Епіграф
Якщо влада сучасної Польщі зрадить Україну як свого стратегічного союзника, вона зрадить і свого геніального поета Юліуша Словацького, пророка української державності
Дмитро ПАВЛИЧКО
Лекція прочитана у Варшавському університеті при врученні авторові звання Honoris Causa
Вихований у польському інтелектуальному середовищі, де читали й розмовляли кількома європейськими мовами, але народжений в Україні, в Кременці, Юліуш Словацький від наймолодших літ був начебто зрослий своєю всуціль польською душею з українським краєвидом, з блакиттю і золотом подільської далечі, з квітами, що росли під вікнами та попід тинами тамтешніх осель.
Мова і пісня українського народу в Кременці були домінуючими елементами, всюдисущими в житті багатонаціональної спільноти. Були вони в повній гармонії з пейзажем, який постійно присутній у творах поета не лише як тло, а й як своєрідний герой його творчості, виконуючи дуже важливі символічні функції. Світ, що його Словацький пізнав дитиною, був силою факту українським світом. Поет сприймав його як частину багатющого духовного й географічного простору України.
Образ рідного Кременця, що виринає з творів поета, вражає неймовірною, майже фотографічною докладністю. Особливо це помітно в поетичній повісті «Година думки»:
Під оком пам’яті чудове рідне
місто
Лежить між горами, виблискує
і грає
З долини вежами, мов золоте
намисто;
Чарівне, як вночі, вінками
вікон сяє,
Як сонцю вказує домів перлини
білі,
Що перенизані смарагдами-
садами...
Там є гора крута, котра
зоветься Бона,
Над містом тінь її панує,
мов корона;
Похмурий замок там, зблизька
руїна зрима,
Приймає безліч форм, залежно
від погоди;
Вдень дивиться стрільниць
блакитними очима,
Вночі нагадує корону
та клейноди...1
Тут у панорамі Кременця виступає образ вітчизни, схований світ мрії. Мрії «давньої», але також мрії про майбутнє, що героєві поеми, талановитому молодикові з духом «гордої печалі», який став жертвою конфлікту між мріяннями та брутальною дійсністю, приносить заспокоєння, пригашає трагічне передчуття смерті, дає заряд оптимізму і віри в значущість свого існування.
Спогади і твори про Україну в Словацького з’являються, як правило, тоді, коли поет намагається збагнути болючі суперечності, що його переслідують. Про що йдеться? З одного боку, про конфлікт між мріями про свободу Польщі і труднощами боротьби за неї. З другого — про дисонанс, який виринає, коли поет порівнює незаперечні історичні заслуги шляхти із антинародною поведінкою сучасної знаної йому польської аристократії.
Україна, навіть ширше — слов’янщина, стає для нього важливим пунктом роздумів, коли поет виявляє прірву, яка існує між християнською риторикою тодішнього архієпископа Римського і його прислужливою політикою, запобіганнями перед монархами, зокрема й перед головним поневолювачем Польщі — російським царем. Словацький доводив, що такий Папа Римський має дуже мало спільного з християнством. Він писав, що світові потрібен «слов’янський Папа», «брат народів», який «повичищає рани світу від хробачні» і в «творіннях світу покаже Бога, ясно як день». Пророцтво поета здійснилося.
Згадані вище суперечності походять із фундаментальної опозиційності, яка існує між світом духу та світом матерії. Творчість Словацького неможливо збагнути, не розпізнавши в ній ті два Світи: принизливий для людини, зневолюючий її духовне призначення світ матеріальний, світ її фізичного тривання, і світ незримий, майже казковий, світ вічних ідей, що дають життю людини духовний вимір. Ришард Пшибильський у своїй надзвичайно проникливій книжці «Неприборканий кінь» (Rozhukanu kon) вказує, що найбільшою проблемою поета була «таємниця самої структури дійсності, Платонова проблема, присутності матеріальних речей у незримому світі»2.
Проблема дуалізму («дух — матерія»), яка лежить в основі філософських роздумів Словацького, мала важливі наслідки для вироблення його теорії пізнанням. Україна — земля його дитячих літ — була для поета символом нематеріального, духовного, вічного. Читаючи його твори, важко опиратися враженню, що він найчастіше спілкувався з духом України, а не з її реальним втіленням. Неухильна ідеалізація України мала, однак, глибокий сенс. Цю філософську проблему пояснював Словацький у листі до матері, одержавши від неї в Парижі килимок, що висів над його дитячим ліжком у Кременці. Отож світ, з яким поет стикався в еміграції — в Дрездені, в Лондоні чи Парижі, нагадує видиму сторону візерунчастої тканини. Натомість її нитки, сховані від глядача, занурені в міфічний світ уяви, набагато кращий і досконаліший від предметної, намацувальної реальності. Власне там, по другий бік канви, схована Україна — хоч бачена поетом «очима уяви», але правдива, може, навіть правдивіша, ніж доступний для ока «земний килимок».
Вчитаймося в «Фрагмент поеми про пана Струся». Де початок незакінченого твору, герой якого — збіднілий український шляхтич. Хоч веде він життя звичайного селянина, проте за прикладом своїх козацьких предків понад усе цінує свободу. Його позиція — романтичне протиставлення бездушності й мертвеччині держави, символами якої виступають похилені хрести при дорогах. Як противагу тому сумному образові Словацький подає образ квітучого краю:
Інакше на Поділлі, бо там уся країна В блискучих квітах сяє, ступає там людина,
Неначе по веселках,
що грають край дороги;
Чи селянин там їде,
чи йде жебрак убогий -
З-під ніг їм випливає,
як та вода цілюща,
Як та бурхлива річка, колосся й квітів гуща.
Подібна опозиція знаходить вияв у діалозі «Поет і натхнення», де українська, обсаджена мальвами, хата для поета, розчарованого костьолом «без духу Божого і слова», стає чимось на зразок священного пристановища. Краса й простота подільського пейзажу мають оздоровчу міць для поетового серця. Власне, тому поет і по смерті хотів би повернутися туди знову, щоб побачити Кременець — єдине місце на світі, де його, перейнята тугою за батьківщиною, боляща душа могла б зазнати спокою і щастя:
Якщо колись у тій моїй країні,
Де котить Іква хвилі по долині,
Де пасма гір блакитніють
під мроком,
А місто дзвонить над шумким
потоком,
Де запахуще від конвалій поле
Біжить на скелі під хати
й стодоли,
Як будеш там, душе мойого
тіла,
Хоч би ти в плоть з проміння
прилетіла,
Побачиш мою тугу, що
на скалах,
Мов янгол золотий, незгасний
спалах,
Стоїть, і часом місто облітає,
А потім знов епічне, стоїть
і сяє...
Повітря, що тебе там зцілить,
знаю,
Я лив з грудей своїх для свого
краю...
У цьому вірші постає відомий романтичний мотив посмертної мандрівки душі й щасливого кінця її подорожі в злитті із земною вітчизною людини. Тут цей мотив — не лише літературна традиція, він являє водночас вираз найглибших переконань поета, що робить із цього твору один із найгеніальніших зразків світової лірики.
Українські спогади — найглибша і найчистіша криниця натхнення Словацького. «Король-дух», містично проваджений Словацьким «з глибини століть крізь сонця й домовини», «вічний революціонер», дух, що його поет відчуває у своєму єстві, дух, що не дозволяє йому піддатися під жодну світову владу і не визнає жодних авторитетів, набирається земного життя, стає людянішим, як тільки будяться в ньому спомини про місце, де він УСВІДОМИВ себе, тобто ПРО Україну.
До речі, Україна в розумінні Словацького — це не тільки (Причорномор’я, Подніпров’я, край запорожців, що ними захоплювався поет. Це також Волинь, і Поділля, і його Кременець. У листі до матері 21, VIII. 1838 року він пише, що дружина його паризького приятеля, пані Ощенсьіса, «у своїх справах поїхала на Україну і хотіла бути в Кременці». «Правдивий українець» із уже згаданої «Поеми про пана Струся» живе не над Дніпром, а на Поділлі. На відміну від деяких поляків, своїх сучасників, і від тих, що українських волиняків та галичан у XX ст. називали «русинами» і таким чином намагалися запровадити штучний поділ наших територій, Словацький відчував і стверджував нерозривність українського Заходу і Сходу. Для нього то був один край. На відміну від Адама Міцкевича, для якого Україна була тільки «землею між Польщею та Росією», а народ, що населяв її, «ніколи не мав окремого політичного буття: отже, його історія належить до двох історій»3 (маються на увазі історії Польщі й Росії), Словацький трактував Україну не як «обніжки» чи «креси», а як окрему країну зі своєю власною історією. Ніби сучасний нам українець-державник, він вживає вираз «в Україні» частіше, ніж «на Україні», розуміючи, що в такому разі йдеться не про якусь околицю держави, а про окрему територію з власними традиціями і відокремленим у історичному розвитку народом.
Україна стала другою, улюбленою батьківщиною Словацького хоч він знав її відносно мало. За своєї ранньої молодості він більше перебував у Литві, у Вільні, ніж у Кременці. У рідне місто приїжджав тільки на канікули, коли був студентом у литовській столиці. Зрідка навідувався в інші міста Волині й Поділля, тільки в 17 років звершив подорож до Умані й до Одеси. Отже, отроцькі, гарячі роки — всі в Литві, але не Литва, а Україна стає його особистою, такою самою дорогою, як Польща, вітчизною. Чому?
Важко погодитися з тим, що «міф срібної України» як своєї батьківщини, близької, може, навіть ближчої поетові, ніж Польща, Словацький створив лише тому, щоб протиставитись Адамові Міцкевичу, своєму вчителеві і супративникові. Міцкевич, муза якого мала, з одного боку, польське, а з іншого — литовсько-білоруське крило, оспівував красу Великого Князівства, і робив це з надзвичайною майстерністю. Проте, здається мені, що елемент особистої неприязні в такій витонченій, глибокій, мислительській натурі, як Словацький, не міг бути постійним і невичерпним. Україна мала бути Словацькому близькою ще з інших причин. І напевно не лише через те, що там перебувала його мати, за якою він тужив, живучи в Парижі, і душа якої зливалася в його уяві з душею Кременця, а її материнська ласка — з небесами і сонцем України.
Не відкладаючи наведених вище мотивів, які, безперечно, творили український міф і український патріотизм Словацького, хочу звернути увагу на інший чинник цього явища. Маю на увазі систему його поезії, повну образів і метафор, що могли з’явитися лише з людських найглибших вражень, із його геніальної пам’яті, яка готувала для нього свої скарби ще тоді, як він був дитиною. І було це там, «де Іква срібні котить хвилі», де від зір і квітів поет навчався розмовляти, — «бо я від них навчився мови». Українське дерево поезії Словацького зазеленіло по роках, розрослося розложисто, але його корені сягають у глибину «кременецької», «української» підсвідомості поета. Те дерево виросло само собою, без силуваної участі розуму, начитаності чи ідеологічних настанов. Образне багатство, що характеризує українську частину творчості Словацького, викликає подив своєю спонтанною, розмаїтою і передовсім природною красою.
Українські реалії в творах Словацького — це не лише наслідуваний будівельний матеріал світу, що його змальовує поет. Водночас, точніше кажучи — передовсім, вони належать до позаматеріальної дійсності і мають найчастіше функції символів. Певна річ, так діється не завжди, існує група творів Словацького, які можна назвати псевдоромантичними. Реалістична манера оповіді тут продиктована соціальною й політичною спрямованістю автора. Проте, як правило, на реалістичний образ українського життя й української природи накладається образ дуже зміфологізований, який розпливається в романтичному тумані.
Ніби в кадрах модерного кінофільму, реальний предмет, зображений із надзвичайною і суворою докладністю, за допомогою рафінованих прийомів належить до рангу символу, який веде у сфери трансцендентальні, ідеальні, абстрактні. Отже, в багатьох творах Словацького Україна має подвійний статус. Вона є реальною, але водночас — міфічною, казковою країною. Межі між тими світами визначити неможливо. І немає між ними конфлікту. Вони доповнюють один одного, вони подібні, як два краєвиди, створені з одного простору. І хоч обидва мальовані з пам’яті, один із них справляє таке враження, ніби постав із натури.
Завдяки цій компліментарності виникає образ баченої Словацьким України, яка своїм відображенням у дзеркалі його поезії певним чином змодифікувала скерований на неї погляд романтичного поета, а згодом і сприймання тим поетом себе самого. Небезпідставно він вважався справжнім спадкоємцем українських народних бардів.
За їхнім прикладом Словацький вибудовував свій власний образ романтичного поета, додаючи до нього елементи народності. Взірцем для нього певною мірою були українські кобзарі й лірники, підцерковні співи яких він чув дитиною і ніколи не забував їх:
Жебрацька ліро! Чув я й чую
Твій голос крізь ліси
й діброви,
Для тебе тишину готую
В думках своїх, щоб знов
почути...
Романтичний поет — ідеал Словацького — повинен не лише творити, а й жити згідно з високими засадами моралі, не прагнучи ні користі, ні слави. Дар натхнення був для поета нелегким обов’язком, душевним тягарем. Такий творець — виразник духу нації. Він воскрешає в часи неволі міфологічне минуле народу, щоб наблизити встановлення справедливості в часи теперішні. В боротьбу за незалежність Польщі ідеально вкладалася заклична творчість українських рапсодів, які співали про героїчні походи запорожців, їхню мужність і відданість обороні омріяної, сяйливої, але насправді кров’ю окупленої свободи.
Найкраще це видно в «Беньовському». В тій, мабуть, найвідомішій у світі щодо кількості відхилень від головної сюжетної лінії поемі українське і польське майбутнє зливаються воєдино, гармонійно перекликаються без жодного збурення.
Початок. Закінчення читайте у наступному випуску газети
1. Тут і далі цитати з творів Ю. Словацького подані в моєму перекладі. — Д.П.
2. R.Przybylski, Rozhukany kon Wydawnictwo Sic, Warszawa, 1999, ctr. 133.
3. А.Міскіewісz. Literatura slowianska. Rok drugi (1841-2), [w:] Dzieta wszystkie, Lwow 1937, tom VI. Ctr. 7.
