Перебуваючи на стажуванні в Українському вільному університеті у Мюнхені, де свого часу захистив докторську дисертацію, й маючи більше вільного часу для ознайомлення з архітектурними та культурно-мистецькими пам’ятками баварської столиці, я неодноразово відвідував цвинтар Вальдфрідгоф, своєрідний некрополь, де спочиває цвіт української нації буремного ХХ століття. І завжди моїм уважним і всезнаючим гідом був довголітній вчений секретар УВУ, п. магістр Володимир Леник.
Його пам’яті й присвячую цей матеріал.
* * *
Ось уже девятдесять літ «Журавлі» Левка Лепкого з сумом курличать над цвинтарями різних країн Європи, Америки та Австралії, де, розкидані гіркою долею, спочили в чужій землі тисячі й тисячі українців-емігрантів. Лише у Європі — Прага і Відень, Женева й Париж, Рим і Берлін, Брюссель і Лондон. Під Ратибором на Долішньому Шльонську розсіяні останки полковника УГА Дмитра Вітовського, в Парижі на цвинтарі Монпарнас поховано підступно вбитого більшовицьким агентом Шварцбартом Головного отамана військ УНР Симона Петлюру (автор пам’ятника — скульптор Григір Крук), в Роттердамі на цвинтарі Кросвік у подвійній металево-дубовій труні спочивають останки коменданта УВО та голови Центрального проводу ОУН Євгена Коновальця (надгробок створено за проектом О. Лятуринської). У Люксембурзі було поховано голову ОУН Андрія Мельника, на Ольшанському кладовищі в Празі спочивають поети Олександр Олесь та Юрій Дараган, одна з піонерок українського жіночого руху Софія Русова, в Софії знайшов свій вічний спочинок скульптор Михайло Паращук, а в Кракові поховано письменника Богдана Лепкого...
На цвинтарях баварського Мюнхена, розташованих у різних частинах великого міста — «Норд», «Зюйд», «Ост», «Вест» — також є чимало могил борців за волю української нації. Але найбільше їх на Вальдфрідгофі, старому кладовищі, що займає доволі значну територію на околиці міста. Його віковічні дерева своїми кронами мовби охороняють тишу і спокій тих, що перейшли у вічність...
Могила Степана Бандери на кладовищі Вальдфрідхоф
Некрополь. Пливуть над ним літа, непомітно вплітаючись у притихлий шепіт кількасотлітніх дерев. Прямуєш цвинтарними алеями і стежками, вдивляєшся в безліч напівстертих надписів на важких могильних плитах, вертикальних стелах та хрестах різноманітної конфігурації, писаних латиною, німецькою, польською, українською мовами, читаєш прізвища, дати, епітафії — слова болю і скорботи. Memorium more. Земля поєднала німця і єврея, українця і поляка, росіянина і француза. Вченого і ремісника, національного партійного діяча і антифашиста, суддю і злодія, мудрого і неука...
Пам’ятай про смерть — філософськи повторювали древні римляни. Сенс цієї істини повністю усвідомлюєш лише в «царстві мертвих», віддалившись від суєти суєт, котру повсякчас сприймаємо як життя. Тут усе говорить про інший світ, про людей, що жили давно на цій землі і пішли у неї назавжди. Лише тут наші буденні клопоти, діяння, добрі чи злі діла та помисли споглядаються з висоти Вічності. А від смертних зостається або пам’ять, або забуття. І ловиш себе на думці, що віддаючи шану мертвим, промовляємо до сумління живих — любити і поважати людину — поки вона жива, поки вона серед нас... Бо ж сказано: «Якою ви мірою міряєте, такою сповна віддасться вам» (Євангеліє від Луки, 6, 38).
...Тут, на Вальдфрідгофі, спочивають провідник ОУН і ЗЧ ОУН Степан Бандера, провідник ЗЧ ОУН Степан Ленкавський, члени Проводу ЗЧ ОУН мгр. Ярослав Бенцаль, Дмитро Миськів, Лев Ребет, Тереновий провідник ОУН д-р Ярослав Дзиндра, голова Проводу ОУН від 1969 року — Ярослав Стецько, «численні бойовики та підпільники, старшини і воїни українських армій, колишні політичні в’язні всіх займанщин, священики, політичні діячі, журналісти та мистці, державні мужі та рядові українські патріоти» (із книжки В. Леника «Українці на чужині, або Репортажі з далеких доріг». — Львів, 1994, с. 67).
У перші повоєнні роки на Вальдфрідгофі було «висипано символічну могилу мільйонових жертв українського народу». Увінчана великим дубовим хрестом, вона стала символічним пам’ятником для всіх похованих у Німеччині земляків, «і рік річно приходили до неї тисячі помолитись за душі героїв»...
Українські січові стрільці, вояки Української Народної Республіки та Української галицької армії. Політв’язні польських, більшовицьких та німецьких катівень. Бійці Української повстанської армії та Дивізії «Галичина»... Терновий вінок вічної слави України.
Засумуй, трембіто,
по цілому світу,
Що зів’яло галичанам
сорок тисяч цвіту...
Неодноразово ці віщі слова пісні, що виплеснулись із молодого стрілецького серця, набігали сльозами на вичекані й вистраждані обличчя матерів, коханих, сестер, опускались невимовним смутком на похилені плечі бойових побратимів. Бо падали зранені, скатовані, розтерзані сотні і тисячі, а така близька, оспівана, вимріяна Воля залишалася недосяжною Білою Панною, силоміць закутана липким темним покривалом ненажерливих сусідів...
1966 року Похоронний уряд м. Мюнхена вирішив виділити на 430-му полі Вальдфрідгофу окрему дільницю для похоронних потреб української громади. Тоді ж було вирішено побудувати нову символічну могилу, завершивши її гранітним пам’ятником. Спорудженням зайнявся комітет під головуванням Максима Брилинського.
Новостворений пам’ятник має форму стрункої чотириметрової колони, завершеної замість волюти терновим вінцем, вирізьбленим в граніті. Нижче — виритувано чорний хрест, а під ним написи українською та німецькою мовами: «Поляглим за Україну». Між цими двома написами — золотий Тризуб. Посвячення пам’ятника відбулося на Зелені Свята 1967 року.
«Це було немов би вчора...
Жахлива звістка спаралізувала на мить думку. Не хотілось вірити, що це правда: Степан Бандера не живе!..» (із книжки В. Леника «Українці на чужині. Книга друга». — Львів, 1996, с. 207).
Понад п’ятдесят років лежить він, похований у чужій землі. Строгий, класичної форми білий хрест. Як символ національної жалоби. Як символ первородності, очищення, відродження! І лише два слова на постаменті, вирізьблені слов’янським та латинським шрифтами, «вказують відвідувачам та прохожим, що тут очікує герой української революції на день повернення у вільну Україну»...
Розповіді, почуті під час відвідин Вальдфрідгофу з уст пана Володимира Леника були надзвичайно змістовними, заповнюючи прогалину наших знань про минуле України, її синів і дочок, несправедливо відторгнутих від своєї Матері-Землі. І біля кожної могили:
Бойдуник Осип — політичний діяч;
Брилинський Максим — письменник;
Бутковський Іван (псевдо — Гуцул) — полковник УПА, шеф місії УПА за кордоном;
Ващенко Григорій — професор педагогіки, ректор Богословської академії в Мюнхені;
Капустянський Микола — генерал-хорунжий армії УНР, заст. голови ПУН-ОУН;
Качанюк Осип — учитель;
Крук Григір — мистець-різьбяр;
Мурська Софія — громадський діяч, дружина посла УНР в Туреччині;
Пеленський Дем’ян — громадський діяч, голова Пластової старшини в Німеччині;
Хробак Микола — політичний і громадський діяч, сотник УГА;
Цимбалістий Євген — композитор і диригент.
І це лише невелика дещиця відзначених пам’ятними хрестами серед старих, зарослих травою могил, де спочивають колись славні і популярні люди.
«Свою Україну любив...» — цей напис можна було б вирізьбити на кожному із поховань.
Останні десятиліття перелік людей, похованих на Вальдфрідгофі, значно поповнився новими іменами. Іменами людей як похилого віку, так і зовсім молодих. Серед них — виховниця «Рідної Школи» Розалія Савчук, голова Товариства українських комбатантів Роман Дебрицький, керівник СБ ОУН Іван Кашуба, літературознавець і критик, редактор журналу «Сучасність», професор УВУ Іван Кошелівець, фотограф, літописець життя української діаспори в Мюнхені Микола Жикалюк, професор УВУ Зиновій Соколюк.
Не стало й мого доброго провідника — Володимира Леника...
Давно вже настав час збирати каміння — і одним з таких каменів, котрий потрібно віднайти й не забути покласти у фундамент історичної пам’яті та гордості нашої нації, є могили славних предків і наших сучасників, розвіяні часом та зрадливою історією по різних закутинах нашої Землі.
