Вперше за 20 років Український дім відкрив фонди Музею Леніна, організувавши виставку відомих полотен заслужених художників УРСР та СРСР, спецпроектів українських сучасних художників та особистих речей Володимира Ілліча під назвою «ВождіЛєніє». Назва досить символічна. Символічно й те, що за два дні після відкриття виставки виповнюється 140 років від Дня народження радянського вождя. А також і місце проведення — Український дім, який в минулому був Музеєм Леніна.
Виставка в серці Києва, присвячена Леніну, — подія неоднозначна. І було б величезною помилкою сприйняти її поверхнево й заідеологізовано. 70 років історії Радянської України не можна просто викреслити з пам’яті, її потрібно переосмислити. Так, як не можна відмовлятися від багатющих фондів: упродовж 20 років в Українському домі зберігалися близько 70 тисяч експонатів, з яких на виставці було представлено понад 200.
Разом з тим директор Українського дому Наталя Заболотна та експерт Олександр Соловйов неодноразово наголошували й на тому, що проект «ВождіЛєніє» суто мистецький, його мета — показати відомі радянські полотна та сучасні мистецькі проекти, презентувати роботи течії соцреалізму, оскільки, як стверджували організатори, з художньої точки зору, на виставці презентовані достатньо сильні роботи. І відвідувачі також повинні оцінювати руку майстра, а не самого Володимира Ілліча. Тобто мистецтво заради мистецтва — нічого більше. А за зміст творів організатори відповідальності не несуть. Хоча водночас сучасні художники, чиї роботи представлені на виставці, всупереч організаторам кажуть, що відділити мистецтво від ідеології неможливо.
Виставка «ВождіЛєніє» має справу з міфом: з полотен художників на глядача дивиться по-казковому добре обличчя прекрасного вождя народів — це образ із радянських газет та підручників історії — нереально світлий і до болю знайомий старшому поколінню. Сучасні художники теж приєдналися до радянського фентезі — малювання того, чого насправді не було. Зрідка можна було побачити комічно-іронічне фентезі, яке хоч трішки проривало пласт ідеології, намагалося полемізувати із загальноприйнятим каноном вождя.
Якщо досвід негативний — його треба вивчати. Це ще одне гасло «ВождіЛєнія». І воно справедливе. Але після перегляду виставки виникає питання її доречності саме сьогодні й саме в мистецькому контексті. Адже в сучасному стані українське суспільство потребує об’єктивного й глибокого аналізу постатей, які були дотичні до його історії. Цього очікували й від «ВождіЛєнія» — саме аналізу, якій допоміг би глибше подивитися на цю далеко неоднозначну фігуру та переосмислити її. Натомість ми отримали давно відомі образи й сюжети — кучерявий хлопчик з ангельським обличчям, добрий дідусь Ленін, Володимир Ілліч, який на рівні спілкується з простими робітниками... І проблема цієї виставки якраз у тому, що пересічний глядач прийде не оцінювати мистецький рівень робіт, а вкотре запам’ятає світле обличчя Леніна й добрий сюжет на полотні. У порівнянні з цим казково-прекрасним минулим сучасна Україна з її проблемами й суперечностями, для подолання яких потрібно докладати значних зусиль, явно перебуває у програшній позиції. От і виникає питання: чи сприятиме переосмисленню цієї постаті в історії виставка, образи якої апелюють до несвідомого колективного радянського досвіду, що й так постійно тримає українців.
Ідея відкрити фонди колишнього музею Леніна хороша сама по собі, проте до її суто мистецького спрямування та ще й у стилі радянського фентезі українське суспільство може виявитися просто не готовим. Адже якщо старше покоління, виховане на самвидавській літературі, сформувало стійку антикомуністичну позицію, то молодь живе у вимірі свободи, і в умовах відсутності якісного національного інформаційного простору не має можливості отримати системні гуманітарні знання, відповідно, сформувати стійку й адекватну систему поглядів щодо радянського минулого України. Наші сучасні письменники, кинувшись у постмодернізм, не провели в суспільстві потрібної просвітницької роботи. Тому проект «ВождіЛєніє» — це сміливий і ризикований крок, після якого залишається сподіватися на здоровий вестибулярний апарат українського суспільства. І, водночас, по-національному прикро, що в свідомості більшості українців радянське минуле, яке потрібно вивчати й розуміти, асоціюється лише з російськими вождями. А як же українські націонал-комуністи — серед них теж були видатні особистості. Чому б після виставки «ВождіЛєніє» в Українському домі не реалізувати проект, присвячений Петру Шелесту чи Миколі Скрипнику?
Гліб ДЬЯКОВ, школяр:
— На виставці презентоване бачення автора радянської епохи, таким чином ми теж можемо побачити, як люди жили в той час, зрозуміти їх ментальність, ідеологію. Загалом виставка для мене є достатньо близькою, тому що це є історія моєї батьківщини, яку я відчуваю серцем. Водночас я усвідомлюю, що смислове навантаження картин я сприймаю вже крізь призму поглядів художника, який перебував під впливом певної ідеології.
Валентина ГУБЕНКО, пенсіонер, мама художниці Жанни Кадрової, чиї роботи презентовані на виставці:
— Мені дуже цікаво, як організатори виставки сумістили сучасне мистецтво з мистецтвом попереднього періоду, з ленініаною, яка для нашого віку була така знайома й зрозуміла. Мені цікаво, як молодь реагує на цю подію, на те, що скоро день народження Володимира Леніна, чи знають вони щось про нього, чи цікаво це молодим людям. Адже ми, старше покоління, у тій ідеології, яку бачимо в презентованих роботах, були виховані. Зараз більше свободи, більше можливостей висловлювати свою думку. У нашого покоління думка була загальна й зрозуміла всім, адже нас так виховували — спершу жовтенята, потім піонери, далі комсомольці. Ми йшли по цих сходинках, нам це було зрозуміло й ми сприймали це душею. І ви знаєте, мораль того часу мене дуже влаштовувала, бо вона базувалася на загальнолюдських принципах. А багато свободи — це не завжди добре. Сподіваюся, що ця виставка сприятиме зближенню поколінь, тому що не хотіла б, щоб молодь віддалялася від своєї історії. Можливо, вона зацікавить молодих людей, змусить щось прочитати про ту епоху, а в результаті об’єктивний чи ні, але свій погляд на історію виховати.
Роман МАРКОВЕЦЬ, журналіст:
— Функціонування такої виставки — це добре. Головне, щоб люди не робили з цього ідолів. Культ ми вже бачили, ідолів ми бачили. От ми з колегою зустрілися на цій виставці після того, як не бачилися років 20, а разом закінчували військово-політичне училище в комуністичній системі й пам’ятаємо, які думки й розмови панували тоді в нашому середовищі. Ми жили за правилами системи. Тому сьогоднішня виставка схожа на дежавю. Тому що ми стали остаточно іншими, а декорації залишилися ті самі. Щодо поєднання у виставці мистецтва й ідеології, то чистого в природі нічого не існує. Навіть сонячне світло не є білим, а містить увесь спектр кольорів. І намагання більшовиків під проводом Леніна поділити все на чорне й біле привело до відомих наслідків. Наприклад, я наприкінці 80-х намагався вийти з комуністичної партії, куди потрапив через наївність, за яку мені соромно, і через те, що без членства в партії я не міг працювати військовим журналістом, як хотів. Я свого часу відмовився вступати в радянську спілку журналістів через те, що першою умовою вступу було те, що радянський журналіст зобов’язаний пропагувати комуністичні ідеї. Мене це не влаштовувало вже наприкінці 80-х. Я вважаю, що коли люди прийдуть на цю виставку й побачать палітру виставлених творів, то при бажанні можуть відчути певний баланс. Коли вони побачать соціалістичний реалізм, сьогоднішніх художників, то побачать баланс між трагедією, почуттям гумору, хизуванням певним чином. Але не треба нічого замовчувати. От, наприклад, мене цікавлять речі, які стосуються українського національно-визвольного руху, які викликають набагато більше суперечок, ніж Ленін, але я не можу знайти про ці події повної палітри інформації, щоб я зрозумів і мав підстави для власних висновків. А багато речей приховані. Так само, як колись приховувалося багато речей про Леніна, який після Першої світової війни перебував у німецькому полоні, і Сталіна, який свого часу трощив архівістів.
Ніна ІВАНОВСЬКА, Юлія ПАЗІНІЧ, студенти:
— Нам дуже сподобалася виставка, тому що до цього ми не мали змоги, наприклад, побачити кімнату Леніна, його побут. Ми тільки розпочинаємо свою виставку. Цікаво подивитися роботи сучасних художників, зрозуміти їх бачення. Адже задум організаторів і полягає у тому, щоб показати, яким Ленін був у свій час і, водночас, ким він є для нас, адже в будь-якому випадку це є людина-лідер, що творила свою епоху. Адже інформація про цю особистість надходить до нас уривками, ми не можемо скласти про неї цілісне уявлення. Можливо, після знайомства з цією виставкою у нас сформується своє бачення цієї постаті. А загалом виставка відбувається у колишньому музеї Леніна і, можливо, Володимиру Іллічу було б приємно, що його тут згадують.
Андрій МЄТЛЬОВ, співробітник Інституту проблем сучасного мистецтва при Академії мистецтв України:
— Це проект, ідею якого Наталя Заболотна довго виношувала. І тут зібрані й відомі роботи, й роботи сучасних нужників. Я сюди прийшов не для того, щоб подивитися на живопис, а щоб побачити театралізацію на межі естетизації і «безнравственности». Тобто коли свідомо відбувається неспівпадіння добра, розуму й краси. Я прийшов поспостерігати, як відреагує молодь і олігархи. Чи потрібні такі проекти? Все, що робиться на Україні загалом і в Києві особливо, нагадує вислів: незнані квіти ростуть з незрозуміло якого бур’яну. Тут ми бачимо галерейно-художнє життя — і в цьому немає нічого поганого.
Володимир ГОДОВАНЕЦЬ:
— Після того, що ми читаємо на сторінках газети «День», і після передачі-дослідження про Володимира Леніна, яку ми бачили по телебаченню десь місяць тому, коли показали ось цього хлопчика з кучерявим волоссям і сказали, що він десь до чотирьох років особливо не розмовляв і не ходив, до дев’ять років ненавидів свого брата й був страшним істериком, важко повірити в його «найбільш людську людяність». Я й раніше сумнівався у тому образі Леніна, який подає офіційна ідеологія, а після цієї виставки я ще більше вірю всьому сказаному в тій передачі, ніж ось цим картинам. Мене найбільше вразили фотографії Леніна з написами дітей. Мені здається, що це найоб’єктивніше з усього, що тут представлено. І все-таки я схиляюся до того, що навряд чи українці повинні схвально ставитися до цієї події. І постає питання, чи вчасно було проводити її саме сьогодні. Адже навряд чи люди прийдуть дивитися на мистецтво, вони будуть дивитися на ідеологію. Тим більше, що мистецтво кожен оцінює по-різному. Наприклад, мене воно не вражає. Я не вважаю, що сьогодні це принесе користь. І мені прикро. Я випадково сюди прийшов, але добре, що так сталося, оскільки ця подія демонструє, куди рухається країна.
Характеристик Володимиру Леніну давали багато, але чи не найвдалішими стали слова Уїнстона Черчілля: «Жоден азіатський завойовник, ні Тамерлан, ні Чингісхан, не користувалися такою славою, як він. Непримиренний месник, виростає зі спокою холодного співчуття, розсудливості, розуміння реальної дійсності. Його зброя — логіка, його розташування душі — опортунізм. Його симпатії холодні і широкі, як Льодовитий океан, його ненависть туга, як петля ката. Його призначення — врятувати світ, його метод — підірвати цей світ. Абсолютна принциповість, в той же час готовність змінити принципам ...Він руйнував все. Він руйнував Бога, царя, країну, мораль, суд, борги, ренту, інтереси, закони і звичаї століть, він руйнував цілу історичну структуру, таку як людське суспільство. Врешті-решт він скривдив себе ...Інтелект Леніна був повалений в той момент, коли вичерпалася його руйнівна сила і почали проявлятися незалежні, самовиліковуючі функції його пошуків. Він один міг вивести Росію з трясовини... Російські люди залишилися борсатися в болоті. Їх найбільшим нещастям було його народження, але їх наступним нещастям була його смерть».
