Маю сумніви, що у нас буде належно відзначена ця річниця. Самчука свідомо замовчували в часи комуністичні. І ця практика триває нині. На жаль... Так, 2012 року Міністерство освіти й науки, очолюване Дмитром Табачником, вилучило творчість письменника із шкільної програми з української літератури. І хоча Табачника вже давно немає в Україні, але до шкільної програми його творчість так і не повернули. Чи випадково?
Улас Самчук є автором епічних романів-трилогій «Волинь» та «Ост», низки інших прозових великоформатних творів. Їхня сила — в проникливій спостережливості автора.
Народився письменник у селі Дермань, яке розташоване неподалік Острога. Це село, незважаючи на різні перипетії, продовжувало зберігати сильні культурні традиції, які у своїй основі були українськими. Батьки Самчука належали до заможних селян. Щоправда, ця заможність далася їм важкою працею. Письменник став співцем селянства, особливо це стосувалося його епічних творів. Хоча він вважав, що село має стати на шлях модернізації, не відмовляючись від своїх культурних традицій.
1927 р., перебуваючи на службі в польській армії, Самчук втік до Німеччини. Оселився у місті Бреслау (Вроцлаві). Тут розпочався його шлях формування як «людини Європи». У цьому місті Самчук мав змогу не лише ознайомитися з досягненнями західноєвропейської цивілізації, а й зайнятися своєю освітою. Зокрема, вивчав німецьку класичну філософію, читаючи твори їхніх представників у оригіналі. Улюбленим філософа Самчука стає Іммануїл Кант. На цього філософа він часто покликається у своїх роботах.
«Самчук наполягає: село треба змінити, модернізувати, європеїзувати. Однак це далеко ще не все. Якщо українці хочуть стати повноцінною нацією, то мають «завоювати міста»: «Передусім мусимо завоювати і психологічно освоїти наше місто. Місто — це розум народу, і той розум мусить бути наш»
Певно, Самчук міг би стати філософом. Але українцям у непрості міжвоєнні часи було не до філософії. Самчук вирішив вибрати художню літературу, яку він трактував як «популярну філософію». Вважав, що філософи та літератори говорять про одні й ті самі речі (смисли).
Із 1929-го до 1941 рр. Самчук жив у Чехословаччині. Там він зблизився з представниками української еміграції. Співпрацював з донцовським «Літературно-науковим вісником». У 1930-х роках Самчук стає знаним як письменник завдяки трилогії «Волинь», роману «Марія», який став першим художнім твором про Голодомор, а також роману «Кулак».
За часів німецької окупації 1941—1944 рр. Самчук повернувся в Україну, на свою рідну Волинь. Маючи тісні контакти з українським націоналістичним підпіллям, все-таки вирішує діяти легально, сподіваючись, що така діяльність стане корисною для українського народу. У Рівному видає газету «Волинь», багато подорожує Україною, виступає в різних її містах з лекціями та читанням своїх творів. Звісно, Самчуку доводилося йти на співпрацю з німецькими окупантами. Однак на перше місце у своїй діяльності письменник ставив інтереси української нації. На цьому ґрунті в нього не раз виникали непорозуміння з окупаційною владою, він навіть був заарештований. Його могли розстріляти, як і багатьох Самчукових однодумців-соратників.
Після закінчення Другої світової війни Самчук опиняється в таборі для переміщених осіб на території Західної Німеччини, а 1948 р. емігрує до Канади. Там продовжує активно працювати як письменник і публіцист. Хоча розуміє, що його творчість, відірвана від рідної землі, є певним чином ущербною. Помер він у далекій Канаді.
Можна твердити, що Самчук належить до найбільш глибокодумних представників українського письменства, яких хвилювала передусім «таємниця людини» та приховані смисли буття й історії. Такі митці глибоко вдивляються у злободенні проблеми, оцінюючи їх не з погляду «модних» ідей чи «прогресивних» змін, а як чергову тимчасову модифікацію вічних кореневих витоків життя.
Самчук виставляє значні претензії до української літератури, в тому числі до її класиків. На його думку, в ній необхідно «звернутися до психології та філософії». Біда української літератури — в її слабкій філософічності, а також у звеличенні сумнівного етичного ідеалу «принижених та ображених». «...література українською мовою, — за його словами, — вражала також певною однобічністю понять філософських проблем свого простору. По-перше — вона була висловлена переважно мовою поезії з її ліричною, дуже чуттєвою концепцією дійсності, у якій все зводилося до одного фокусу емоцій, болю, співчуття, жалю, скарги і нарікань... З такого сенсуального наставлення витворився культ малих та вбогих з погордою до всього, що велике і багате, і тим створено дуже тенденційну концепцію добра і зла... Цей поділ соціальних чеснот перетворився в основну заповідь моральних засад чи не всієї літератури українською мовою, плекаючи в засаді нехіть і відразу до людини творчого і будучого типу. Відчуття поневолення возведено в чесноту добра, а тому, що об’єктом цього стану було село, з нього витворено також своєрідний ідеал добра у протиставленні до міста, де, очевидно, зосереджено квінтесенцію зла...»
Загалом Самчука можна вважати прихильником «прогресивного націоналізму», зорієнтованого не лише на традиції, а й на досягнення світової культури. Це мав бути дієвий, динамічний націоналізм, який допоміг би українському народові подолати відсталість і вийти на передові рубежі в Європі та світі. Щоправда, сам Самчук вважав, що його філософія не вписується ні в які ідеологічно окреслені доктрини, в тому числі й націоналізм. Він зазначав: «Мені здавалося, що в природі Божій і людській є така величезна шкала відмінностей, що вибирати з них лише якусь одну, як єдино незаперечну, було б супротивно тій самій природі Божій і нерозумно природі людській». Тому Самчук воліє поєднувати доктрини, робити з них «коктейль»: «Консерватизм плюс прогрес, націоналізм плюс соціалізм, реалізм плюс романтизм, матеріалізм плюс ідеалізм — разом це формула, це синтез, рівновага, баланс плюса і мінуса, а також і добра і зла».
Можна навіть говорити про «постмодернізм» Самчука. Письменник ладний визнати, що кожна доктрина по-своєму є істинною — щоправда, лише частково. Однак він проти того, щоб робити доктринам вівтарі, а тим більше вбивати за них «людей іншої віри».
Не раз у своїх творах письменник звертався до проблеми людини, яку він розглядав у різних аспектах. «Людина, — зазначає Самчук, — є дійсно твір також соціальний, але передусім є твір Божий, з дуже численними, складними завданнями і прикметами. Людина не лишень є бідна чи багата матеріально, вона може бути також бідна чи багата духовно, фізично, біологічно. І не лише соціальний клімат впливає на її формування, а й географічний, а також, і то перш за все, саме той, що його звемо духовним. Наша свідомість щойно тоді себе виправдає, коли вона буде обіймати усі ті складні процеси взаємовідношень процесів людських, які виповнюють універс живої та неживої природи».
Перебуваючи в багатоманітному світі, де йде гра різних елементів, людина опиняється в круговерті боротьби. Письменник виходив із тієї засади, що життя — це співгра його елементів, які часто є взаємно протилежними. Самчук вважав, що «боротьба є справжнім феноменом життя». І вона «мусить бути керована не лише сліпим інстинктом як анархія діяння, а також свідомою волею, як організована функція». Власне, боротьба — це дієвість. До того ж, дієвість розумна, що дає можливість людині утверджувати себе на землі. Самчук пише: «...треба одного: свідомої, розумної, ініціативної людини. Так. Людини і більше нічого. Нам іноді кажуть: немає капіталу, тяжкі обставини. Вимовки. Капітал є річ, яка не падає з неба. Капітал здобувається. Умови ніде не бувають легкі».
У контексті такого розуміння боротьби цікавим видаються міркування Самчука про героїзм: «Дійсним героїзмом життя є витримати і перемогти в усіх обставинах. Без огляду на те, як і де вони складаються. Дійсним героїзмом є передусім холодно і речемо зважувати події, належно їх оцінювати й відповідно до цієї оцінки діяти, інакше кажучи, дійсним героїзмом є не стратити тієї основної риси, якою є наша внутрішня рівновага». Власне, письменник веде мову не про емоційний героїзм, а про героїзм розумний.
Однак не лише дієва, розумно-героїчна людина є ідеалом Самчука. Ця людина має мати ще такі важливі характеристики, як почуття гідності й національну свідомість. Ці риси характеризують європейця: «Почувати себе людиною, — зазначає письменник, — почувати себе тим, як ще колись казали, першим творінням Найбільшого Творця, почувати себе свідомим у всіх своїх вчинках та поступуваннях — ось основна заповідь людини-європейця. Зламати цю заповідь — значить зламати самих себе, це значить стратити основний стрижень буття, це значить перекреслити своє моральне обличчя».
Щодо національної свідомості, то це, на думку Самчука, «...перша передумова широкої свідомої і творчої чинності взагалі...» Письменник осмислює людину як представника національної спільноти: «...кожна особистість — це лише ланка великого національного ланцюга, яка, будучи сама собою, не уявляє ніякої вартості». Маса, що не має національної свідомості, це — «чернь... безлика, без’язика юрба».
Відповідно, письменник розглядає денаціоналізацію як зло: «Денаціоналізація — це те саме, що коли б хтось порядну, з моральними основами жінку силою зводив до ролі повії. Денаціоналізована людина не може бути сильною, не може мати міцного морального хребта, не може бути повним характером». «...величезна частина нашого, особливо міського, населення, — зазначає далі Самчук, — з національного погляду уявляє собою не що інше, як юрбу, що не належить ні до якого народу, що не має нічого святого, що не говорить ні однією мовою. Це не є нарід. Це — чернь, це безлика, без’язика юрба... Соромно, боляче й огидно бачити таке явище на європейському суходолі, на березі Дніпра, на вулицях Києва 1941 року!» На жаль, ці слова й нині звучить актуально.
Однак у своїх міркуваннях про національно свідому людину Самчук був далекий від консерватизму й показового патріотизму, чим часто грішили українські політичні та культурні діячі. У цьому сенсі дуже цікавими є роздуми письменника про село й місто. Ведучи мову про консерватизм українських селян, він оцінює його позитивно в тому сенсі, що той допомагає утримувати народні традиції на селі. Але з іншого боку, консерватизм веде до господарської й побутової відсталості. «Наше господарське знаряддя часто-густо зовсім примітивне, — пише Самчук. — Мало машин, мало моторової сили. Наша худоба — рогата й тяглова — переважно поганої раси, погано плекана... Наші сільські дороги та вулиці, як правило, суцільні багна, чи рови, по яких у певну добу року тяжко пройти. Гігієнічні умови нашого села винятково мізерні».
Письменник, до речі, критично ставиться до репрезентації образів села й міста в українській літературі. Ця репрезентація, на його думку, не є конструктивною. «...В уяві українського поета, — зазначає він, — тільки село є місцем, «де серце відпочине», бо воно «наше», а місто-город «німецьке, або турецьке, а може, то московське»... Однак тут маємо діло не з категоріями чужого чи свого, а з самим духовним наставленням, етичним мірилом і моральною вартістю. Це вислів ідеалу, за яким має формуватися моє Его, Я, а тим самим моє соціальне, політичне і господарське кредо, тобто вірування. Загально це вислів філософської концепції нашої людини».
Самчук наполягає: село треба змінити, модернізувати, європеїзувати. Однак це далеко ще не все. Якщо українці хочуть стати повноцінною нацією, то мають «завоювати міста»: «Передусім мусимо завоювати і психологічно освоїти наше місто. Місто — це розум народу, і той розум мусить бути наш».
Як бачимо, позиція Самчука щодо опозиції село-місто помітно відрізнялася від тих уявлень, що існували в українській літературі та українській культурі. І сьогодні його міркування про «завоювання» українцями міст є на часі.
Ще одним аспектом, де виявив себе Самчук як мислитель, є його тонка й вдумлива критика більшовицької доктрини. Хоча ми, здавалось би, розпрощалися з комуністичним минулим, воно так просто не відійшло. Чимало його залишків живуть і далі.
Письменник закидає більшовикам передусім те, що вони «одномірно» розуміють людину. «Лихо комунізму, — вказував Самчук, — не в тому, що він існує в «Капіталі» Маркса і мавзолеї Леніна на Червоній площі Москви, а в тому, що його сповідники переконані, що це виключність і разом з тим рятівні рецепти на всі людські недомагання. І саме в цьому їх слабкість, їх неспроможність і їх вбогість. Заперечуючи інакомислячих, вони тим самим заперечують і самих себе, бо відкидають співгру творчих елементів цілості життя. Вони не бачать мети життя взагалі, бо вони звели його до мізерії, п’ятирічок, жилплощі, а в разі відчаю — до кулі в потилицю».
Більшовицька практика, на думку письменника, робить людину «безликою», «знеособленою» істотою, яка не має розвинутого почуття гідності. Не дивно, що більшовики зорієнтовані на показну гігантоманію, яка ігнорує елементарні життєві потреби людини. «Конкретна большевицька сатрапія, — вважав Самчук, — постійно, систематично і майже цілево творила сама для себе замкнений круг певної культурно-цивілізаційної дійсності, і та дійсність ніяк не була Европою, але й вона не була і Азією. Пів-Європа, пів-Азія... Роздвоєний психологічний комплекс і така сама його життєва практика... Снага «догнати і перегнать», снага здвигати піраміди, китайські мури... Снага показовості, без конкретної уяви про життєву мудрість, ефективність... Не було там дійсного бажання ліпше і доцільніше жити. А коли було, то затемнювалось безліччю дивовижних забобонів, яких завданням було знівечити найкращі початки. Не було там тієї найбільшої мудрості, яка характеризує європейця, що все, що робиться, мусить робитися розумно і цілево. Іноді видається дивним: нащо творити гіганти, коли все населення країни не має найдрібніших речей, найзвичайнішого побуту...» Гігантоманія, до речі, мала свій виражений антропологічний аспект. Її завданням було «оголомшити» й «розтрощити» людину, щоб та відчувала свою нікчемність перед «великими творіннями».
Загалом Самчук намагався осмислити актуальні проблеми українства, ті виклики, з якими українцям довелося зустрітися в ХХ ст. І часто робив він це в плані філософському, використовуючи напрацювання переважно німецьких мислителів.
