Наприкінці минулого тижня в Києві завершилася Міжнародна конференція «Атомно-енергетичний комплекс України: міжнародна співпраця та кооперація, інвестиції, ядерно-паливний цикл». Словом, «Енергоатом» скликає інвесторів» (це написав не автор, а прес-служба компанії в заголовку прес-релізу, підготовленого до початку конференції). І дійсно, без зовнішнього фінансування НАЕК «Енергоатом» навряд чи зможе підняти весь надзвичайно витратний комплекс завдань, поставлених перед цим сектором української енергетики. Як стало відомо на конференції, зараз у розробці та впровадженні «Енергоатому» 11 структурних проектів на загальну суму 51,7 мільярда гривень. Це добудова третього та четвертого енергоблоків Хмельницької АЕС (терміни введення відповідно 2016 і 2017 роки), будівництво централізованого сховища відпрацьованого ядерного палива, міжнародного центру з підготовки ремонтного персоналу на Запорізькій АЕС, виведення з експлуатації одних блоків і подовження термінів роботи для інших. Та ще програма підвищення надійності й безпеки ядерних об’єктів. Крім того, як повідомила на конференції заступник міністра палива та енергетики Наталія Шумкова, міністерство розраховує до 2020 року залучити в розвиток уранового виробництва в країні 17 мільярдів гривень. І цей процес, схоже, вже розпочався. Україна начебто отримала від Росії кредит на $2 мільярди. За словами Президента Віктора Януковича, його використають для будівництва двох атомних енергоблоків і заводу з виробництва ядерного палива. Втім, із цим, мабуть, не все так просто. Невипадково «Енергоатом» розглядає можливість випуску 2011 року облігацій на $100 мільйонів. Про проблеми ядерного комплексу України в інтерв’ю «Дня» з президентом «Енергоатому» Юрієм НЕДАШКОВСЬКИМ.
— Наскільки корелюються питання, що обговорюються на Міжнародній конференції, й нещодавні українсько-російські домовленості у галузі атомної енергетики?
— Сьогодні й учора на конференції обговорювався широкий спектр питань. Йдеться про розвиток ядерно-енергетичних комплексів, звісно передусім України, про створення в нашій країні власного ядерного паливного циклу. А ті домовленості з Російською Федерацією, про які ви говорите, — це одна зі складових. У нас є домовленості про спільне будівництво двох енергоблоків на Хмельницькій АЕС та про створення на території України заводу з виробництва ядерного палива. Обидва ці питання ми обговорювали й тут. Причому зачіпалися й фінансові аспекти, й соціальні. Ми говорили про те, як створити сприятливий інвестиційний клімат.
— А питання про будівництво спільного підприємства з виробництва ядерного палива в Ангарську також обговорювалося?
— Рішення про участь України в міжнародному центрі зі збагачення урану було ухвалене ще три роки тому. Просто воно достатньо довго імплементувалося.
— Створення спільного українсько-російського підприємства з виробництва ядерного палива, вибір російського підрядчика та реактора для будівництва двох блоків на Хмельницькій АЕС, участь в ангарському проекті нерідко розглядаються як загроза для подальшого розвитку вітчизняного атомного комплексу. Мовляв, таким чином ми не лише отримуємо проблеми сьогодні, а й закладаємо завтрашнє технічне відставання, оскільки зв’язуємо себе довгостроковими зобов’язаннями далеко не з найпросунутішим партнером. Наскільки виправдані ці побоювання?
— Ми обирали лише найкращі рішення. Причому розглядали все виключно на конкурсних умовах. Якщо ми прийняли реактори, що будуються за російськими технологіями, то не можна забувати, що заздалегідь були проведені конкурси, на які запросили п’ятьох провідних світових гравців ринку будівництва реакторів. Три з них відгукнулися на це запрошення («Вестінхауз», корейці та росіяни), а два — відмовилися. У другий тур вийшли корейці та росіяни («Вестінхауз» зняв свою пропозицію після додаткових питань). Переможцем міжвідомча комісія визнала росіян. При цьому були враховані всі аспекти — й безпека, й сучасність технологій, і можливість імплементації, сумісності нового устаткування та наявних будівельних конструкцій. Обов’язковою нашою умовою була також участь українського капіталу в будівництві. Ми вимагали, щоб не менш як 60% доданої вартості припадало на українські підприємства. Тому за сукупністю параметрів перемогли росіяни, оскільки їхні пропозиції відповідали світовим підходам і інтересам України.
— Я далеко не фахівець у ядерній галузі, проте можу навскидку назвати декілька складних завдань, вирішити які найближчими роками має НАЕК «Енергоатом». Це виведення атомних блоків з експлуатації, продовження термінів експлуатації інших блоків, подальше посилення системи надійності й безпеки діючих АЕС, будівництво сховища відпрацьованого палива й, нарешті, добудова, а по суті нове будівництво й оснащення, двох енергоблоків Хмельницької АЕС. Хочу запитати: і все це на кошти «Енергоатому»? Які ще джерела фінансування можуть бути задіяні?
— Учора у нас відбулося пленарне засідання, присвячене залученню інвестицій. А ще йшлося про те, що в складі тарифу, який нам встановлює Національна комісія регулювання енергетики, має бути й інвестиційна складова. Представник НКРЕ, виступаючи на конференції, наводив дані про інвестиційну складову тарифів інших країн, що розвивають атомну енергетику. І скрізь вона значно вища, ніж в Україні, де в тарифі найнижчі капітальні витрати. Звідси висновок: інвестиційну складову для «Енергоатому» слід підвищувати. Але це не означає, що зростання тарифу відповідатиме вартості будівництва нових енергоблоків. Підвищення тарифу має робити його привабливішим для інвесторів і сприяти тому, щоб ми могли отримати позики на тривалий період і обслуговувати їх. Певна річ, це значно менше, ніж якби ми хотіли включити до тарифу всі необхідні кошти, щоб отримати їх за один рік. Отже, ми розраховуємо й на інвестиційну складову тарифу та механізм залучення інвестицій. З росіянами ми вже принципово домовилися, а все, що стосується наступної серії енергоблоків, це треба буде опрацьовувати. Але без інвестиційної складової нам не обійтися, а поки що її немає.
— Яким, усе-таки, має бути тариф для атомної енергетики з урахуванням інвестиційної складової?
— Ці цифри підраховані й наводяться у нашій цільовій економічній програмі до 2020 року. 2015 року тариф має становити 28,5 копійки за кіловат, а 2020 року — 38,1 копійок. Це дозволить нам виконати всі задекларовані плани ядерного будівництва.
— Можливо, вам не варто добиватися від регулювальника підвищення тарифу, а просто перейти на двосторонні контракти, укладаючи їх на Українській енергобіржі, яка створюється?
— Це було б дуже добре. Але поки що немає ні цієї біржі, ні можливості укладати такі контракти. Учора на конференції розглядалися механізми реформування енергоринку. І ми їх, звісно, вітаємо. Тому що прибутковість «Енергоатому» тоді різко зросте. Ми беремо участь у робочих групах, що займаються цією проблемою (всю цю роботу очолює керівник НКРЕ Сергій Тітенко). І ми хочемо навчитися, як сказав на конференції наш віце-президент з економіки та фінансів Юрій Резуник, говорити однією мовою з біржовими торговцями...
— Скільки часу знадобиться для того, щоб відпрацювати всі ці питання й перейти на нову систему розрахунків за електроенергію?
— Перехід буде поступовим. Спочатку не більш як 20% ринку планується віддати під двосторонні договори, а з 2014-2015 року перейдемо на них і на балансуючий ринок повністю.
— Такий темп для вас прийнятний, чи ви хотіли б рухатися швидше?
— Звичайно, нам було б вигідно перейти на цю систему набагато раніше, але організаційно такі темпи просто нереальні. Усі ці проекти були в нас іще на самому початку тисячоліття, але через постійні зміни влади розвивати їх не було можливості.
— Багато галасу наробив в Україні російський кредит чи то на два, чи то на чотири мільярди доларів. Говорили, що два з них точно підуть на будівництво атомних блоків на Хмельницькій АЕС. «Енергоатому» вже щось перепало?
— Для галасу не було жодних підстав. Зараз підписана лише міжурядова угода. Там йдеться про наміри будувати блоки за російською технологією й за російський кредит. Головне положення міжправугоди полягає в тому, що російський кредит поширюватиметься і на російську частину постачань, і на українську (ми купуватимемо приблизно 85% устаткування й послуг у Росії й Україні, зокрема на 60% — в Україні, 15% — в інших країнах). Коли називалася цифра чотири мільярди доларів, то йшлося про граничну вартість проекту (зазвичай цей показник встановлюється в разі міжнародних запозичень і означає, що вартість будівництва в жодному разі не може бути вищою). Насправді, ми сподіваємося, що цей проект буде істотно дешевшим.
— Говорять, що гроші вже надійшли до України.
— Це не так. Вони надійдуть лише після того, як буде підписано кредитну угоду. Зараз за дорученням нашого прем’єр-міністра й голови уряду Російської Федерації вона опрацьовується міністерствами фінансів. Можу відповідально сказати, що гроші на добудову блоків не надходили. Зараз лише триває вибір уповноважених банків, які обслуговуватимуть ці кредити, тобто тих, хто конкретно даватиме гроші з російського боку, й українських банків-операторів, які їх прийматимуть. Я боюся, що кредитну угоду ми ще роки зо два розроблятимемо, й дай Боже, щоб встигли трохи раніше. Андрій Петрович Клюєв (перший віце-прем’єр України. — Авт.) говорив, що на це знадобиться дев’ять місяців. Це було б дуже добре.
— За ведення будівельно-монтажних робіт такого масштабу для вас надзвичайно важлива система державних закупівель. Колись ми з вами вже обговорювали її негативи. Сьогодні є зміни на краще?
— Я вважаю, що система держзакупівель і відповідне законодавство мають визначати виключно правила закупівель за бюджетні кошти. А у нас з 2005 року цю систему поширили й на державні підприємства. Тим самим державний бізнес поставили в нерівні умови з приватним, що, в принципі, суперечить Конституції нашої країни. Іншими словами, нас просто зв’язали по руках і ногах. І в цій сфері я досі не бачив жодного законодавчого акту, який би вирішував цю проблему. Я впевнений, що тендерне законодавство лише породжує корупцію, якщо в обов’язковому порядку вас примушують щось купувати виключно на конкурсах. Я впевнений, що вибір у цьому випадку має надаватися першому керівникові. Держава повинна підбирати такі кадри, яким можна довіряти і людей, і гроші. А вже керівник, виходячи з конкретних обставин, має вирішувати, чи купувати на тендері й на яких умовах. І за це він має нести відповідальність. Будь-яке тендерне законодавство, хоч би яким бездоганним воно здавалося, не буде для країни корисним, якщо воно формулюватиме одні правила для державних підприємств, а інші — для приватних. Не можна вести до занепаду державний бізнес! Про це я готовий говорити на найвищому рівні
— Чи не змусила вас криза та складні завдання технічного розвитку відкласти до кращих часів витрати на соціальний розвиток колективів атомників?
— Так, криза завжди боляче б’є саме по двох цих статтях витрат. «Енергоатом» не став винятком. Ми змушені були пригальмувати й капітальне будівництво, й плани щодо соціального розвитку. А як же інакше, якщо весь минулий рік ми жили в умовах замороженого розвитку. Ми навіть були змушені домовитися з профспілкою про порушення умов колективного договору. Весь минулий рік проводилася лише індексація заробітної плати на розмір інфляції... І лише після того, як наприкінці року було ухвалено Закон про соціальні стандарти, ми, виконуючи його, підняли зарплату, по суті, не маючи для цього джерел фінансування.
— На міжнародній конференції наводилися дані про те, що лише 20% громадян України підтримують наміри розвивати атомно-енергетичний комплекс країни. Як ви збираєтеся на це реагувати?
— За час існування атомної енергетики ми засвоїли чимало уроків. І головні з них — прагнення й уміння працювати безпечно, надійно й відкрито для всього суспільства. «Енергоатом» проводить політику відкритих дверей при обговоренні будь-яких питань атомної енергетики, що хвилюють громадськість, і налаштований на конструктивну співпрацю з усіма, кого хвилюють ці питання. Єдине, від чого ми не можемо відмовитися, це впевненість у тому, що майбутнє за ядерною енергетикою.
— І останнє питання дещо філософського спрямування. Те, про що йшлося на міжнародній конференції, свідчить, що Україна прагне нового технологічного устрою. Чи вважаєте ви відповідною й для України ту цивілізаційну модель і модель модернізації, яка використовується в Росії, і яку нерідко називають освіченим авторитаризмом.
— Я категорично проти будь-якого авторитаризму, навіть освіченого. Я вважаю, що навіть демократичний «бардак» краще за будь-який авторитаризм. Мені здається, що в Україні ніколи не буде ні автократії, ні деспотизму. У нас абсолютно інша ментальність. І я перший противник будь-якого посилення режиму. Так, дисципліна в державі має бути. Але це не самоціль. Це лише один з інструментаріїв досягнення поставлених цілей. Але коли за авторитаризму вона стає самоціллю, я, вибачте, проти.
