Публікація статті Миколи Княжицького «Культурний дефолт України» («День», 4 березня ц.р.) викликала великий інтерес у мене та моїх колег — адже більш-менш кваліфіковане обговорення проблем культурної політики не сторінках нашої преси — явище, на превеликий жаль, рідкісне. Тому стаття М.Княжицького, яка демонструє обізнаність автора як з теоретичним аспектом справи, так і чималий власний практичний досвід стала на цьому тлі приємним винятком.
Я погоджуюсь із більшістю висловлених п. Княжицьким оцінок сучасної культурної ситуації в Україні, мало не з усіма сформульованими ним конкретними пропозиціями, які в двох словах можна звести до одного — нагальної потреби в активній протекціоністській політиці Української держави щодо вітчизняних культурних індустрій та їхньої продукції (кіно, телепрограми, музика, відео, книжка тощо). Можна сказати, погоджуюся майже на 90 відсотків.
Однак решта 10 відсотків, у яких погляди М.Княжицького не збігаються з моїми, є, на мою думку, настільки важливими, що неправильна позиція може повністю знецінити усе те слушне й вчасне, що сказано ним у статті.
По-перше, про «основну функцію культурної політики». На думку Княжицького, вона «для будь-якої країни повинна полягати у сприянні привабливості способу життя країни як серед її громадян, так і серед громадян інших країн, оскільки досягти політичного впливу на суспільство можна, лише використовуючи таку привабливість».
Одразу зауважу — «досягати політичного впливу» можна широким набором значно «дешевших» інструментів, аніж побудова позитивного іміджу «нашого образу життя». Для цього існують залякування, брехня, підкуп, популістські обіцянки та багато іншого. Відомо ж, що негативні іміджі та стереотипи формуються значно швидше й руйнуються значно важче, ніж позитивні (згадаймо хоча б героя-реформатора В.Ющенка та його образ на сторінках «Файненшл Таймс»). Отже, культурна політика аж ніяк не є найефективнішим інструментом політики в прямому сенсі: ‘cultural policy’ не тотожна ‘politics of culture’ Більше того, розглядати культурну політику лише як інструмент «політичного впливу на суспільство», іншими словами, як різновид політичної пропаганди, як таке собі рекламне бюро існуючого ладу (чи, вживаючи красивіших слів, «національного способу життя») означає стирати принципову різницю між культурною політикою демократичної держави та політикою «засобами культури» таких визнаних майстрів цієї справи, як доктор Гебельс або товариш Жданов. Тут пан Микола Княжицький, мабуть, одразу скаже, що в нас принципово інші, шляхетні цілі. Але чи ціль виправдовує засоби?
Безперечно одне: у цивілізованому, демократичному світі (скажімо, в країнах Західної Європи, на які так часто посилається Княжицький) основними цілями культурної політики є забезпечення умов для вільного творчого розвитку; ефективні гарантії свободи слова й друку; вільного доступу всіх громадян до культурних надбань; підтримка національних культур та, особливо, культур меншин; захист історичної й культурної спадщини. До таких основних цілей (чи функцій, коли хочете) може належати, ясна річ, і особлива (протекціоністська) політика держави щодо власної національної культури — але тією мірою, якою вона не перешкоджає вищеназваним фундаментальним цілям та засадам. На наше переконання, в сучасній Україні протекціоністська культурна політика справді конче необхідна (і ми про це неодноразово писали), але робити цю функцію головною, якщо не забезпечуються інші ключові функції — гадаю, підхід хибний і в теоретичному, і в суто прагматичному сенсі. Адже намагання створити в сучасній Україні якусь національно-культурну «теплицю» (чи, не дай Боже, «резервацію»), захищену від глобалізаційних вітрів — річ безнадійна.
Другий момент: М.Княжицький фактично зводить культурну політику держави до політики щодо комерційної, масової частини культурної сфери. Однак будь-де в сучасному світі культурна сфера в господарчому плані охоплює всі три сектори суспільного виробництва: приватний (комерційний), державний і так званий «третій сектор» — недержавні, неприбуткові організації. Навіть у США, де беззастережно домінує приватний, комерційний сектор культури, існують, по-перше, десятки тисяч неприбуткових культурно-мистецьких організацій (які виживають економічно завдяки благодійництву та податковим пільгам), по-друге, низка великих національних (тобто державних) та муніципальних культурних установ, часом всесвітнього значення (як от Національна галерея або Смітсонівський iнститут).
Звідси — висновок: створювати механізм підтримки української комерційної культурної індустрії (поки що дуже слаборозвиненої) нині вкрай недостатньо. На нашу думку, значно важливішим на сьогодні є створення ефективних механізмів підтримки «третього сектора» в українській культурній сфері — через сприятливий податковий режим та спрощені процедури реєстрації й звітності неприбуткових організацій. Саме на це спрямований проект «Закону про неприбуткові організації», досить давно розроблений нашими фахівцями на замовлення Мінкультури, але так і не розглянутий Верховною Радою.
Адже для успішного розвитку комерційних культурних індустрій одними з ключових параметрів є розміри ринку та його купівельна спроможність. Сприятливий податковий режим та стимулювання благодійництва, характерні для «третього сектора», дозволяють знизити ціну культурних послуг, і тим самим розширити аудиторію. Якщо ж цього нема, а всім керують вільноринкові закони, то виробник природним чином «тікає» на більші ринки з багатшими покупцями, наприклад, російсько- або англомовні. І ніякий економічний добробут країни цьому не зарадить — бо чому б інакше всі відомі шведські поп- виконавці співали по-англійськи, а Лайма Вайкуле — по-російськи? Невже в Латвії життя гірше, ніж в Росії? Чи, може, там не борються за утвердження латиської мови? Наскільки мені відомо, все якраз навпаки.
Україна в силу історичних причин, подобається це нам, чи ні, належить і ще довгий час належатиме до потенційного ринку російської поп-культурної продукції — з огляду на цілковиту зрозумілість мови та близькість тематики, на «розкрученість» багатьох іще радянських знаменитостей, врешті, через цінову доступність російського продукту. До певної міри вірно й протилежне — порівняна відкритість російського ринку до українського поп-продукту (згадаймо успіхи «ВВ», «Океану Ельзи» чи того ж таки теле-Буржуя), але це лише до певної, доволі обмеженої міри. Втім навіть такі обмежені можливості експансії існують для української поп-культури лише на російському та, можливо, ще на білоруському ринку — адже поза СНД ми можемо похвалитися хіба що «гастролями» по діаспорних «клюбах» та «союзівках», а також плідною працею Віктора Павлика на турецьких курортах та «ВВ» — у нічних клубах Бордо. Негусто, що й казати. Тому покладати всі надії на те, що підтримана державою українська поп-культура невдовзі становитиме гідну конкуренцію російській та західній саме на комерційному фронті, навіть за умов протекціонізму, навряд чи слід. Інша річ, що без такого протекціонізму її шанси взагалі мізерні. Але вони зведуться до нуля, якщо комерційний сектор культури не отримуватиме постійного підживлення від розвиненого некомерційного сектора — як державно-муніципального, так і, особливо, недержавного. Зрештою, саме так відбувається в усьому світі — без численних некомерційних театриків «офф-Бродвею» давно захирів би Голлівуд.
Нарешті, третій момент. Микола Княжицький вказує на чотири «основні питання», з яких «необхідно визначитися» (вочевидь, державі). Серед них — поруч із питаннями, так би мовити, інструментальними, які справді вирішуються, принаймні частково, шляхом законодавчих актів та організаційних заходів («Як забезпечити ринок для української культури?» та «Як поширити вплив української культури на інші ринки?») поставлено два питання радше академічні, які вирішуються хіба що в наукових дискусіях фахівців і надто мало залежать від вольових рішень урядовців чи законодавців, тим більше політологів чи журналістів («Що є українською культурою і якою мовою вона має [sic!] творитися?» та «Яким чином культура виховує національну самоідентифікацію?»).
Тож хоч би як «визначався» в цих питаннях пан Княжицький, він навряд чи змінить заднім числом обличчя української культури, яке склалося самим ходом її розвитку, з усіма добрими і злими обставинами.
Культура, зокрема й будь- яка національна культура, є надто складний, мінливий, а головне — живий (а не сконструйований у головах «деміургів») організм, тому неможливо законодавчо чи адміністративно визначити її межі. Власне, визначити можна, навіть можна спробувати «перетворити в життя» свої деміургічні плани, але, по-перше, раджу при цьому не згадувати про такі дрібниці, як демократія та творча свобода, а по-друге, «перетворити в життя» все одно не вдасться, як не вдалося, скажімо, міністрові Валуєву. Бо намагатися встановлювати свої закони для культури — це ніби змінювати закони природи. Це якесь культурно-політичне «мічурінство», яке неминуче закінчується культурно-політичною «лисенківщиною».
З вищесказаного зовсім не випливає висновок про зайвість будь-якої культурної (або мовної) політики в демократичній державі.
Ні, з моїх міркувань випливає лише те, що демократична культурна політика не повинна ставити за мету створення «нової, кращої» національної культури — вона має гарантувати вільний розвиток існуючої культури в усьому її різноманітті, дозволяючи собі при цьому лише активно стимулювати певні елементи в ній (наприклад, усі форми україномовної культурної комунікації), не стимулюючи (але не забороняючи) інших елементів (наприклад, російськомовних явищ).
До речі, саме з неприпустимості заборон та обмежень культурної російськомовної комунікації в Україні якнайприроднішим чином випливає цілковита недоцільність надання російській мові статусу другої державної. Адже державна мова й мова культури — то зовсім різні речі, й наскільки нормальним є конституційне унормування першої, настільки ж абсурдними є спроби юридично «визначитися» з тим, якою мовою «має творитися» культура.
Усі ці застереження також не означають заклику до якоїсь принципової бездіяльності, аби «не зашкодити культурі». Навпаки — на нашу думку, запровадження системи продуманих протекціоністичних заходів (у формах податкових пільг та мінімальних квот на вітчизняний культурний продукт) давно назріло, якщо не перезріло. До речі, у деяких сферах такі квоти вже запроваджено (наприклад, на демонстрацію кінофільмів), і якщо їхнього впливу непомітно, то це зайвий раз доводить необхідність того, що слід продумати увесь механізм, перш ніж запроваджувати декларативну юридичну норму.
Так само давно назріла проблема формування цивілізованого «третього сектора» — і не лише в культурній сфері, а ще — проблема стимулювання інвестицій у вітчизняні культурні індустрії (те ж таки кіновиробництво, а також книговидавничу та аудіо-видавничу справу).
