Я вийшла з поїзда в Кольмарі. Було півдня, нарешті, вільні, і найкраще в такому випадку сісти в поїзд і десь, хтозна-де, вийти. Спека — сорок градусів. Середньовічні будинки, всі в пеларгоніях і вербенах. По вузенькій річці в човнах провозять туристів і розказують, хто в якій хатинці над рікою живе. Кольмарські човнярі говорять безугавно й не під фанеру. Тут цінується все справжнє. Сидіти над водою, проводжати човни очима й рятуватися лимонним сербе — чудовий варіант. Але чого мене сюди принесло в таке безжалісне пекло... Я думала про це на вузенькій вуличці de la Herse й збиралася зарахувати сьогоднішній день до розділу «бездарно спланований шматок життя». І підняла голову... Просто наді мною, причеплений між ставнями, махав до мене крилами жовто-синій шовк. Тризуб на ньому беззвучно кричав до мене по-нашому. Абсолютно несподіваний у цьому закапелку! Що ти тут робиш, милий? Я сіла просто на бруківку навпроти й дивилася на нього, ніби він живий і мав до мене спуститися. За мить поруч сів табунчик японців із фотоапаратами, але вони дивилися на мене, бо думали, що зараз щось почнеться, а я його директор. Я пояснила, що це я так просто відпочиваю, і вони, все ж ретельно пофотографувавши те, на що дивилася я, покотилися на своїх кривеньких ніжках далі. Я намагалася уявити того, хто повісив на кольмарському будинку це диво. На першому поверсі мені висіла підказка — «Шоколадниця «Гетьман». Було зачинено. Але чомусь не завішене одне вікно. І тому було ясно, що мушу туди зазирнути. Біля фігурки лукаво усміхненої золотистої дівчинки-янгола, залишеної на підвіконні, лежала візитна картка — «Даніель Скоропад, шоколадник». Ну ясно, що Данило... Абсолютно невідомий мені Скоропад лишив на вікні й на домі для мене все, щоби я знала — Україна скрізь, де би ти не завіявся по світах, її не можна залишити вдома, вона сходить зі своїх хат, як тісто, вона дивиться на тебе з кожного незнайомого вікна — і по пеларгоніях, і вербенах, по янголятах і жовто-синіх шовках, розвішених для тебе там, де ти засумував, маєш знати: скажи пароль! — і ти вдома, тут скрізь свої. (До речі, пароль простий і не змінився — «Слава Україні».)
Я вкинула в скриньку Даніелю Скоропаду у відповідь свою візитку — написала: «Була тут і поїхала далі втішена». Я ще купила в крамниці на куті гарне червоне залізне серце — на замін того шматка свого, що запхала до скриньки шоколадника разом із запискою. Я не даремно з’їздила в цей чудовий Кольмар. Та й він, певно, мав на що подивитися з такою гостею — очевидно, що трохи почудила. Але в мене є виправдання — коли любиш когось, то завжди трохи чудиш. А я її люблю — цю Україну! І завтра впаду з неба просто в її обійми. І душа стане на місце.
