Як уже повідомляв «День», першого вересня в Сімферополі учні першої в Криму української гімназії стали навчатися в новому будинку, збудованому під патронатом Президента України. Відкрив гімназію та привітав колектив учнів та вчителів з Днем знань особисто Леонід Кучма. Редакція газети «День» прийняла рішення передати для гімназійної бібліотеки книги «Україна Incognita» та «Дві Русі». Головний редактор газети «День» Лариса Івшина особисто приїхала в Крим, щоб передати книги до бібліотеки. Репортаж про це читайте у найближчих номерах газети. А зараз директор школи Наталія РУДЕНКО розповідає про той шлях, який пройшла гімназія від часу свого створення, про пріоритети та особливості роботи українського педагогічного колективу в непростому кримському середовищі. Досить сказати, що, хоча у всіх місцевих школах вивчають українську мову, літературу та історію, повністю українською мовою навчається менше одного відсотка кримчан.
— Наталіє Іванівно, бути вчителем, це ваша мрія?
— Я пам’ятаю гру свого дитинства, десь коли була ще в першому класі. Я розсаджувала ляльок, як дітей в класі, вони «писали» диктант, я потім перевіряла їх зошити, домашні роботи, ставила їм оцінки. Очевидно, в цьому ще з дитинства виявлялась моя наполегливість: я не люблю чекати на здійснення своєї мрії, я всіма силами її наближаю сама...
— А був момент, коли ви усвідомили, що вже точно будете вчителем?
— Якщо любиш спілкуватися з людьми, то вже й роботу шукаєш, щоб це можна було максимально реалізувати.. А педагогіка цінна саме спілкуванням з особистостями. Ще Конфуцій сказав: «Не сумуй, що люди тебе не знають, сумуй, що ти не знаєш людей!...» Проблема спілкування ніколи не стояла переді мною. Якщо моє раннє дитинство — це ляльки-учні, то пізніше — громадська робота в піонерських загонах. Ніколи не стояло питання, що я можу бути кимсь іншим, крім вчителя. Ця робота не дає зараз, звичайно, матеріального задоволення, однак вона дає спокійний сон, моральне задоволення, враження від глибокого і безпосереднього пізнання суспільства, при тій умові, що повністю їй віддаєшся...
— Де пройшло ваше дитинство ?
— Дитинство пройшло на Херсонщині, я була пещена дитина. В нашій сім’ї був культ навчання, тому вчитися і навчати — це було для мене природним явищем. Мій тато Іван Мусійович Гвозденко був головою райвиконкому в Голій Пристані, мама Тамара Яківна — лікар. Їх життя було не простим. Наш родовід сягає глибин історії Запорозької Січі. Мій дід був позбавлений виборчих прав, а тому тато, як син розкуркуленого, не мав права вчитися в тому селі, де жив, і був змушений ходити в школу за десять кілометрів. Він вивчився і став агрономом, дуже любив землю. Війна круто змінила біографії моїх батьків: саме на фронті вони познайомились, обоє мають нагороди, на фронті тато вступив до партії, саме тому, очевидно, йому вибачили «гріхи» предків, запросили на роботу в органах влади. Але наскільки я пам’ятаю батька, він весь час тягнувся до землі, він був природженим агрономом. І на пенсію він пішов з посади начальника станції захисту рослин.
— Як ви потрапили до Криму?
— Я закінчила Херсонський педінститут, спочатку теж працювала в Голій Пристані, викладала українську мову та літературу. Я вже була зрілим вчителем, коли разом з чоловіком — а він офіцер, і нас не питали, де ми хотіли б жити! — в 1976 році переїхали в Крим.
— Як вчителю української мови та літератури тоді працювалося в Криму?
— Знаєте, я витримала це лише один рік. Настільки було важко, настільки все українське не сприймалося ні учнями, ні адміністрацією. Навіть серед вчителів ходили антиукраїнські анекдоти, наша мова та література не вважалися поважними предметами. Що там говорити, навіть зараз коли я підходжу до колег на нарадах і починаю говорити українською мовою, деякі демонстративно відходять. Це змусило мене перейти в початкову школу, бо я зрозуміла, що дорослих уже не переробиш, а набагато важливіше прищеплювати любов до українського дітям змалечку. Однак згодом директорка 21-ої школи Лариса Миколаївна Барзут запросила мене в свою школу. В них був український клас, і там, завдяки директору, в школі була зовсім інша атмосфера — доброзичлива, спокійна. І саме Лариса Миколаївна стояла біля витоків нашої гімназії. Вона була депутатом міськради, активно лобіювала це питання на сесіях, працювала з батьками потенційних учнів, і коли в 1997 році було прийняте рішення міськради, саме вона сказала мені «Йди і роби українську гімназію!» Так я стала директором гімназії, якої ще не було. Треба було бігати шукати учнів, вчителів, спонсорів, бо все створювалось на пустому місці. Нам надали приміщення старої німецької кірхи, а німецька громада Сімферополя відразу стала вимагати повернення цього приміщення їм. Там були маленькі, навіть прохідні, класи. Десь ми дістали столи, випросили в різних школах старі дошки, а стільці учні принесли з собою: у кого в гаражі валявся непотрібний металевий, у кого на кухні стояв зайвий дерев’яний. Було дуже важко, але ми вірили, що гімназія буде. З одного боку, ми відчували супротив деяких чиновників, які ще залишалися «совєцькими» за духом, недоброзичливість окремих громад, заздрість. Досить сказати, що в будинку, де було наше відділення початкової школи певний час, кожного 1 вересня нам били вікна. Уявіть: маленькі учні і вчителі приходять на свято — а всі вікна в гімназії вщент розбиті. Щоправда, у той же час ми відчували величезну допомогу тих, хто хотів, щоб гімназія була. Нам зносили книжки, картини, пропонували різну допомогу. Та що там говорити, тоді навіть просте дружнє слово значило страшенно багато. Надзвичайно добре проявила себе Піклувальна рада, яка вибивала фінансування, допомагала шукати спонсорів, багато з її членів самі були спонсорами. І ось тепер, коли гімназія відбулася, в новому приміщенні ми встановили скрижалі, на які занесли список всіх тих, хто нам допомагав. Мені говорили — нащо ти це робиш, а я казала, що гімназія виникла не на пустому місці, її історія починається не в цьому прекрасному будинку, а в старій німецькій кірсі, в маленькому дитячому садочку, і якби не було допомоги цих людей, то нічого б і цього не було. Першими в списку стоять прізвища Лариси Барзут та Президента України Леоніда Кучми...
— Наталіє Іванівно, педагогіка як наука, а особливо як практика, завжди будується на національних традиціях, на народному досвіді. Отже з вашого кримського досвіду: чи відрізняється українська педагогіка від колишньої радянської, а також від російської?
— Перш за все, педагогіка — об’єктивна наука, однак кожна національна педагогіка має свої традиції, своїх корифеїв, свою конкретно-історичну практику. Саме Ушинський говорив, що «почуття національного є вічним і вродженим для людини, і виховувати людей треба, базуючись саме на ньому». Ми маємо визначні постаті. Наприклад, Сухомлинський — це невичерпна скарбниця для українських вчителів. Навіть у Китаї випускники педагогічних вузів здають «сто правил» вчителя, розроблених на основі праць Сухомлинського. З сучасних вчених я б назвала і Василя Кременя, і Петра Кононенка — теоретика і практика сучасного українознавства, з яким нашу гімназію пов’язують давні зв’язки і який багато зробив для нас. Він автор понад 600 наукових праць та 30 книжок, професор Київського університету, директор науково- дослідного інституту українознавства. В основу педагогічного процесу в нашій гімназії покладено саме його концепцію «школи-родини». Українська педагогіка — вона м’якша, душевніша, лагідна, доброзичлива. В наших школах вчителі не кричать на уроках, діти спокійніші. Але складнощі в тому, що ми ніколи не жили і не працювали в умовах чисто української педагогічної практики, радянська школа її спотворювала, а тому тут важко відокремити. Хоч загалом ця тенденція всюди чітко прослідковується.
— Чи запроваджує ваша гімназія нові методики, підходи?
— Я б сказала, що головне в нашій гімназії — це дитиноцентризм. Я запам’ятала положення, розроблене Василем Кременем: «Міністр, директор, вчитель повинні обертатися навколо учня, як планети навколо сонця». Звичайно, це можливо, коли учень має мотив, установку на наполегливе навчання. І слід сказати, що в гімназії ми маємо саме таких учнів. Наші діти і їх батьки вважають освіту не примусом, а благом. В нашій гімназії конкурс великий. З одного боку, це технологічно важче, бо треба багато читати, знати, працювати перш за все над собою, щоб завжди бути на голову вище найосвіченіших учнів, але це морально легше. Дитиноцентризм значно важче застосувати в звичайній школі, де діти не навчені працювати та мають слабші прагнення до знань.
З іншого боку, українське середовище — це правило нашої гімназії. Раніше до нас приходили такі учні, які самі прагнули до україністики, а тепер в багатьох нам треба це виробляти. Дуже добре, що своїх дітей привели такі батьки-росіяни, які не просто хочуть, щоб їх діти вивчили у нас добре англійську мову, а й розуміють: їх діти мають бути повноправними конкурентними громадянами України, і тому мають знати україністику. Щоправда, є батьки, при розмові з якими українською відчуваю, що вони не все розуміють. Їх дітям, звичайно, треба буде вживатися в повністю українське середовище, адже в нас всі предмети викладаються лише українською мовою. Найголовніше для нас — не національність, а знання.
— Чи змінилося ставлення до гімназії з боку міста ?
— Гімназія — це дітище міської влади, і ставлення до нас з часом змінюється на краще. Разом з тим в міськраді розуміють, що місто отримало не просто школу, а величезного монстра з господарського боку. В нас велике розгалужене господарство: два басейни, зимовий сад, велике подвір’я, обладнання для занять з виробничого навчання, чотири комп’ютерні класи, відділення для початкової школи, де діти повинні відпочивати вдень, загалом кілька сотень приміщень, які слід обігрівати та освітлювати, і ще ніхто не знає, в що виллється утримання такого приміщення.
Для сімферопольських шкіл ми проводимо багато семінарів, вони користуються нашими книжками, методичними матеріалами, вчителі багатьох сімферопольських шкіл спочатку приходили до нас на семінари, роздивилися все, а потім багато хто попросився до нас на роботу, і зараз чудово працюють. Крім того, більше 20 шкіл з різних регіонів Криму користуються нашою бібліотекою, методичними матеріалами. Особливо часто звертаються до нас ті школи, де є українські класи, а багато шкіл, переймаючи наш досвід, відкрили у себе класи з українською мовою навчання. Чимало контактів у нас з кримськотатарськими школами, які все частіше звертаються і до вивчення україністики, і до нашого досвіду.
— Отож, і про що вам тепер лишається мріяти?
— Прошу в Бога сил, щоб вистачило енергії зробити наповнення цього закладу адекватним красі нашого будинку. Не можна зациклюватись на стінах. Мати таке приміщення — дуже добре, але це ж не ціль, а інструмент. Наша мета — виховання української еліти. Королів виховували з пелюшок, тому еліту треба теж виховувати з дитинства. Традиції виховання української еліти, її корені були підрубані, тому відновити все дуже важко. Цього завдання в певній мірі вдалося досягти в Києві Українському гуманітарному ліцею. Принциповість, непорушність укладів, суворе слідування українській національній ідеї — це ті складові, які ми намагаємось витримати і які нас поки що, починаючи з 1997 року, не підвели.
