Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Українська вишивка — на шкільних стінах

Подорож до архітектурних пам’яток Опанаса Сластіона
6 лютого, 2020 - 15:21
ЗЕМСЬКА ШКОЛА В С. ПІСКИ-УДАЙСЬКІ (ЧОРНУХИНСЬКИЙ Р-Н)

ТЕРНИСТИЙ ШЛЯХ НАРОДНИХ ШКІЛ

Налякана розмахом революційних подій 1905 р., царська влада була змушена частково задовольнити вимоги широких верств населення Російської імперії. Зокрема, в Україні зняли заборони на україномовні газети і журнали, торкнулися зміни й освіти. В цей час Полтавська губернія стала центром формування українського архітектурного стилю. Саме тут втілювалися у життя проєкти його основоположників — Василя Кричевського й Опанаса Сластіона. У 1910 р. губернське земство провело конкурс на розробку проєктів будинків шкіл в українському стилі. Того ж року, незважаючи на супротив частини шовіністично налаштованих чиновників, Лохвицька земська управа за ініціативою її очільника, відставного полковника Миколи Терешкевича, постановила будувати земські школи саме в українському стилі. І незабаром осередки народної освіти стали поряд із церквами архітектурними домінантами і окрасою багатьох сіл Лохвицького повіту. З 1910 по 1916 рр. у повіті, що включав 260 населених пунктів, збудовано в стилі українського модерну, за різними даними, від 70 до 100 земських шкіл. У тому числі й у найвіддаленіших маленьких селах. Їх розпізнають за трапецієподібним завершенням вікон і дверей, двоповерховими баштами зі стрімкими верхами, дахами із заломами, які запозичені зі старовинних українських будівель. Перші школи зводили місцеві будівельні техніки, які становили раціоналістичну течію в українському модерні. Невдовзі втілювати у життя масштабні плани Лохвицьке земство запропонувало представнику романтично-декоративної течії Опанасу Сластіону. Споруджені за його проєктами школи стали явищем у розвитку української архітектури. Характерною рисою архітектурних витворів митця-новатора стала перевтілена у цегляні орнаменти на зовнішніх стінах українська вишивка. Про них писали у виданнях Києва, Полтави, Катеринослава, Харкова, Львова. Їхні світлини демонстрували на виставках у Києві, Харкові, Петербурзі. Завершити велику справу земству завадили буремні події наступних років. І лише в 1920-ті — роки українізації — при будівництві шкіл у деяких областях України інколи зверталися до спадщини Сластіона.

У роки войовничого атеїзму та окупації дісталося й лохвицьким «земкам»: у більшості з них були знесені башти. Але самі будинки вціліли і використовувалися за своїм призначенням. Однак у наші часи чимало цих пам’яток залишено напризволяще, вони руйнуються, спалюються, розбираються на будівельні матеріали. Так, у Лохвицькому районі була спалена одна з найкращих земських шкіл — у с. Западинці. Перетворився на згарище і маєток Терешкевича в с. Свиридівка. Навіть із фундаментів була вибрана цегла. Список безповоротних втрат останніх років також поповнили земські школи у Сенчі, Городищі, Шмиглях, Новій Греблі. Була спроба підпалу «земки» у Христанівці. Якщо в довіднику 1992 р. значилося 58 шкіл Лохвицького земства, то на сьогодні їх залишилося 50. Ще у 1970—1980-х роках про необхідність збереження старовинних шкіл порушували питання їхні дослідники, мистецтвознавці — Віталій Ханко, Георгій Шибанов, Віктор Чепелик. Нинішній рух за порятунок унікальних будівель започаткувала Ольга Герасим’юк — нині заступник голови Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення й активний популяризатор забутих пам’яток. Про них заговорили по радіо і з телеекранів, у газетах «День», «Дзеркало тижня» і «Україна молода», в журналі «Міжнародний туризм» та інших виданнях. Були створені проєкт «Школи Лохвицького земства» та однойменна інтернет-спільнота. А в березні 2018 р., згідно з поданою О. Герасим’юк у газеті «День» інформацією, експертна рада Управління охорони культурної спадщини Міністерства культури ухвалила рішення визнати ці будівлі пам’ятками культурної спадщини місцевого значення з рекомендацією надати їм статус національних.

У ТАКОМУ СТАНІ 2010 РОКУ ПЕРЕБУВАЛА ЗЕМСЬКА ШКОЛА В С. ЗАПАДИНЦІ НЕЗАДОВГО ДО ЇЇ СПАЛЕННЯ

 

ТУРИСТСЬКА СТЕЖКА ДО ЗЕМСЬКОЇ ШКОЛИ

На сьогодні ми маємо на території північної Полтавщини і прилеглих до неї південних окраїн Чернігівщини і Сумщини (колишній Лохвицький повіт) досить значну групу збудованих в одному стилі будівель, які мають архітектурну та історичну цінність і до того ж в інших регіонах практично не зустрічаються. Ця обставина у поєднанні з мальовничою природою річки Сули та її приток приховує чималий туристичний потенціал краю. Досить компактне розташування пам’яток у Чорнухинському р-ні, близькість до автостради Київ — Харків робить цей район привабливим для одноденної автомобільної подорожі або більш тривалих велосипедних чи пішохідних мандрівок. До речі, тут у більшості шкіл збереглися башти.

Для пішохідних мандрівок можна вибрати долину р. Удай або місцевість, де сходяться Лохвицький, Чорнухинськай і Варвинський райони. На більш віддалений Лохвицький р-н припадає приблизно половина вцілілих земських шкіл. Однак і до них приклали руку вандали 1930 — 1940-х років: помітні здалеку башти переважно були знесені. Водночас тільки тут чимало «земок» зберегли первісні дахи із заломами, а зовнішні стіни більшості з них прикрашають чудові цегляні орнаменти. Маршрути по школах Сластіона можна прокласти як північною частиною району, включно із «земками» на півдні Роменського р-ну, так і південною. Для пішохідної подорожі підходить долина р. Сули з гарними краєвидами. Маршрут лежить через посульські села — Гаївщина, Христанівка, в яких дахи шкіл мають заломи, а школа в Гаївщині ще й невисоку башту — до Сенчі й назад лівим берегом річки.

ОДНОДЕННА 90-КІЛОМЕТРОВА ВЕЛОМАНДРІВКА

Познайомитися з перлинами українського модерну в Лохвицькому р-ні ми вирішили протягом одноденної велосипедної мандрівки. Нитка кільцевого маршруту протяжністю приблизно 90 км пролягла з Лохвиці в південному напрямку спочатку правим берегом Сули (села Риги, Яблунівка, Лучка, Сенча), а потім лівим — через села Бодаква, Пісочки, Піски, Брисі, Млини. Від північної окраїни Лохвиці до першого на маршруті села Риги через селище Криниця приблизно пів години. На в’їзді до нього на невисокому пагорбі стоїть ошатна будівля зі старої цегли з шестикутними вікнами і заломом даху. Зблизька впали у вічі вишукані орнаменти на її стінах. Відновити б башту, і ми бачили б витвір Сластіона у первозданній красі. Нині тут розмістився сільський будинок культури.

Далі через с. Венслави шлях проліг до Яблунівки. На окраїні Венслав дивиться на світ вибитими шибками старовинна цегляна будівля колишньої школи. Вона не належить до шкіл Сластіона, але й на її стінах є де зупинити погляд. Окрасою Яблунівки є оточена гостроверхими ялинами колишня восьмирічна школа з такою ж гостроверхою баштою. Її стан поки що задовільний, сліди мародерства відсутні. Між класами збереглася первісна розсувна перегородка, на одній із стін ще висить стенд із портретами Героїв Радянського Союзу Лохвиччини. Але двері розчинені навстіж, шибки подекуди вибиті. Сьогодні село взагалі не має школи — адже після закриття малокомплектних шкіл учнів із навколишніх чотирьох сіл тепер звозять до школи в с. Їсківці.

МІСТЕЧКО СЕНЧА — ЛІТОПИСНИЙ СИНЕЦЬ

Від Яблунівки грунтівка привела до окраїни колись сотенного, а згодом волосного містечка Сенча. В давньоруські часи тут стояв літописний город Синець, про який нагадують три городища. Ми ж, залишивши ліворуч старовинний триповерховий млин і вали давньоруського городища, поїхали до крайньої південної точки маршруту — села Лучка. На полях обабіч дороги — численні бурові вишки «українського Кувейту» — Полтавщини. Споглядаючи індустріальні пейзажі на полях, проґавили поворот до Лучки і потрапили аж на Лубенщину — в с. Хитці. Тут, на горі над Сулою, збереглася одна з двох у Лубенському районі шкіл Лохвицького земства. Інша заходиться в с. Окіп. Цегляні орнаменти на стінах покинутих будівель поступово закривають густі чагарники.

Від пропущеного нами повороту дорога спустилася в долину, до оточеного з трьох боків вигином Сули села Лучка. В ньому був один із маєтків батька Анни Керн, і в 1842 р. у місцевій церкві відбулося вінчання музи Пушкіна з її кузеном — Олександром Марковим-Виноградським. Церкви давно немає, але невелика, з багатим декором зовнішніх стін будівля школи доглянута. Нині вона частково зайнята магазином. За словами працівниці магазину, в село недавно приїжджали з Києва чоловік і жінка, щоб подивитися і сфотографувати пам’ятку. В Сенчі, до якої повернулися лісовою дорогою вздовж горбистого правого берега Сули, ще років з 10 тому на високій горі стояла школа з двома баштами. Здалеку вона нагадувала невеликий замок. Тепер її можна побачити хіба що на старих світлинах — унікальна будівля була розібрана на будівельні матеріали.

«ЗЕМКА» З «ЄВРОРЕМОНТОМ»

Далі через міст дорога повела на лівобережжя Сули — до села Бодаква. За заплавою піднялися на гору і в’їхали у ліс. Несподівано край дороги побачили залишки парканів. А при більш уважному погляді роздивилися і залишки хат поміж дерев. На карті тут позначено невелике село Саранчине, нині покинуте людьми. Стан дороги, що веде до залізничної станції, далекий від задовільного. З неї повернули ліворуч — до Бодакви. Земська школа тут розташована майже в центрі села, перебуває у доброму стані й є однією з найцікавіших — окрім щедро орнаментованих стін і даху із заломом над віконцем на даху вона має фронтон, що нагадує маленьку башту із заломами. Біля школи дорога повернула на північ — до міст Заводське і Лохвиця. До дороги окраїною прилягає село Пісочки. Земська школа в центрі цього села також має залом даху і орнаменти на стінах. Однак зазнала «євроремонту». Трапецієподібні завершення вікон закладені цеглою, а нижче у віконні отвори вставлені склопакети. Не найгірший варіант порівняно зі спаленими та розібраними на будівельні матеріали архітектурними перлинами.

ВЕЛИКЕ СЕЛО ПІСКИ — КОЛИШНІЙ ЛІТОПИСНИЙ ПІСОЧЕНЬ

Невдовзі дорога привела у велике село Піски — колишнє літописне місто Пісочень. У ХVІІ ст. магнат Януш Вишневецький перейменував його на свою честь — у Янушполь. Село мало свій герб. На запитання про стару школу нас чомусь спрямували у лісок за селом. Як виявилося, тут, у маєтку графа Ламздорфа-Галагана, в радянські часи була школа, яку десь 25 років тому перевели в нову будівлю. І зараз від графського маєтку (чи школи) залишилося тільки поросле високою травою футбольне поле. Знову маємо типову картину останніх десятиліть для багатьох старовинних палаців та маєтків в Україні. А пісочанська «земка» виявилася на видноті, біля дороги. Можливо, тому й уціліла. Це одна з найкращих за оздобленням зовнішніх стін школа авторства Сластіона. В довіднику 1992 р. вона значилася як пам’ятка архітектури. До останнього часу на обліку не перебувала — не в кращому стані. Але будівля замкнена і не втрачена.

У с. Брисі, що нині стало частиною міста Заводське, зліва від траси виринули вже знайомі шестикутні вікна і орнаменти на стінах. Школа тут теж не діюча, але й не покинута: в ній розташувалася філія бібліотеки Заводського. І нарешті, вже у сутінках дісталися до останнього на маршруті села Млини. В ньому — одна з двох «земок», що були збудовані першими (1910 р.), і водночас єдина з побачених протягом дня, де навчаються учні. Будівля доглянута, має скромні орнаменти на стінах, що характерні для зведених місцевими будівельними техніками шкіл.

Володимир ГРИПАСЬ, фото автора
Газета: 
Рубрика: