Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Українське коріння Буенос-Айреса

Про підтримку України та пошуки українських слідів у Аргентині – «День» розпитав Ростислава ШКІРКА
29 квітня, 2022 - 15:48
Мозаїка Крюкова в Українському греко-католицькому соборі

Наша діаспора здійснила й продовжує здійснювати великий внесок не тільки в Україну, а й у ті держави, де проживає. Як розповідає професор соціальних комунікацій Ростислав ШКІРКО, і нині, через понад сотню років із часу прибуття українців до Аргентини, місцеві жителі дивуються працьовитості нашого народу. Ці здобутки діаспори — не тільки привід для гордості, а й можливість ознайомити з українською історією та культурою. Саме це й прагне здійснити Ростислав Шкірко, працюючи над дослідженням, — розповісти і українцям, і аргентинцям про український внесок у Буенос-Айресі. І він уже реалізовує це у своїх дописах у соцмережах, ділячись найцікавішими деталями. Як українці пов’язані з народженням рок-музики іспанською мовою в Аргентині? Про кого з українців знає кожен аргентинський філателіст? Який подарунок зробила діаспора нашій державі? Як зараз українська діаспора допомагає нашому народу та державі пережити війну? На ці запитання ми просили відповісти пана Ростислава вже після основної розмови, що відбулася у мирний час:

– Українська діаспора в Аргентині — одна з найбільших у світі й завжди зберігала вогонь нашої культури, волі, мови, віри, наших традицій і безсмертного духу нації. Понад століття українці в Аргентині відтворюють землю своїх предків на чужині: хоч би де були наші люди — там живе частина України. За всі мої 27 років у Аргентині я вперше бачу всю силу єдності цієї діаспори. Російська орда та її злочинне вторгнення об'єднали українців як ніколи. З першого дня війни діаспора організовує мітинги й демонстрації, щоб кожен аргентинець знав, що твориться в Україні, аби всі знали правдиве лице Росії. Постійно хтось із керівників наших організацій чи прості громадяни дають свої свідчення на телевізійних програмах, на радіо, у газетах і в соцмережах. Крім того, організовується пряма допомога для України, збираються кошти й необхідні продукти. Кожен робить те, що може, зі свого місця, навіть уроки української мови в такий момент важливі як ніколи. Культурна освіта – це також боротьба, і в Аргентині ми теж боремося за нашу Україну.

«МОЯ МЕТА — ЩОБ І АРГЕНТИНЦІ МОГЛИ ДІЗНАТИСЯ ПРО УКРАЇНСЬКУ СПАДЩИНУ В БУЕНОС-АЙРЕСІ»

— Як давно ви живете в Аргентині?

— Я народився у Стрию. Мені було лише дев’ять років, коли батьки в 1990-х виїхали з України. Щоб дізнатися про Батьківщину, нашу історію, культуру, я мав поміч тільки від своїх батьків, їхні спогади, їхній життєвий досвід. І хоч я тут стільки часу вже прожив, проте Україна, зокрема й моє рідне місто, завжди мене тягне. Стрий — це місто Січових Стрільців, місто Степани Бандери, навіть голова Української греко-католицької церкви Блаженніший Святослав (Шевчук) звідси. Це маленьке містечко, де багато чого з історичної точки зору почалося. Зокрема, Стрий — перше місто в Україні, де офіційно піднявся український прапор ще в радянські часи, у 1990 році, коли ще навіть ніхто не думав, що Союз розвалиться. Ця подія дуже символічна, ніби початок незалежності — процес, який уже не можна було зупинити.

— Як з’явилася ідея відшукати українські сліди в Буенос-Айресі?

— Я – професор соціальних комунікацій, а також туристичний гід. На тлі пандемії мав багато вільного часу й почав у «Інстаграмі» та «Фейсбуці» публікувати дописи про місто. Роману Данилишину, директору української школи в «Просвіті» в Буенос-Айресі, сподобалося те, що я роблю, і він запитав, чи цікаво було б мені написати про нашу діаспору. Так ця думка закарбувалася мені в пам’яті. А оскільки я як туристичний гід звик не просто щось розповідати, а й показувати людям пам’ятки та інші об’єкти, то трохи видозмінив ідею пана Романа, щоб згадати не тільки про українців, які тут жили чи живуть, а й про конкретні сліди, які вони залишили.

Ще одним імпульсом для мене було те, що мої аргентинські друзі, знайомі майже нічого не знають про Україну. І коли я розповідаю про Шевченка, вони найперше думають про футболіста. Дехто досі каже, що Україна — це Росія. Вони навіть не здогадуються, скільки є нашої культури в Аргентині. Я й сам, коли починав це дослідження, не сподівався, що її тут так багато — саме тому моя робота обмежується тільки Буенос-Айресом і його околицями. Для мене територіальний чинник дуже важливий, бо я хочу кожній пам’ятці приділити увагу, як кажуть, заглянути під кожний камінь. Водночас це й так багато: 3 млн людей живе у самому місті, а ще 9 млн — у його околицях. То є правдивий мегаполіс — є місця, до яких мені треба три години їхати поїздом чи автобусом.


Ікона святої Ольги, виконана Борисом Крюковим

Звісно, я не перший, хто намагається підготувати подібне дослідження. У 1970-х роках було видано книгу Михайла Данилишина; у 1990-х — Михайла Василика. Трохи згодом з’явилася праця англійською мовою Сергія Ціпка, яку в 2015 році видало українською видавництво «Дуліби». Утім, особливість мого дослідження — в іншій точці зору. Попередні монографії розповідають про історію нашої діаспори, асоціацій. Вони охоплюють усю Аргентину, але про все згадується дуже стисло. Крім того, ці книжки — для тих, хто цікавиться цією темою, хто з діаспори, українець. А я хотів би підготувати працю для ширшої публіки.

Хочу написати про все, що пов’язано з українською культурою. Наприклад, нещодавно я відвідував рекреативний клуб «Веселка», який належить «Просвіті». Там є чотири бронзові бюсти, серед них і Степана Бандери. Проте якщо ви запитаєте в аргентинця, хто такий Степан Бандера, ніхто нічого не скаже і не зрозуміє значення цього бюста. А коли ти пояснюєш, що це є одне з найвідоміших імен в історії України ХХ ст., що досі країна розколена щодо цієї теми, то їм стає цікавіше. І так завдяки цьому бюсту можна розказати частину української історії ХХ ст. Це те, що я намагаюся зробити — щоб не тільки українці, а й аргентинці могли дізнатися про українську спадщину в Буенос-Айресі.

УНІКАЛЬНА ЦЕРКВА В СТИЛІ КОЗАЦЬКОГО БАРОКО Й ПЕРША КАРТИНА ПРО ГОЛОДОМОР

— Тож які українські сліди вам уже вдалося відшукати й які найбільше запам’яталися?

— У Буенос-Айресі є вулиці Україна, святого Володимира, Просвіти, Івана Франка, встановлено бюсти, пам’ятники Тарасові Шевченку — і це тільки маленька частина з того моря пам’яток, об’єктів, які наша культура залишила для Аргентини. Серед них і церкви унікального стилю. Наприклад, у Буенос-Айресі є греко-католицька церква, збудована в стилі козацького бароко (хоч, звичайно, вона не така розкішна, як ті, що в Україні). Це єдина церква цього стилю у Північній і Південній Америці, і в ній, до речі, збереглася знаменита мозаїка художника Бориса Крюкова. Тож коли я буду розповідати про Крюкова у своєму дослідженні, то вийде не просто розповідь, а маленька карта — аби в людини з’явився маршрут пам’яток у місті, які пов’язані з художником.


Вулиця Івана Франка

Під час мого візиту мені дозволили не тільки оглянути церкву, а й зайти у приміщення, де священники живуть. Там висіла ікона, дуже цікава, — «Покрова», проте без підпису. Ніхто не знав, чия це робота. Завдяки Юрію Данилишину, голові «Просвіти» в Аргентині, мені вдалося дістати книжку, яку в 1970 році видала дружина Крюкова, і в цій праці був вміщений невеликий каталог робіт художника. З’ясувалося, що ікона «Покрова» — теж робота Крюкова. Якби ця книжка зникла або люди, які про це ще пам’ятали, нікому не розповіли, — ці знання просто зникли б.

Загалом, постатям, які зробили свій внесок в Аргентині, буде присвячено окрему частину книжки. Наприклад, у ній буде згадано про одного з найбільш знаменитих художників ХХ ст. — Віктора Цимбала. Українці про нього мало знають, бо уся його творчість була створена за кордоном (якби він лишився у СРСР, то не вижив би). Проте кілька років тому його найвідомішу роботу — «Рік 1933» — привезли в Київ, у музей Голодомору. Вона вважається першою у мистецтві на цю тему й була створена тут, у Буенос-Айресі, експонована ще в 1936 році, коли про ці події майже ніхто не говорив. Місцеві комуністи, до речі, почали тоді Цимбала звинувачувати, що він образив СРСР. Пізніше художник виїхав у Штати, забрав цю картину туди, і вона там залишилася, а вже потім її передали Україні. Звісно, окрім «Рік 1933», Віктор Цимбал і в Аргентині, й у США створив багато робіт. До того ж він працював у аргентинській компанії, і створену ним рекламу (яку тоді робили вручну) бачили тисячі людей. А ще він ілюстрував книжки, а для однієї з церков створив ікону святої Ольги.


Картина Анни Сокол

Я назвав тільки два імені, проте їх набагато більше. Є поети, прозаїки, інші, менш відомі, художники, є навіть знаменита художниця Анна Сокол, яка була майже зовсім забута, бо не мала академічних знань, а просто малювала у стилі наїв. Приїхавши в Аргентину після Другої світової війни, українка працювала перукаркою і принагідно продавала на роботі свої картини. У 1960-х роках Анна Сокол була дуже знаменитою, проте коли померла, була забута. І от нещодавно аргентинська художниця Паола Вега прочитала про неї в якійсь давній статті, зацікавилася, почала розшукувати інформацію й організувала виставку, яка ще досі триває в Аргентині в одному з центрів культури й присвячена цій українській художниці.

Нещодавно я розшукував для дослідження інформацію про колекціонера Мирослава Самоверського. Він мав магазин, де продавав марки й інше, що пов’язано з філателією, і був одним із перших в Аргентині, який почав робити каталоги марок. Усі колекціонери в Аргентині про нього знають, бо мають ці каталоги. Також він посприяв тому, щоб аргентинська пошта видала марки й конверти, присвячені Україні. А народився Мирослав у Чернівцях, до Другої світової війни він навіть мав там книгарню. Юрій Данилишин розповів, що «Укрпошта» нещодавно присвятила йому конверт і марку з нагоди століття з дня народження, і зараз ведеться розмова про те, щоб у Чернівцях встановити пам’ятну дошку на будинку, де була книгарня Мирослава Самоверського.


Модель для пам'ятника Шевченкові у Львові

Ба більше, виявляється, що Україна навіть пов’язана з народженням рок-музики іспанською мовою в Аргентині. Одна з перших аргентинських рок-груп іспанською мовою Аrco Іris («Райдуга») з’явилася на початку 1970-х років (до речі, очільник групи, композитор Густаво Альфредо Сантаолалья нині знаменитий на увесь світ, бо двічі отримав Оскара за свою музику). А духовним провідником цього гурту, чиє ім’я було вказано на кожному диску, була Дана. З’ясувалося, що Дана — це скорочення від Богдани! Вона була українкою, працювала модельєркою в знаменитій інтернаціональній фірмі, дуже цікава людина. Збереглися навіть фото цієї групи у вишитих сорочках, які їм дала Богдана. Потрібно розуміти, що гурт Аrco Іris — важливий не тільки для Аргентини, а й для всієї іспаномовної рок-музики. Адже до 1960–1970-х років рок співався тільки англійською. І перша культура, яка почала його співати іншою мовою, була іспаномовна. Аргентина була однією з засновниць цього тренду, а Аrco Іris — серед найперших рок-гуртів, і саме він пов’язаний з українкою. Для мене такі розповіді — це спосіб пов’язати щось українське з тим, що аргентинці знають. Це як студентів навчати: спершу запитуєш, що вони знають, а тоді думаєш, як пов’язати щось нове з тим, що вони вже знають, аби вони легше запам’ятали та їм було цікавіше. Те саме я намагаюся зробити через моє дослідження.

А водночас і в Україні можна знайти сліди українців Аргентини. Пригадуєте пам’ятник Тарасові Шевченку у Львові? Це, мабуть, один із найбільших подарунків нашої діаспори Україні. Гіпс цього монумента був зроблений в Аргентині, збереглися навіть фото, як його збирали в околицях столиці. Бронзу теж відлили тут, в іншій частині околиць Буенос-Айреса. Кілька днів тому я навіть зміг знайти оригінальний макет цього пам’ятника, він стояв забутий майже тридцять років на полиці на Ливарному заводі «Бухас». Тепер це один із символів Львова, який назавжди пов’язаний з Буенос-Айресом. Це й символ того, наскільки важливою є діаспора. Коли росіяни намагалися загасити український вогонь, діаспора його підтримала, щоб українська справа жила. Адже якби не було діаспори, то багато чого з нашої культури просто зникло б. Наприклад, перша книжка у світі, яка написана про СС «Галичину», видана іспанською в Аргентині й називається «Війна й воля». СС «Галичину» часто використовують для того, щоб називати українців нацистами, хоча більшість із людей, які входили в неї, думали, що це буде спосіб, щоб прогнати з наших земель більшовиків. Історія не завжди чорно-біла, і завдяки цій книжці існує інша перспектива розгляду цього питання.


Український греко-католицький собор у Буенос-Айресі

Ще один аспект, який мені дуже цікавий і про який, напевно, ще ніхто не писав, — внесок українських євреїв у культуру Аргентини. Чому б нам про них не говорити? Зокрема, в Аргентині є бюст відомому єврейському письменнику Шолом-Алейхему. Мені дуже подобається, що у сучасних книжках, де пишуть про євреїв України, їх вважають українцями. І я думаю, що це правильно, бо вони теж частина нашої культури. Можливо, я так гадаю, бо виріс в Аргентині, адже кожен аргентинець, не важливо, якої він релігії і походження, думає про себе насамперед як аргентинець, а вже пізніше — як представник певної культури. Тому що Аргентина — це країна мігрантів, і це засвідчує навіть аргентинська конституція, яка починається зі слів «щоб будувати майбутнє для нас, наших дітей і будь-якої людини світу, яка захоче жити на нашій землі». До того ж мені важливо показати, що Україна — це не лише вареники чи танці, а багата культура, яку формували представники різних народів, у якій існують різні погляди. Часом багатокультурність сприймається як щось погане, як те, що веде до конфліктів. Однак це неправда: що більш різноманітна твоя держава, то багатшою вона є, і саме такою є Україна. Завдяки цьому багатству кожен зможе знайти в Україні щось своє.

Знаю, що найтяжче попереду — мене чекає море роботи. Практично через день-два мушу щось нове відвідувати, шукати, писати комусь, дізнаватися чийсь телефон. Дуже багато людей мені допомагає у цьому дослідженні. Якби не вони, то я мусив би полишити цю ідею в перший же день. Тому що треба щось нове написати, а без людей це неможливо. Адже в каталозі Аргентинської національної бібліотеки (найважливішої в країні) тільки 11 записів, що пов’язані з Україною. Тож доводиться шукати в бібліотеках українських організацій — усе тримається на окремих людях. І також мушу бути вдячним, що ми живемо в ХХІ столітті, бо завдяки соцмережам усе набагато простіше. Наприклад, так я знайшов онука Бориса Крюкова.

Планую збирати матеріал протягом року. Може, трохи більше чи менше, але я собі це поставив як дедлайн. Тому що це робота, над якою можна десять років працювати і все одно буде що знаходити, бо наша діаспора дуже велика. А колись була ще більша — понад 50 організацій, були й кілька газет, навіть сатирично-гумористичний журнал. «Просвіта» і «Відродження» — це найбільші організації, які залишаються в Аргентині. Ще є пластуни, Центральна українська репрезентація та багато інших, не менш важливих. Усім організаціям вдалося багато чого зробити.

«ГОЛОВНА ПРИЧИНА, ЧОМУ ПРО НАШУ ДІАСПОРУ МАЛО ЗНАЮТЬ, — АРГЕНТИНА НИНІ БІДНА КРАЇНА»

— Дякую, що ви розповідаєте про діаспору в Аргентині, бо, мені здається, бракує інформації про наші громади в Південній Америці загалом...

— Мало знають не тому, що немає чого розповісти. Так, перша хвиля українців — це здебільшого селяни. Вони багато працювали й багато чого досягли (і нині, через сто років, аргентинці дивуються, які наші люди працьовиті). А вже друга й третя хвилі — українці, які виїхали через політичні мотиви, і це переважно інтелігенція, яка здійснила вагомий внесок у цю державу.

Головна причина, чому про нашу діаспору мало знають, — Аргентина нині бідна країна. Колись вона була зовсім інакшою. Три перші хвилі українців (перша — в кінці ХІХ ст., друга — міжвоєнний період, третя — після Другої світової війни) могли гарантувати ліпше майбутнє для себе, своїх дітей і навіть для онуків і правнуків. Історично Аргентина була найбагатшою країною Латинської Америки, на початку ХХ ст. була однією з п’яти найбільших країн за економікою. Це почало зникати в 1930-х роках. Остання хвиля українців, яка приїхала у 1990-х, застала зовсім іншу Аргентину. Хоч ще у 1990 році курс був одне аргентинське песо до одного долара, і в газетах говорили, що Аргентина — найкращий приклад у світі, як треба будувати капіталізм, проте це все були початки того знаменитого неолібералізму, який замість того, щоб розбудовувати, руйнує країни. У 2001 році в Аргентині сталося те саме, що в Греції, хоч про її дефолт говорили більше. Тож уже минуло 20 років, як держава не може з цієї кризи вийти. У підсумку — економічна ситуація змінилася, і діаспора просто не в силі усе підтримувати.

Мені розповідали, що раніше якщо ти заробляєш, умовно кажучи, десять аргентинських песо, то три йде на домівку, три — на їжу, а три — щоб будувати «Просвіту» чи «Відродження». Хто таке тепер може робити? Нині в Аргентині 40% бідних людей. Девальвація страшна: 1 долар фактично купуємо за 200 аргентинських песо. Тому якщо навіть дати гроші на школу, збудувати найкращий будинок, знайти найліпших учителів і найякісніші книжки, як дитина прийде на навчання голодна? Їй буде не до освіти. Немає коштів і від України. А як без грошей організовувати заходи для об’єднання громади? А головне — дуже мало циркулюється інформації. Навіть коли щось українське робиться, то про нього не згадують у новинах, це лишається у маленькому колі.

Проте українців у Аргентині дуже багато — називають цифру 300 тисяч, але це приблизні дані. Тому навіть якщо десь українська справа завмре, то все одно згодом відновиться. У Росаріо, третьому за величиною місті Аргентини, теж була дуже велика українська діаспора, чимало організацій, але всі закрилися. Однак кілька років тому люди українського походження, які вже навіть не знають нашої мови, почали зацікавлюватися і створили нову організацію, починають відновлювати давні традиції. Тож наше населення тут таке велике, що навіть там, де зникла українська справа, вона знову з’явилася.

Українці – народ незалежний і витривалий. Хоч куди б ми емігрували, ми сіємо зерна нашої культури. А там, де наша культура, живе Україна.

Підготувала Марія ЧАДЮК, «День»
Газета: 
Рубрика: