Прем’єра чотирьох заключних серій телефільму «Війна. Український рахунок» — більше ніж просто кінематографічна подія. Річ навіть не в художніх якостях цієї роботи. Сам предмет додає фільмові гострої актуальності. Адже ніхто ще всерйоз, без ідеологічної запальності та емоційного засліплення, не намагався зайнятися питанням про рахунок, який саме Україна, її народ заплатили під час Другої світової війни.
Буковський поставив це питання і спробував відповісти на нього: фільми присвячено визволенню нашої країни від німецької окупації, долі дивізії «Галичина», насильницькій радянізації та збройному опорові на Західній Україні — складним, неоднозначним темам, але й більше цього. Режисер зумів надати пошукові нелегкої правди ще й переконливої художньої форми, — адже від її зневажання вітчизняна кінодокументалістика багато що втрачає. Фільми про події, що змінюють хід історії, про видатних, неабияких особистостей дивитися, дуже часто, просто нудно. Створюється враження, що горезвісна об’єктивність (чи її дзеркальне відображення — упередженість) режисера, яка вважається однією з чеснот неігрової картини, на ділі перетворюється або на байдужість до самого матеріалу, або на невміння з ним працювати.
В «Українському рахунку», режисерові вдалося досягнути практично ідеальної дистанції щодо подій, фактів і свідчень, які становлять змістову основу епопеї. Буковський дає висловитися всім — бійцям Української повстанської армії, ветеранам війни з радянського боку, активістам продрозкладок, родичам тих, кого вже немає в живих. До речі, саме це інтерв’ю наочно доводить, що неталановитих людей немає — всі ці старі, що згадують про події більш ніж півстолітньої давнини, не лише цікаві своєю мовою та виглядом, але ще й дуже артистичні. І тому фронтова кінохроніка, яка займає значну частину екранного часу, набуває живого тепла та багатокровності. Люди, яких увічнено на цих подряпаних плівках, входять у кадр, щоб знову й знову зіграти свої ролі в театрі воєнних дій і, цілком ймовірно, померти за секунду потому, як вони полишать поле зору оператора.
Театр війни складають безліч трагедій, і ніякі порівняння тут неприпустимі. Кожен, від солдата до бойового генерала — герой- протагоніст, кожен робить необхідний вибір у неможливих обставинах. Такі солдати дивізії «Галичина», геть зовсім молоді легіні, відчайдушні студенти- романтики, яких, трохи навчивши, кинули на вістря атак Першого українського фронту — проти своїх же співвітчизників. Такі ж «чорносорочечники» — хлопці зі звільнених територій, мобілізовані для потреб радянських військ, які були зовсім не навчені і тому поголовно загинули в перших же боях. Такі ж і воїни УПА, що вступали в безнадійну боротьбу з військовими армадами спочатку фашистської Німеччини, а потім і сталінського СРСР. Свою ціну заплатили і генерал Ватутін, який звільнив Київ, і загинув при мовчазному потуранні партійної верхівки, і легендарний командир УПА Шухевич, і Ковпак — символ червоного партизанства, який програв свою головну битву...
У кожного була своя війна. А рахунок — один на всіх. Страшний рахунок, який заплатила Україна. Мільйони загиблих і покалічених, — фізично та духовно. Проте тягар фактів не шкодить тканині картини, не обтяжує глядача без міри. Чіткий ритм, єдність сюжету, бездоганно вибудований зображальний ряд — фільм тримається в захоплюючій цілісності, серія за серією.
Та ж і цифри втрат, і пережитий спільно жах братовбивства — не примиряють, і досі протистояння між «истинными освободителями» і «бандерівськими посіпаками» живе в багатьох умах, досі є «правильні» і «неправильні» герої. Режисер не приймає нічий бік, але й рівновіддаленою його позицію назвати не можна. Він співчуває всім, намагається зрозуміти кожного.
І знаходить єдино вірну інтонацію в заключній серії, в післямові до всього фільму. Не те щоб трагічну чи скорботну — скоріше, щемку.
Можливо, лише таким голосом можна зупинити війну, яка досі не відпускає нас...
P. S. Заключні серії фільму «Війна. Український рахунок» буде показано чомусь аж у травні наступного року на телеканалі «1+1».
