У Луцьку діє тубдиспансер, в області — ще шість відділень
при районних лікарнях. Це 380 ліжок у центрі, плюс 31— на периферії. Ліжка
постійно зайняті, медики роблять усе, що тільки можуть. А що вони можуть?
На день 13 копійок на харчування і три копійки на ліки. Отож ліків немає,
харчів немає, пересувного флюорографа немає, бензину, щоб доставляти хворих
до лікарень, немає. Гуляй, паличко Коха, розмножуйся! Відтак в області,
де заледве нараховується один мільйон населення, вже 14 тисяч хворих i
таких, що перехворіли на туберкульоз, — що майже одне й те ж саме, адже
для повного вилікування одного туберкульозника потрібно не менше нiж три
тисячi гривень. Таких коштів не має ні держава, ні сам туберкульозник.
Між тим в області створюється територіальне медичне протитуберкульозне
об'єднання. До нього входять обласний диспансер і більшість периферійних
тубвідділень. Коли про це стало відомо, кореспондент «Дня» поспішив до
генерального директора згаданого ТМО, кандидата медичних наук Василя Загорулька,
щоб поставити йому декілька запитань:
— Що дало таке об'єднання?
— Передусім, цільове використання фінансів. Раніше гроші
надходили на райлікарні, а там розподілялися: спочатку на материнство,
дитинство, невідкладну хірургію, травматологію... Туберкульозним залишалися
буквально самi копійки. Тепер об'єднання має щоденно дві гривні на харчування
і 1,8 гривні — на лікування однiєї людини. Загальний кошторис — 2,4 млн.
гривень. Крім того, ще 600 тисяч виділено з обласного бюджету на препарати
для амбулаторного лікування. Незабаром планується придбати пересувний флюорограф.
Але, скажу вам, щоб реально побороти туберкульоз, на таку область, як наша,
потрібно мільярдів п'ять гривень — включаючи соціальний захист. Суто на
медичні цілі вистачило б п'ять мільйонів. Ми ж маємо лише третину цього.
— Отже, можна вважати, що туберкульоз в українській
економічній реальності — хвороба невиліковна?
— Ні, він виліковний. За умови, щоб хворого пролікувати
не менше нiж три місяці стаціонарно у тубдиспансері, далі ще стільки ж
— амбулаторно, після чого відправити до санаторію. От тільки одна упаковка,
скажімо, тубоцину коштує близько 80 гривень. Це доза на п'ять днів. Прикинемо
бодай на три місяці — фантастична сума. А хворих із задавненими формами
туберкульозу треба активно лікувати близько двох років. Чим і де? Курорти
для них практично закриті. В Криму санаторії цього профілю одні стали платними,
інші — взагалі перепрофілювалися і туберкульозників не приймають. Хіба
що в Яремчi та Ворохтi маємо 5-6 путівок на місяць. Крапля в морі! Щоправда,
в області є два свої санаторії: для дітей — на 300 і для дорослих — на
100 місць. Дітей, хворих на туберкульоз, небагато, а санаторій для дорослих
у селищі Колки напихаємо, як рукавичку. Принаймні хворі, перебуваючи там,
не поширюватимуть інфекцію на здорових. Ту ж саму роль — ізолювати та підлікувати
— виконують периферійні тубвідділення. Частина хворих просто не може дістатися
до Луцька через повну відсутність грошей. Таких також концентруємо в периферійних
відділеннях, а тоді партіями привозимо сюди в диспансер.
— Як же все-таки вирішується проблема медикаментів?
Адже чи є гроші в людини, котра захворіла, чи ні — її все одно треба лікувати.
Вона ж заразить все своє оточення...
— Всесвітня організація охорони здоров'я рекомендує лікувати
туберкульоз одночасно 4—6 препаратами. Ми ж у кращому випадку лікуємо трьома:
нових хворих — стрептоміцином та рифампіцином, хронічних — канаміцином
і рифампіцином. Інші препарати хворі повинні докуповувати самі. Тим часом
мікобактерії туберкульозу призвичаюються до препаратів, спрямованих на
них. Як наслідок, відбуваються рецидиви захворювання, серед туберкульозників
зросла інвалідність і смертність, хворі не виліковуються, а стають хронічними,
епідемія набирає все більшого поширення. Потрібне розуміння — якщо ми сьогодні
економитимемо на протитуберкульозних засобах, завтра нам доведеться заплатити
за них на порядок дорожче.
— За яких обставин можна захворіти на туберкульоз?
— Сприяють авітаміноз, недоїдання, постійна перевтома,
переохолодження, тобто зниження імунітету. Я не кажу про те, що необхідний
контакт із носієм вірусу. Наша практика свідчить, що на сьогодні все доросле
населення України, за невеликим винятком, інфіковане мікробактеріями туберкульозу.
І чим старший вік, тим вищий ступінь інфікації. А далі залежить від організму
кожного. Практично ж — від соціально-економічних умов, у яких ми нині опинилися.
Невтішність слів Василя Загорулька знайшла нещодавно повне
підтвердження на нараді-семінарі фтизіатрів та пульмонологів України, що
відбулася в Луцьку. Її учасники у своєму зверненні до Кабінету Міністрів
та Міністерства охорони здоров'я зазначили: за останнє десятиріччя захворюваність
на всі форми туберкульозу зросла в Україні на 72,5%, смертність збільшилася
на 92,6% (вмирає кожен четвертий хворий). З року в рік погіршується ефективність
лікування цієї хвороби, українська фтизіатрична служба руйнується, не маючи
належного устаткування, ліків, реактивів, живильних середовищ. Досі в Україні
не налагоджений випуск вакцини БЦЖ, бракує флюорографів, шприців для щеплень,
а відтак справа профілактики та ранньої діагностики туберкульозу занедбана.
Кабінет Міністрів після тривалого зволікання начебто виник у становище
і прийняв «Комплексні заходи боротьби з туберкульозом». Та цей документ
схожий на паперовий редут, у якому уряд зібрався пересидіти пошесть: на
реалізацію «заходів» не виділено ні копійки...
А проте, влада мала б розуміти, що ця небезпечна хвороба
перестала бути проблемою суто медичною і переросла в політичну. При нехтуванні
нею світ сприйматиме нас не як на потенційну державу, а як скопище туберкульозників,
дні яких пораховані...
