Слова, що стали заголовком цього матеріалу, належать синові колись могутнього Лаврентія — Серго, який розповідає у свої книзі «Мій батько Берія. У коридорах сталінської влади» (Москва, 2002) про зустріч iз представниками українських націоналістів у Польщі (які раніше відбували різні терміни у радянських таборах): «Українці були старші за мене... «Ваші посольські чиновники нічого не знають, — сказали вони мені. — У 1953 році твій батько викликав нас із ув’язнення до Москви разом з іншими керівниками націоналістичних рухів і сказав: «Я вважаю, що ваша критика радянського режиму є абсолютно справедливою. Кожен народ має право захищати власні інтереси, навіть знаходячись у складі Радянської держави. Пропоную вам увійти до складу керівництва місцевих органів влади і спільно з нами здійснювати політику для блага вашого народу».
Важко сказати, чи було так насправді, але документально підтверджено: обвинувачення в «активізації буржуазно-націоналістичних елементів» на адресу Берія 50 років тому висувалися. Зокрема, у рішенні, що його ухвалила 2 липня 1953 року Президія (так тоді називалось Політбюро) ЦК КПРС після поразки Берія у боротьбі за владу і його арешт.
У постанові Пленуму ЦК Компартії України (КПУ) від 30 липня 1953 року було записано: «Як підлий провокатор і ворог партії Берія намагався різними підступними прийомами підірвати дружбу народів СРСР... Запеклий ворог партії і народу Берія намагався використати недоліки в господарському, культурному будівництві, в політичній роботі серед трудящих західних областей України, в інтересах своїх ворожих планів. В своїй записці про становище в західних областях він під фальшивим приводом боротьби з порушеннями національної політики партії намагався підірвати дружбу народів нашої країни, протиставити український народ великому російському народові, українців західних областей українцям східних областей, активізувати буржуазних націоналістів — лютих ворогів українського народу...»
Що ж зробив один iз найвідданіших сталінських «лісорубів», який ніби ніколи не розрізняв національностей «трісок», що летіли з-під його «сокири»? Невже насправді він прагнув стати «патроном» якихось (а з-поміж них і українських) націоналістів? Гадаю, утитуловувати його так немає підстав. «Я, — зауважує згаданий Серго Берія, — ніколи не чув від мого батька зауважень, що дозволяють зроботи висновок, що він хотів розвалити Радянський Союз. Однак він вважав, що здійснювана в той період національна політика вкрай невдала і необхідно негайно її змінити. Республіки повинні звільнитись від своїх російських «наглядачів», а керівництво ними повинні здійснювати місцеві кадри».
Берія прийшов в органи держбезпеки з політики і політиком залишався до кінця життя. Очолюючи НКВД/МВД СРСР від листопада 1938-го до грудня 1945 року і від березня до червня 1953-го, він виявив себе саме прагматичним політиком. Маючи досвід проведення антиєжовської «реабілітації» 1938—1939 років, він після смерті тирана у березні 1953-го швидко зрозумів, що критика Сталіна і методів його роботи — важливий інструмент у боротьбi за владу. Саме цим і визначалася лінія його поведінки у період між смертю Сталіна й арештом.
Про беріївські ініціативи цієї доби доволі багато написано. Тут і амністія 28 березня 1953 року, за якою на волю вийшло 1,2 млн. в’язнів і було припинено 400 тис. слідчих справ; висунення питання про передання ГУЛАГу у відання Міністерства юстиції з подальшою ліквідацією першого; пропозиції стосовно пом’якшення міри відповідальності за нетяжкі злочини; створення чотирьох груп з метою перегляду найбільш одіозних політичних справ («лікарів», «мінгрельської» та ін.); наказ по МВД від 4 квітня 1953 року «Про заборону застосування до арештованих будь-яких примусових заходів і фізичного впливу»; записка до Президії ЦК КПРС про скасування паспортних обмежень і режимних місцевостей від 13 травня 1953 року; записки про відміну вироків багатьом відомим діячам; записка до Президії ЦК КПРС про обмеження прав горезвісної Особливої наради (Особого совещания) при МВД СРСР; заклик відмовитися від нав’язування соціалізму у тодішній ГДР, з якої сотнями тисяч втікали мешканці, пропозиція створення єдиної нейтральної Німеччини...
Відразу зауважу: згадані новації не передбачали кардинальних змін у житті тодішнього суспільства, не змінювали природу комуністичного режиму. Проте їх реалізація багато в чому сприяла б його лібералізації. Для цього у члена Президії ЦК КПРС, першого заступника голови Ради Міністрів, глави об’єднаного МВД–МГБ СРСР, Маршала Радянського Союзу Лаврентія Берії було чимало важелів.
Зрозуміло, не міг він обійти стан справ і у тодішніх «союзних республіках». Берія підготував до Президії ЦК записки про серйозні помилки в проведенні колективізації у Прибалтиці та у Західній Україні, про брутальні порушення національної політики, репресії у Прибалтиці, Білорусії, в Україні, в яких засуджувалась політика русифікації, порушувалось питання про підтримку розвитку національних культур, мов, пропозиція ввести національні ордени і навіть створити національні збрійні сили.
Саме Берія чи не першим у тодішньому керівництві вважав за доцільне виключити з політичного лексикону слово «бандит», яким зазвичай називали учасників українського національно-визвольного руху. Він підкреслював, що в Україні немає «ніяких бандитів, а є лише націоналістично налаштована частина населення». За наказом Берія до Москви привезли керівника розвідки Закордонного Представництва Української Головної Визвольної Ради (УГВР) Василя Охрімовича (який був закинутий літаком до УРСР і захоплений у жовтні 1952 року), через якого чекісти намагалися вийти на націоналістичне підпілля, щоб переконати у недоцільності подальшої боротьби. З цією самою метою до тодішньої столиці СРСР із сибірського заслання привезли сестер Степана Бандери (планувалося переправити їх до брата у ФРН, щоб вони «загітували» його припинити опір і навіть умовили під гарантії повернутись до України). Із Володимирської в’язниці було привезено президента УГВР Кирила Осьмака, а із заслання — митрополита Йосифа Сліпого, зв’язки якого у світі також намагались використати для розв’язання західноукраїнських проблем.
Берія дав завдання працівникам МГБ, яке увійшло до підвладного йому на той час МВД СРСР, зробити «фотографію» реального становища в західних областях України. 16 травня 1953 року він підготував спеціальну записку про недоліки в роботі колишніх органів МГБ УРСР по боротьбі з націоналістичним підпіллям, в якій йшлося про ситуацію у Західній Украні. Завдяки цій записці (яку деякі дослідники помилково кваліфікували винятково як провокативну) і подій навколо неї, стають ще більш зрозумілими негативні наслідки жорстокої політики режиму на західних теренах України.
26 травня 1953 року на засіданні Президії ЦК КПРС було ухвалено постанову «Питання західних областей Української РСР». В основі цього рішення була доповідна записка, підготовлена Берією (записку на таку ж тему 8 травня 1953 року він підготував і по діяльності органів МГБ Литовської РСР). У постанові, зокрема, зазначалося: «З 1944 по 1952 рік у західних областях України (у різних формах включно з розстрілами) комуністичними репресивно-каральними структурами було піддано репресіям майже 500000 осіб, у тому числі заарештовано понад 134000, вбито понад 153000 осіб, вислано довічно за межі України понад 203000 осіб».
28 травня 1953 року Бюро ЦК КПУ ухвалило рішення «Про постанову ЦК КПРС від 26 травня 1953 року «Питання західних областей Української РСР» та доповідну записку тов. Л.П.Берія до Президії ЦК КПРС». Пленум ЦК КПУ 4 червня 1953 року ухвалив постанову «Про постанову ЦК КПРС від 26 травня 1953 року «Питання західних областей Української РСР» і доповідну записку тов. Л.П.Берія до Президії ЦК КПРС». Цим рішенням по суті було визнано серйозні масштаби і наслідки брутальних дій режиму на західноукраїнських землях. Зокрема, підкреслювалось, що «боротьбу з націоналістичним підпіллям не можна вести лише шляхом масових репресій і чекістсько- військових операцій, що безглузде застосування репресій викликає лише невдоволення населення...»
Під впливом цього документа Пленум ЦК КПУ 4 червня 1953 року звільнив з посади першого секретаря ЦК КПУ беззастережного русофіла Леоніда Мельникова, який у виступі на Пленумі визнав помилковість власних дій. Новим лідером КПУ (вперше в її історії!) став українець за походженням Олексій Кириченко, який підкреслив: «Нам мало визнати хиби і недоліки. Наше завдання полягає в тому, щоб глибоко усвідомити політичний зміст припущених помилок, величезне значення тієї допомоги, яку надає нам ЦК КПРС своєю постановою від 26 травня, — і з настирливістю, властивою комуністам, взятися за ліквідацію хиб і недоліків у керівництві західними областями».
Добре розуміючи, що його пропозиції не викличуть ентузіазму у партійного істеблішменту, Берія намагався спертися на апарат МВД, де він послідовно розставляв своїх людей. Особлива роль відводилася тут Україні, на території якої дислокувалися частини найпотужніших військових округів. До того ж її західний регіон залишався ареною жорстокого збройного протистояння з українським підпільним рухом, очолюваним Організацією Українських Націоналістів (ОУН). Незважаючи на великі втрати, тут на початку 50-х років налічувалося до півсотні «уражених бандитизмом» адміністративних районів. Наприклад, 1951 року діяли Львівський та Карпатський крайові, 14 окружних, 37 надрайонних, 120 районних, 156 кущових проводів (організаційно-територіальних ланок) ОУН, до 2,5 тисячі бойовиків-одинаків. Неабияк «псували кров» Кремлю і зарубіжні центри українських націоналістів — насамперед Закордонні Частини (ЗЧ) ОУН на чолі iз Степаном Бандерою та Закордонне Представництво (ЗП) Української Головної Визвольної Ради (УГВР) Миколи Лебедя. Вони докладали зусиль для пропаганди державницьких прагнень українського народу, для викриття репресивної політики режиму, привертали увагу світу до «українського питання».
За цих умов міністром внутрішніх справ УРСР у березні 1953-го став генерал Павло Мешик, а його заступником Соломон Мільштейн. Невдовзі було змінено начальників провідних підрозділів центрального апарату, 18 із 25 начальників УМВД. Некомфортно почувалися й слідчі, які не надто обтяжували себе дотриманням «соцзаконності»: Мешик створив комісію з розслідування діяльності Слідчої частини МВД УРСР. Тільки в 1949—1950 роках по МГБ України до кримінальної відповідальності було притягнено 105, до адміністративної — 2000 та звільнено 446 кадрових працівників. Від 1 січня того ж року до 1 травня 1952-го Особливі інспекції відомства розслідували справи на 3800 працівників.
Тим часом новий міністр (якого деякі публіцисти у горбачовську «перебудовну» добу поквапилися охрестити «конотопським пройдисвітом») серйозно вивчав соціально-економічну ситуацію, насамперед у її Західній Україні. Звертав увагу на «перегини» в колгоспному будівництві, масові необгрунтовані репресії, переслідування Української греко-католицької церкви. Звісна річ, детально вивчав і оперативну обстановку в «бунтівних» областях. 30 травня 1953 року Мешик підготував для Москви записку, в якій керівництво Компартії України без зайвої дипломатії звинувачувалося у брутальних діях при створенні колгоспів, насильстві, репресіях. Із різкою критикою партуправлінців він виступив і на згаданому Пленумі ЦК КПУ у червні 1953 року, категорично засуджуючи некомпетентне втручання номенклатури в оперативно-розшукову діяльність «органів».
Багато чого планувалося і почало робитися, та... реформи несподівано скінчилися, оскільки 26 червня у Кремлі було взято під варту як «змовника» Берію. Вже ув’язнений, він написав кілька записок, у яких пояснював свої дії, апелював до колишніх соратників. Та все було марно. 2—7 липня 1953 року відбувся Пленум ЦК КПРС, на якому колишні товариші Берія під орудою Микити Хрущова повною мірою «розрахувалися» з ним, оголосивши його «агентом міжнародного імперіалізму» і таким, що прагнув «підступними засобами підірвати дружбу народів СРСР». Перший секретар ЦК Компартії Білорусії Микола Патолічев, наприклад, скаржився: «Напевно, вперше в історії нашої багатонаціональної держави має місце те, коли досвідчені партійні, радянські кадри, віддані нашій партії, знімаються з посад лише тому, що вони росіяни». На думку Патолічева, це була «справжнісінька диверсія з боку Берія».
Паралельно почалася «чистка» беріївців. Заарештували й відправили до Москви Мешика та Мільштейна. Тi, що були незадоволені ними, вдосталь відігралися, бомбардуючи ЦК і МВД інформаціями на кшталт: «Прикриваючись фразами про потребу виправлення припущених перекручень національної політики на Україні... робили ставку на українських націоналістів і агентів Ватикану... намагалися відродити уніатську церкву. Ворожа робота Мешика й Мільштейна була складовою загального антидержавного плану ворога партії та народу, змовника Берії, щодо поновлення капіталізму в СРСР». Мешик «удостоївся» пройти за одним iз Берією вироком Спеціального «судебного присутствия» Верховного суду СРСР і за офіційним повідомленням був розстріляний 23 грудня 1953 року. Мільштейна стратили 14 січня 1955 року.
Після того, як з Берії зробили діяча, який нібито мав на меті сприяти націоналізму, Йосифа Сліпого відправили на заслання, Кирила Осьмака до Владимирської в’язниці, а Василя Охрiмовича в березні 1954-го розстріляли. З падінням Берія партія ще більше посилила контроль за діяльністю спецслужби, а особливо за її протидією «українським буржуазним націоналістам».
А в Західній Україні тривало криваве протистояння. Пленум ЦК КПУ 30 липня 1953 року обговорив питання «Про постанову Пленуму ЦК КПРС від 7 липня 1953 р. «Про злочинні антипартійні і антидержавні дії Берія». Тут було записано: «Обкомам, міськкомам, райкомам і окружкомам партії всемірно підвищувати революційну пильність комуністів і всіх трудящих. Треба завжди пам’ятати про капіталістичне оточення, яке засилає і засилатиме в нашу країну своїх агентів для підривної діяльності, про те, що вороги, спритно маскуючись, намагались і намагатимуться проникнути в ряди партії з метою підривної роботи. Пленум вважає найважливішим завданням партійної організації України — знищення всіх решток українських буржуазних націоналістів — цієї агентури імперіалістичних паліїв війни, лютих ворогів українського народу...»
Ці «рештки» вогнем і мечем нищитимуть аж до кінця 50-х років.
