Наш український прозаїк Михайло Коцюбинський у відомій повісті «Фата моргана» майстерно змалював картину холодної дощової осені: «Ідуть дощі. Холодні осінні тумани клубочаться вгорі... пливе у сірій безвісти нудьга... безнадія, і стиха клипає сум». Ця картина символізувала важке становище селянина, робітника на початку XX століття. Мабуть, автор невипадково показав тогочасне життя галичанина на фоні холодної, виснажливої осені. Дощ перестане, зникнуть холодні тумани, й від сонячного тепла народ сподіватиметься на ласку Божу, на краще життя. Один мудрець сказав, що «життя тече попри нас і крізь нас, і жодна перепона не сповільнює його поспішну ходу». З Божою допомогою така страшна картина українським народом переможена в буремні роки громадянської війни, голод і холод 1933 року, нелюдські випробування напередодні Великої Вітчизняної війни, важкий час 1946 — 1947 років.
Життя тече... Та в останні роки минулого століття знову на плечі українського народу випало чергове випробування. Перебудова та нескінченні реформи економічного, політичного та суспільного життя в Україні призвели до вкрай важкого економічного становища українського селянина й робітника. Відсутність налагоджених економічних та політичних важелів у країні призвели до масового безробіття, безгрошів’я, господарської розрухи, нестабільної політичної системи, наклали негативний відбиток на долю всього народу та всієї держави. Яких тільки реформ ми не пережили! Майже жодна з них і досі не завершена, особливо це відчутно в агропромисловому комплексі. Про факти правдивого, реального стану на селі, в окремих галузях промисловості повідомлялося в засобах масової інформації. Читаючи періодичну пресу, можна зробити висновок, що тільки через корупцію в агропромисловому комплексі держава втрачає майже дев’ять мільярдів гривень. Зменшилося виробництво в усіх галузях сільського господарства, втратили роботу майже три мільйони селян, вісім тисяч сіл фактично спорожніли. Сьогодні на селі крім свавілля, безгосподарності та розрухи зародилася нова, хибна серед сільських жителів звичка — байдужість. На очах усіх — від рядових до керівників — розвалюються колишні великі господарства. Пам’ятками минулої епохи стали зруйновані пустища, на місці яких ще десять років тому були високопродуктивні тваринницькі комплекси. На Всеукраїнських зборах депутатів-аграрників голова Верховної Ради України Володимир Литвин сказав: «Ситуація на селі катастрофічна ...констатуємо знесилення агропромислового комплексу, який дійшов до критичної межі».
Сьогодні у виступах лідерів-політиків як парламентської більшості, так і опозиції про долю села й селянина — ані слова. Тим часом за останні п’ять — шість років 335 сіл позбулися шкіл, 2,5 тис. сіл — дитячих дошкільних установ, закрито 487 дільничних лікарень, понад три тисячі фельдшерсько- акушерських пунктів. Через відсутність шкіл 84 тис. учнів не мають можливості навчатися за місцем проживання в 10 — 11 класах. Сьогодні 8 тис. сіл втратили можливість самовідтворення населення. У всіх районах існують керуючі установи різних рівнів і професійної спрямованості, причому значно «розбухлі», порівнюючи з епохою тоталітарного режиму. Але в жодному районі не знято тривогу з приводу вищезазначеного. Усі байдужі до явищ, які прямо загрожують існуванню української державності. За 12 років незалежності ні разу не прийнята серйозна, життєва програма відновлення зруйнованого сільського господарства. Проводяться всеукраїнські наради, констатують, розуміють, бачать і... все стоїть на місці.
У статті «Українська ідея: спроба спіймати хвилю» («День», №15) Максим Михайленко дуже вдало зробив аналіз «модернізації» сучасного середнього українця. Він — не гегемон. Він — індивідуаліст, який не довіряє революції, «бо вона не здатна перетворити його мрію на модну крамницю». Кращі «титани чорнила», літаючи поза хмарами, зі своїми ідеями «проспали надшвидку модернізацію українського громадянства», «українська еліта... захлинулася... і чи то пишається із свого потойбічного декаденства, чи то звикла до цього сучасного українського економічного, політичного та культурного життя... та встигла полюбити свій... глухий стан душі».
Дуже вдала характеристика «чорнильних титанів». Тому на селі сьогодні гірше, ніж після Великої Вітчизняної війни. Пригадую, як у нашому селі в 1947 році орали, сіяли, збирали, молотили, чистили й здавали державі все, що було зроблено мозолистими руками. Коні, воли й на рівні з ними — люди. Але кожна сотка була засіяна, оброблена, бо вважалося за гріх залишати необробленим поле. Сьогодні ще залишилась не до кінця розбита техніка, сякий-такий інвентар, та поля залишаються парувати, й не тому, що так треба, а тому, що настав час загальної безвідповідальності, байдужості — від верхів до низів. Хоч як би ми таврували період 70—90-х років минулого століття, та якщо зарплату затримували на день- два, втручалася прокуратура. Сьогодні основна маса селян уже забула, що таке зарплата — звикли до мізерної натуроплати. Чинним законодавством встановлена кримінальна відповідальність за невиплату зарплати, проте ця норма не діє. Тому селянин байдужий до законів, які не виконуються.
За великим рахунком, селянин байдужий до всього: валиться будівля, він ще й підштовхне, вийшов з ладу трактор, комбайн — їх теж рознесуть по деталях на металобрухт, зникла живність, то й добре... Кому хочеться працювати без зарплати? А ті, що працюють, самі собі встановлюють платню. Сьогодні село байдуже до всього, головне завдання — вижити індивідуально. За останні роки держава почала допомагати виживати, залучаючи селян на біржу праці в сезон пізньої осені, зими та ранньої весни. Формується думка: чи варто взагалі працювати? Парадокс та й годі. Влітку працюєш без зарплати, взимку держава платить ці кошти за безробіття. А чи не краще було б, щоб держава кошти, що йдуть на виплати з безробіття, вклала у спеціально створений фонд на зарплату влітку?
Інакше звідси формуються (за М. Михайленком) споживацькі (тільки ще й деформовані) настрої серед сільського населення. Тому ми маємо те, що маємо — іншого й знати не хочемо. У майбутньому матимемо те, на що заслуговуємо, бо байдужість скувала рух до певної мети, вихолостила ініціативність мас.
Чому ж обійшло таке лихе Чехію, Польщу, Угорщину, Балтію? Висновок простий — пішли наші керманичі не тим шляхом. Тисячі й тисячі селян сьогодні використовуються в Росії, в країнах Європи як дешева робота сила на будівництві, в сільському господарстві, у сфері обслуговування, відмовившись, як від мачухи, від рідного села. Вистраждав нам Бог святу незалежність, але не знайшов народ наш посеред себе справжніх титанів, які б зуміли зразу пересісти з вузької тоталітарної на широку колію європейської демократії, здійснити на ходу усі державницькі реформування, використавши велику, багату спадщину в економіці та науці. Україна мала усі можливості тримати пальму першості серед постсоціалістичних країн, та не використала таку можливість і сьогодні заздрить своїм сусідам.
Народ ображений, обкрадений, але він сміливо дивиться вперед, шукає незвідану стежину, знаходить, падає, знову встає, ловить нову хвилю, на якій він обійде все старе, протухле. Народ виживе, бо він — народ. Хоч би що там у верхах творилося, він сприймає все байдуже, і кожен індивідуально різними шляхами, засобами й формами рухає життя вперед. Навіть не усвідомлюючи, що здійснює справді титанічний поступ у забезпеченні умов існування української державності. Як хочеться сказати нашій еліті — богатирі не ви, не ви герої! Герой народ — селянин, робітник, він здійснює подвиг, самостверджуючись, народжуючи свій патріотизм. Він не хоче йти шляхом «до основания, а затем...» У якій країні в умовах розрухи селянин на власні, по гривні заощаджені кошти допомагає державі газифікувати села? Буде тепло в школі, в дитячому садочку, у будинку культури, в медичних установах. Держава — збоку, вона не є ініціатором соціальних і культурних зрушень. У важких умовах економічного занепаду селянин, працюючи на громадських засадах, без оплати, проявляє творчість, наснагу, є годувальником всього народу. За що йому велич і шана. Без хвальби, без помпезності він буденно творить історію, не вимагаючи за це нічого. І якщо сьогодні стоїть питання, чи ставити пам’ятники діячам минулих епох, то чи не слід уже зупинитися з «пам’ятникоманією» й поставити один пам’ятник народу-годувальнику, який є справжнім, самобутнім, самонародженим Героєм України. Поки є такий народ — вірте: Україна буде щасливою, незалежною державою на віки вічні!
