Життя справді сповнене несподіванок. Влаштовуючись на роботу двірником у гіпермаркет на околиці міста, я навіть не підозрював, наскільки цей новий для мене вид діяльності виявиться корисним для вивчення деяких проблем України.
Пройшовши належне стажерське випробування, я приступив до виконання обов’язків, отримавши професійний інвентар: мітлу, совок із довгим держаком і візок для сміття. Ще в перший день стажерства я запитав у двірника, свого «наставника»: «Ну, як робота — не дуже важка?». «Важка, до вечора ноги гудуть від утоми — відповів він похмуро. — У нас же не народ, а свині! Смітять на кожному кроці». Оцінка бувалим двірником наших громадян видалась мені доволі песимістичною, але прибиральниця, яка працює в торгівельному залі, одразу ж підтвердила його слова: «Дикі у нас люди! Дивляться на напис і просто поряд із ним роблять те, що він забороняє або закликає не робити!». А за кілька днів я переконався, що, на жаль, значною мірою мої нові колеги мали рацію. Поведінка деяких наших співгромадян насилу піддається раціональному поясненню або непояснювана взагалі.
На досить обширній території довкола магазину, яку я обслуговую, розставлено цілком достатньо ємкостей для сміття: дев’ять урн і три великі попільнички для курців. І доводиться спостерігати дивне явище: деякі відвідувачі — до речі, доволі пристойно одягнені — кидають недопалки і паперові стаканчики (у вестибюлі магазину продається кава та інші напої) просто на землю, перебуваючи всього за два-три метри від попільнички або урни. Мене кілька разів так і підмивало запитати у кого-небудь із цих «свиней» (за термінологією мого колеги) про мотиви їхніх дій, але я стримався тільки через боязнь небажаного для мене скандалу. Якимось особливим свинством відзначається чимало власників легкових і водіїв вантажних автомобілів. Кілька десятків одиниць різного транспорту зазвичай стоїть на майданчику перед гіпермаркетом зранку і до вечора, і сміття часом водії викидають просто біля своєї припаркованої машини, хоча урни розташовані по всьому периметру двору, і не помітити їх неможливо. Лише один раз я побачив, як водій фургона, який палив у кабіні, пройшов метрів 20 і викинув недопалок в урну. Я підійшов до нього і сказав: «Ви є незрозумілим для мене винятком із правила. Я працюю тут уже півмісяця, але за цей час ви — перший водій, який кинув недопалок не біля своєї машини, а в урну, пройшовши задляцього майже 20 метрів». «Звичка, — відповів водій. — Я працював кілька років далекобійником, їздив Європою, а там за кинутий недопалок можуть вліпити пристойний штраф; тому набагато вигідніше знайти урну або мати попільничку в кабіні». До речі, за все своє життя я ще жодного разу не бачив попільнички в машині з радянськими, а пізніше і з українськими номерами.
І все-таки песимізм мого колеги-двірника виявився невиправдано похмурим — на щастя, дуже багато клієнтів магазину поводились цивілізовано: пили каву, палили, а потім використовували за призначенням урни і попільнички. Я провів соціологічний експеримент, що не претендує на науковість і точність у розрахунках і висновках: підрахував кількість недопалків і паперових стаканчиків, кинутих в урни і попільнички, а також — кинутих просто на землю; і знайшов приблизне співвідношення «свиней» і більш-менш цивілізованих громадян нашого міста та його околиць. «Свині» становлять від 10% до 15% відвідувачів гіпермаркету (можливо, й населення нашої країни). Водночас приблизно 10% становлять громадяни, які ніколи і за жодних обставин не насмітять — і за звичкою, і за своїми принципами. Решта — «болото», яке поводиться, керуючись принципом: «Бачу урну неподалік — кину сміття в неї, не бачу — кину на асфальт або на землю».
Як сказав один із моїх співбесідників, небайдужий до проблеми чистоти: вся справа у вихованні. А виховувати, на його думку (і думку багато інших), треба, серед іншого, і за допомогою дієвого покарання. Штраф має бути таким, щоб навіть його одноразове застосування швидко «вправляло мізки» порушникам чистоти. Саме таким чином у європейських країнах дуже швидко перевиховують наших громадян, які потрапили туди на більш-менш тривалий термін.
До речі, «свині», які бруднять і засмічують усе довкола себе, у нас рівномірно розподілені на всіх соціальних сходинках, і я, на підставі власних спостережень, навіть ризикну стверджувати, що в дорогих іномарках їх сидить значно більше, ніж у скромних і проржавілих від старості «жигулях» та іншому дешевому транспорті. Саме ці «свині» визначають екологічну культуру в нашій країні; це через них у наших водоймах масово гине риба, а на жителів різних сіл і міст час від часу сідають хмари брудного пилу; це через них Україна є однією з найбрудніших країн у Європі. Поки що ті 10% наших акуратних громадян, які дотримуються чистоти не лише у своїй оселі, але й за її межами, не мають значного впливу на ситуацію з чистотою у країні. І тут, як і в інших сферах життя суспільства, бракує небайдужих, ініціативних і сміливих.
Пропрацювавши всього місяць двірником, я набув нових професійних звичок: коли буваю в місті у своїх справах, помічаю кожен недопалок і кожен папірець, що лежить на асфальті, — і вони мене сильно нервують. І бачу: до чого ж засмічене наше місто (як і багато інших міст і сіл)! Звичайно, за винятком центру і деяких його престижних кварталів та вулиць. Справити враження за допомогою краси і порядку на головній вулиці — це стара традиція, що перейшла і в нові часи.
...О десятій вечора я йду на одерев’янілих від втоми ногах додому. Свою ділянку я залишив на ніч у повному порядку, але вже до десятої години наступного дня вона гостро потребуватиме моєї допомоги, і я снуватиму просторим двором із мітлою, совком і візком, інакше життєрадісні клієнти швидко перетворять його на смітник. А я-то думав, що робота двірника — легка і спокійна! Пригадується старе радянське: «Товариші! Бережіть працю прибиральниці!». І двірника! — неодмінно додав би я після близького знайомства з цією професією.
