Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Усе буде по-іншому!

Як із «дитини вулиці» виховати «сина вітчизни»
11 травня, 2006 - 00:00
ОТАКІ ВОНИ — ПЕРШІ ЧЕСНО ЗАРОБЛЕНІ ГРОШІ / МЕШКАНЦІ ПРИТУЛКІВ АНІТРОХИ НЕ ГІРШІ ЗА ДІТЕЙ, ЯКІ ЖИВУТЬ ЗІ СВОЇМИ СІМ’ЯМИ

Дитина в родині — завжди щастя. Але, на жаль, тільки в теорії. На практиці, за даними Служби порятунку дітей, в Україні нараховується понад 150 тисяч дітей, які з тих чи інших причин опинилися на вулиці й позбавлені батьківської опіки. За останні десять років ця проблема набула широкого масштабу: кількість безпритульних збільшилася на 60%. Тільки в Києві на обліку стоять 3230 дітей-сиріт i дітей, позбавлених батьківської опіки. Щоб черговий раз привернути увагу громадськості до цієї проблеми, заохотити громадян до надання допомоги безпритульним дітям, у реабілітаційному центрі Служби порятунку дітей минулого тижня відбувся аукціон великодніх писанок.

Причини безпритульності — найрізноманітніші, а результат — один. Дехто осиротів і пішов на вулицю ще зовсім маленьким, хтось заблукав, деякі втекли із притулків, а когось вигнали з дому рідні чи прийомні батьки. Чи варто казати, що життя на вулиці не надто добре відбивається на здоров’ї й психічному розвитку малечі? Хто не знає про страшні речі, які відбуваються з дітьми вулиці, — про алкоголізм, наркоманію, хвороби, злочинність? Побутує думка, що безпритульні діти — злі й агресивні, що вони просто-таки ненавидять благополучних ровесників та дорослих. Та минулого тижня журналісти мали змогу побачити зовсім інших дітей — сором’язливих, скромних, ласкавих і, безумовно, добрих.

До центрів реабілітації діти потрапляють по-різному: часто приходять самі, деяких віддають сюди батьки. З вулиці діти потрапляють, насамперед, до Центру медико-соціальної реабілітації — там їх оглядають лікарі й при потребі лікують. Якщо все добре, то дитину запрошують до денного центру, де вона може продуктивно провести час удень, а ввечері повернутися в родину, або її направляють до Реабілітаційного центру на Теремківській — тут вихованці живуть цілодобово, аж поки їх не забирають у родину.

Розпорядок дня насичений: зранку спілкування з вихователями на вічні теми — про добро, справедливість, християнські істини, потім кілька уроків, а по обіді — вільний час. Діти мають право самостійно виходити на вулицю, й ще не було такого випадку, щоб хтось запізнився чи не повернувся, або потрапив в історію. Зважаючи на значну різницю у віці, заняття за шкільною програмою проходять майже в індивідуальному порядку. Вихователі задоволені: учням подобається навчатися, роблять вони це із задоволенням і цілком успішно. «Діти, які не мають домівки та сім’ї, позбавлені можливості розвиватися як особистості, — говорить Микола Кулеба, президент Служби порятунку дітей. — Деякі відвідують свої перші уроки читання в підлітковому віці. Тут вони адаптуються до нормального життя в суспільстві, навчаються малювати, співати, танцювати, знайомляться з українськими культурними традиціями».

Зараз у реабілітаційному центрі 20 вихованців віком від 6 до 17 років. Приїзд гостей — журналістів — викликав чималий ажіотаж серед мешканців притулку. Об’єктивів камер і фотоапаратів діти намагалися уникати, й лише потім, уже після аукціону, посміливішали й почали відповідати на запитання. Найменших — шестирічну Яну й дев’ятирічного Валеру — знайшли на Деміївському ринку: до притулку їх привела співчутлива бабуся. Нині братика й сестричку просто не відірвати від вихователів, вони добре почуваються в центрі та тішать усіх своєю життєрадісністю й ласкавістю.

Один із найстарших дітей — 17-річний Ілля з Тернополя — цього року закінчує школу. Навчається прямо тут, у реабілітаційному центрі. «У нас із прийомними батьками був серйозний конфлікт, через який я й опинився тут майже місяць тому. Тепер ми розуміємо, що потрібні одне одному, й у нас знову чудові взаємини, — розповідає хлопчик. — У червні поїду додому складати випускні іспити, а потім вступатиму до університету, тому що хочу бути режисером».

Утім, не тільки Ілля має серйозні й реальні уявлення про свій шлях у житті. Після тривалого життя на вулиці діти потрапляють до центру із прагненням надолужити втрачене за той час, який вони мали б провести в школі. Більшість вихованців уже мають свої захоплення й смаки, планують здобути професії лікарів, учителів, ветеринарів, люблять природу й охоче долучаються до прекрасного. Це довів і урок великоднього писанкарства, проведений заслуженим майстром народного мистецтва Оксаною Білоус.

Майстриня зауважила, що хоча діти й малювали з кількох зразків, але робота кожного вийшла особливою, адже всі працювали від душі. Охочих придбати унікальний лот серед присутніх було хоч греблю гати — аукціон пройшов «на ура». Дітлахи хоч і ніяковіли, виходячи до публіки, але й раділи вперше заробленим коштам. Великодні яйця розійшлися, в середньому, по 20 гривень за кожне, а гроші передали безпосередньо авторам писанок. «Напевно, витрачу гроші на поповнення рахунку на телефоні, — говорить Ілля. — Він у мене виключно для роботи — перш за все, я допомагаю нашим вихователям, а інколи просто необхідно, щоб ми були на зв’язку». Утім, і серед викладачів ніхто не мав сумніву, що зароблені гроші будуть витрачені не на шкоду, а з користю.

Треба тільки раз подивитися в очі тим, хто виховується в притулку, щоб зрозуміти — ці малюки не тільки не гірші, а в чомусь і кращі за «звичайних» дітей. За два роки роботи Реабілітаційного центру родину знайшли десять малюків і підлітків. Будемо сподіватися, що родинне щастя пізнає й решта хороших, але безпритульних дітей вулиці.

Ольга ПОКОТИЛО, «День». Фото Руслана КАНЮКИ
Газета: 
Рубрика: