Жіноче виховання в Україні традиційно передбачало не тільки (як багато хто вважає) навички ведення домашнього господарства. З огляду на специфічну роль української жінки, яку їй доводилося виконувати впродовж віків непростої та драматичної історії, цей стереотип потребує перегляду. Так само, як і начебто еталонні образи українських жінок. Заплакана, зневажена власними дітьми мати, що стоїть на колінах. Або інша крайність — бездумна панянка у віночку, що тиняється садочком, співає та заглядається на парубків. Обидва стереотипи нав’язані українцям як питомі. Натомість мало хто знає, що в усі часи українські жінки могли виходити в бій поруч із чоловіками. Наша історія витворила цілу галерею портретів мужнього, сильного та рішучого жіноцтва. «Козацьке виховання властиве як для хлопців, так і для дівчат. Воно передбачає виховання в любові до своєї землі, роду, народу, вміння бути вільними й сильними — як фізично так і духовно», — стверджує Наталя ПРИСТУП, викладачка дитячого вишкільного табору «Козацька фортеця». Своїми знаннями про традиційне жіноче виховання, яке часто включало бойові елементи, Наталя поділилася з «Днем».
Жіночі мілітаристські угруповання діяли на території України в різні часи. Амазонки, жінки-сарматки, поляниці-богатирки, войовниці (що несли службу у війську князя Святослава)... Як їм вдавалося протистояти фізично сильнішим суперникам — чоловікам? Дослідники бойових мистецтв стверджують, що, до прикладу, амазонки мали власну бойову тактику, засновану на хитрості та гнучкості. Прикинувшись слабкими й беззахисними, вони підступно завдавали удару тоді, коли суперник цього очікував найменше. Не цуралися вони й жіночих чар — археологи свідчать: у похованнях воячок поряд зі зброєю знайдено косметичні засоби, сережки, браслети, гребінці.
Як саме відбувалося в Україні жіноче мілітаристське виховання, достеменно не відомо. Напевно можна стверджувати, що воно передбачало вміння володіти мечем, їздити верхи, стріляти з лука, метати спис. Навчали молодших досвідчені жінки-воячки. До речі, мало хто знає, що добре відомий нам із казок образ «баби Яги» походить від давньослов’янського «ягать» (що означає «їхати на коні попереду війська») і «баба» (аналог слова «богиня»). Тож, імовірно, ягинями називали старих жінок-воячок, які допомагали своїм молодим «колегам» опанувати військову справу.
Із систем військового виховання жінок вцілілою до нас дійшла тільки спартанська, елементи якої запозичили пізніші військові жіночі формації. Можливо, подібною системою користувалися й українські амазонки.
Отже, до семи років дівчат привчали жити в суворих умовах: купали в холодній воді, виставляли на холод у легкому одязі, привчали до темряви, простої їжі. Від семи до 14 років дівчата ходили до школи, де на них чекав серйозний перелік дисциплін: зокрема, грамота, історія, риторика, віршування, гра на музичних інструментах, танці, метання списа та диска, біг, боротьба, бій навкулачки, стрибкові вправи, полювання. У 14—15 років відбувалася своєрідна «перевірка знань»: підлітки здійснювали облави на рабів, демонструючи результати свого фізичного виховання. Вік 15—20 років був призначений для освоєння зброї, стройової підготовки, п’ятиборства, військових танців, управління військовими загонами. Адже за відсутності чоловіків саме жінки тримали в покорі рабів та охороняли свої міста.
В Україні за часів Київської Русі основний акцент у жіночому вихованні припадав на світську та духовну освіту. Так, маємо свідчення, що княжна Анна Всеволодівна, сестра Володимира Мономаха, заснувала школу для дівчат, де навчали грамоті, письму, грі на музичних інструментах та рукоділлю. Дівчата вивчали також математику, риторику, іноземні мови. Для порівняння, в ту пору правителі європейських країн не вміли ні читати, ні писати.
Паралельно зі світською для жінок-русинок доступною була також військова освіта. Свідчення тому — дівочі загони княжої дружини та згадки про доньок та дружин богатирів — спритних богатирш. Незважаючи на впровадження християнства на Київській Русі, жіноче навчання за споконвічними традиціями продовжувалося. І хоча пізніше під натиском патріархату жіночі міліарні угруповання зникли, українські жінки могли виступати в боях поряд із чоловіками в усі часи.
Арабський мандрівник Павло Халепський, подорожуючи Україною в 1654—1656 роках, на які припав розпал визвольної війни проти шляхетської Польщі, зі щирим здивуванням писав про українських жінок: «Ми помітили прекрасну рису, що розпалила наш подив: усі вони, за винятком небагатьох, уміють читати і знають порядок церковних служб і церковні співи...» Явище, слід відзначити, абсолютно нехарактерне як для Сходу, так і для Заходу, де освічена жінка була швидше винятком, ніж правилом.
Орест Левицький, один із перших президентів Всеукраїнської академії наук (сьогодні — Національна академія наук України), відомий історик і етнограф початку ХХ століття, писав: «Незалежності української жінки-шляхтянки могла позаздрити дворянка будь-якої європейської країни. Бо вона була рівноправною з чоловіком, мала такі ж громадянські права, особисту незалежність, як її чоловік». Про це свідчить і шлюбна традиція. На відміну від східних народів, українська дівчина вступала в шлюб з доброї волі та приносила з собою посаг. Не викрадена, не куплена і не привезена, вона була господинею, що володіє майном і вільно ним розпоряджається.
Ще у ХVIII столітті за жінкою було навіть право дарувати чи позбавляти життя. Чоловіка, засудженого до смерті, відпускали, якщо якась дівчина виявляла бажання одружитися з ним. За відсутності своїх можновладних чоловіків гетьманші іноді брали на себе всю повноту влади, навіть підписували універсали. Так, збереглися адміністративні документи дружини Богдана Хмельницького Ганни Золотаренко, котрі свідчать про її освіченість та розуміння тогочасних проблем України. Задокументовано підписи дружин гетьманів і козацької старшини Петра Конашевича-Сагайдачного, Данила Виговського (рідного брата відомого гетьмана). Дружина фастівського полковника, керівника визвольного руху на Правобережній Україні Семена Палія Мотря за відсутності чоловіка сама приймала та вела переговори з іноземними послами. Невипадково виникла приповідка про безвольного гетьмана Івана Скоропадського та його діяльну й моторну дружину, гетьманшу Анастасію: «Настя носить булаву, а Іван — плахту», — жартували козаки. Жінки також брали участь у підписанні найважливіших державних угод. Наприклад, у списках, що затверджували чи заперечували чинність Люблінської унії 1569 року, знаходимо десятки жіночих імен.
За часів Козаччини виховання дівчат-селянок та дочок шляхетських козацьких родів різнилося.
Селянки вміли оборонятися палицею, косою, серпом — усім, що було під рукою. Коли чоловіки йшли в похід, захищати поселення доводилося жінкам. Дослідники феномену характерництва письменники Валерій та Наталя Лапікури описують епізод, віднайдений в одній із польських хронік. Він описує, як під час нападу турків на глухий український хутір на захист домівки вийшла дівчина з двома шаблями в руках. За лічені хвилини «козацьким млином» вона вбила понад десять чоловік. Решта втекли з переляку.
Натомість дівчата зі шляхетських родів володіли рушницею, шаблею, знали військові маневри й навіть могли керувати козачим військом під час відсутності чоловіка.
Козаки привчали своїх доньок бути гордими, незалежними та сміливими. Вважалося, що дівчинка, яка пережила сильний переляк, не зможе народити хоробрих синів-козаків. Козачка була вільною і мала право вийти заміж за вільного козака (не кріпака і не торговця), щоб їх найкращі якості успадкували діти. Вважалося, що краще загинути, ніж дістатися ворогу, тому часто в неспокійні часи козачки добровільно заподіювали собі смерть, щоб не бути приниженими.
За свідченням архівних документів, під час одного з повстань під проводом Богдана Хмельницького в загоні селян Сулимова було багато жінок. Під час оборони Буші сотниківна Орися Зависна, щоб не здатися ворогу, підірвала себе у фортеці з сотнями ворогів. Ганна Борзобагата-Красенська, яка управляла казною Луцької єпархії, під час нападу на її маєток князя Андрія Курбського (російського втікача та особистого ворога царя Івана Грозного) відбила атаки кількасотенного загону шляхти і з мечем у руках розігнала військо польського короля Стефана Баторія. А Софія Ружинська, волинська княгиня, на чолі військового загону, що нараховував 6 000 чоловік піхоти та кінноти, приступом здобула замок князів Корецьких у місті Черемош. Після смерті чотирьох старших братів у 18 років отаманша Маруся Соколовська очолила кількатисячне військо повстанців. Можна згадати жінок-хорунжих у лавах Січових Стрільців — Софію Галечко та Олену Степанів, які мали славу найосвіченіших жінок того часу (перша — магістр філософії, друга — історик). А свавільна анархістка Маруся Нікіфорова? А дружина Нестора Махна Ганна?..
У наш час козачок теж виховують.
— Ми робимо акцент як на фізичному, так і на духовному вихованні дівчат, — розповідає Наталка Приступ про особливості дівочого загартування у дитячому вишкільному таборі «Козацька фортеця». — Ідеться передусім про заняття з бойового мистецтва, викладання основ самозахисту, виживання в екстремальних умовах. Наприклад, для багатьох може здатися дивиною, що дівчата з довгим волоссям можуть оборонятися за допомогою своєї коси... Фізична підготовка поєднується в таборі з рукоділлям, якому ми так само приділяємо багато часу. Робимо ляльки-мотанки, вивчаємо символіку української вишивки. Також ми наближаємо дівчат до національного коріння — знайомимо з основними українськими обрядовими звичаями, піснями. Важливо також, щоб вони навчалися мислити екологічними категоріями, адже саме навколишнє середовище є невичерпним джерелом і фізичної, і духовної енергії.
Отже, традиція сильного духом і тілом жіноцтва продовжується і сьогодні!
