі зі своїм почесним ватагом* і спрямовують у тому чи іншому (але неодмінно потрібному й вигідному їм) напрямку.

Як і в будь-якому стаді, серед нас знаходять вожака, в обов'язки якого входить вести всю, ввірену йому на тому чи іншому пасовиську, худобу туди, куди скажуть погоничі. У плату за це його краще годують і останнім пускають під ніж. А інколи навіть дозволяють померти від старості.

Тим часом увесь (за невеликим винятком) світ давно відкинув «принципи» стадності, вийшов із того стану, в якому нині перебуває Україна, й живе своїм, незрозумілим і наразі недосяжним для нас життям. Що ж перешкоджає нам перестати бути стадом і піднятися, власне, нарешті повернутися до того нормального стану, з якого ми були викинуті століття тому?

Протягом останніх років у нас дуже добре навчилися робити з ворон соловейків, а солов'їв обманом, погрозами, підкупом змушують витьохкувати те, що потрібно погоничам, чи пак режимові. Що при цьому переживають самі солов'ї, які муки терзають їхнє сумління, погоничів не цікавить. Мавр зробив свою справу...

А взагалі складається враження, що ми — відпрацьований матеріал. Більшість із нас поклали свої життя і здоров'я на вівтар хто Вітчизни, хто «Отєчєства». Вміло підтримуючи й розпалюючи ворожнечу між тими й іншими, режим трактує їх однаково — БИДЛО. Але страшно не те, як нас трактує, за кого нас має нинішній режим. Страшно те, що він упевнений у безпомильності такого свого трактування. А найстрашніше, що значна частина суспільства погоджується з таким трактуванням і покірно, ба, навіть з якимось екстатичним задоволенням знову злагоджено збивається у велетенські стада й мекає про відсутність вибору, безальтернативність, про, про... Ніхто з них навіть не задумується (щоправда, худобі й не належить думати) про те, що вони готують своїм дітям і онукам.

«...Мов паралітик той стоїш на роздоріжжі...»

Гірше. Значно гірше. Франків паралітик хоч гіпотетично залишив собі право вибору, адже на роздоріжжі стояв. Сучасні ж політпаралітики й того не хочуть.

P.S. Жорстоко? Так. Грубо? Так. Цинічно? Ні. Правда буває жорстокою і грубою, але цинічною — ніколи! Від нас же вимагається зовсім небагато: переступити через свій страх і байдужість і подивитись у вічі цій правді. Подивитись і збагнути, що вона — про нас.

Двічі в цьому столітті нам уже вдавалося зробити це: 1918 та у 1988-1991 роках. Тоді ми змогли глянути правді у вічі й усвідомити себе людьми, народом. На жаль, стадні інстинкти обидва рази взяли гору. Нині маємо ще одну, третю можливість стати народом і збудувати державу гордих людей. Третю й останню в цьому столітті. А може, взагалі останню в українській історії.

Тарас ЗАХАРУК
Iвано-Франківськ

*Ватаг — старший чабан. На IX світовому фестивалі гуцулів Л.Кучму було «обрано» почесним ватагом.

Газета: 
Рубрика: