Чому ж виникла потреба в такій тривалій концертній поїздці по нашій «глибинці»? Адже хорова музика завжди була в шані на нашій землі. І хоровий спів — здавна чи не найулюбленіша і найпоширеніша форма музикування наших предків. Та й хорів, які співають твори композиторів-класиків, здавалося б, у нас вистачає. Нащо ж їхати у Тулу із своїм самоваром? Та щоб дати відповідь на це питання, треба згадати історію хорового мистецтва нашої країни, а також історію становлення хору «Київ».
Про українців кажуть, що вони співають цілий рік і цілий вік. Лише в лабораторії народної творчості Національної музичної академії на аудіокасетах зберігається понад тридцять тисяч зібраних у фольклорних експедиціях перлин музично-поетичної творчості нашого народу — від язичницьких пісень і до майже сучасних «револьверних» романсів. Щодо вітчизняної духовної музики — вона існує вже впродовж тисячоліття, відтоді, коли Київська Русь прийняла християнство. У православних церквах, на відміну від католицьких, не дозволялося звучання органа. Тому основну увагу композитори приділяли створенню хорової духовної музики. Вона за останні п’ять століть увібрала в себе стильові особливості культури різних історичних епох — середньовіччя (ХV ст.), бароко (XVII — перша половина XVIII ст.), класицизму — (друга половина XVII — початок XIX ст.), романтизму (друга половина XIX — початок XX ст.) та сучасності. Це величезне поле для виконавської діяльності. А подивіться на афіші численних наших хорів — і ви побачите ті ж самі твори. Звичайно, цьому є причини. За радянських часів не заохочувалася нi особлива увага виконавців до народних пісень — могли «пришити» націоналізм, ні до духовної спадщини — ми ж бо були геть усі атеїстами. Коли ж Україна здобула незалежність і, здавалося б, ніщо не заважає прилучатися до забутих шедеврів, виявилося, що це не так легко, бо загублені не лише ноти, а й традиції виконання партитур старих майстрів; що закриті або ледве жевріють нотні видання. Досі немає навіть каталогів композиторів і хорових творів XIX—ХХ століть. І високопрофесійних колективів, здатних на належному рівні виконати перлини нашої хорової спадщини, зрештою, не так вже й багато.
Щодо хору «Київ» — його професіоналізм гідний подиву. Нашим «золотим голосам» аплодувала публіка у Карнегі-холі та Білому домі в Америці, у Соборі Паризької Богоматері, Концертгебау та багатьох інших концертних залах. Не лише блискуче виконання спричинилося величезному успіху цього колективу. Захоплення обізнаної у мистецтві європейської та американської публіки викликали довершені творіння вітчизняних композиторів, які часом не поступаються творам Монтеверді та Баха. Досить сказати, що деякі програми Микола Гобдич складав протягом кількох років. Чотири Гран-прі на міжнародних конкурсах (там можна було не лише себе показати, а й багато чому навчитися), 15 компакт-дисків із записами переважно національної музики, понад 700 концертів за 12 років існування колективу — це про щось говорить. А ще при хорі є бібліотека, де здійснюється комп’ютерний набір і тираж творів старих майстрів i сучасних авторів. Вже видано понад ста партитур. Отож, не дивно, що хор «Київ» вирішив поділитися своїми надбаннями із професіоналами та просто вдячними слухачами. Керівники співочих колективів дістали у подарунок ноти хорових партитур для роботи і компакт-диски із записами хору «Київ» для взірця. А публіка української провінції, заплативши три-п’ять гривень за квиток, відкрила для себе невідому музику із скарбниці національної хорової спадщини і прилучилася до мистецтва, скажемо без перебільшення, одного із кращих європейських співочих гуртів, про який, якщо і знала, то лише з чуток.
Найважче було виступати в містах, де немає середніх та вищих музичних навчальних закладів. Там публіка здебільшого не знала, що існують такі велетенські постаті в історії нашої культури, як Максим Березовський, Артемій Ведель, Дмитро Бортнянський. А що вже казати про сучасних українських авторів — Євгена Станковича, Віктора Степурка... А тому для багатьох зустріч з їхніми творами стала справжнім одкровенням. Про це свідчили переповнені зали, теплі, задушевні спілкування артистів із публікою після концертів і сльози радості на очах у вдячних людей. Колись, за радянських часів, мандри провідних хорових колективів по містах і селах рідної країни були справою звичайною: поставили чиновники в план, скажімо, Укрконцерту такі гастролі, виділили кошти, здійснили їх, прозвітували про прилучення мас до мистецтва і намалювали галочку на папері... Тепер про таке можна лише мріяти, і від задуму до його втілення може минути не менш як п’ять років, а буває, і більше, якщо спонсори не допоможуть. Але все- таки — збулося, і Миколі Гобдичу, який роками вимріював цю поїздку, було втішно відчувати, що присутні у залах потребували цієї музики джерельної чистоти. Вона сприймалася мов еліксир бадьорості для стомленої душі, мов протиотрута від несмаку і вульгарності, що заполонили останнім часом теле- і радіо-ефір у відсутності колись горезвісних худрад. (Про них тепер доводиться згадувати із ностальгією.) Керівник хору «Київ» переконався, що вдома слухачі не менш вдячні, аніж за кордоном, і задля них варто працювати. Він мрiє виконати і записати на компакт- диски усю вітчизняну хорову духовну спадщину.
