Щойно опубліковано книжку «Листи з волі». Це збірник творів трьох мужніх людей —українських правозахисників Зиновія Антонюка, Семена Глузмана та Мирослава Мариновича, яких у сімдесяті роки поєднали тюрми, табори, заслання. У передмові вони пишуть: «Ми знаємо один про одного головне. Так воїни довірливо притуляються один до одного спинами, навіть не оглядаючись на те, що робить інший». Слушно зазначити, що один з авторів є глибоко віруючий православний, другий — греко-католик, а коріння третього — в іудаїзмі. Для всіх трьох «передгір'я Уралу стало місцем другого народження, духовною Січчю, яка була своєрідною вольницею нашого духу всупереч колючому дротові, наглядачам і вівчаркам».
Незважаючи на описані в «Листах з волі» кола пекла, через які пройшли автори, книжка дуже оптимістична. Немов сповнена трагедією і світлом симфонія Бетховена. Бо сприймається, насамперед, як позитивна відповідь на ті фатальні запитання, що постійно кружляють у наших головах: «Чи є ще серед нас чесні, мужні й інтелігентні люди? Або: «Чи здатний палкий патріот України активно сповідувати толерантність, повагу до переконань, віри, церкви, а також до мови (!) інших людей?» Книжка переконує нас, що той рівень менталітету, який стійко демонструють наші публічні особистості та ЗМІ, не є тою «планкою», через яку нам не перескочити.
Краще розкажуть про «Листи з волі» деякі уривки з тексту книжки, хоча найкраще було б прочитати її всю.
Мирослав МАРИНОВИЧ:
«...Ніде й ніколи я не жив таким насиченим духовним життям, як у таборі. Це була інтенсивна праця над собою і у вольовому, і в інтелектуальному сенсі... Неймовірним щастям після задухи брежнєвської доби було вільне й розкуте спілкування».
«Якось після виснажливого голодування мене кинули в камеру до кримінальних злочинців. Я привітався, сів у куточку, а вони за якусь хвилю без слова полізли в свої наплічники і поклали переді мною кожен по хлібині».
«Сьогодні наші націоналістичні ультра, осідлавши антиросійських і антисемітських коней, активно примножують ворогів України».
«Людськими умами неподільно править Політика, тоді як проблеми Духу, ніби біблійний наріжний камінь, постійно відкладаються «на потім».
«Використовувати віру як інструмент політики — хіба в цьому нема чогось сатанинського?»
Семен ГЛУЗМАН:
«Я не настільки сильний, щоб переступити власну совість. І не настільки слабкий».
«...Уявіть собі інтелігентного київського хлопця із професорської сім'ї, який нічого важчого за ручку ніколи не піднімав, і опинився в зоні. Я наче потрапив на іншу планету. Тут коротали свій строк дуже цікаві люди... Не про таку свободу, не про таку Україну (як зараз) вони тоді мріяли».
«У зоні мене не залишало відчуття незвичайної повноти життя. Попри фізичні труднощі, стукачів, карцер. Бо там я і багато інших відбулися як особистості. Не дали себе зламати, постійно передавали на волю матеріали».
«...Увійшовши вперше до камери, я з великим подивом побачив на тумбочці Василя Стуса книжку німецького поета Рільке в оригіналі. Зустріти в камері того, хто перекладав мого улюбленого поета українською мовою, було нагородою за всі страхи й муки, які я пережив. Це був також доказ того, що я опинився в правильному світі і що моя країна живе у світі патологічному».
«Справжню українську культуру, глибинну, а не той жах, який передавали по радіо, я взнав через Василя Стуса. Це було для мене чарівним, надзвичайним вікном у поезію і музику».
«Довгий час я був підданим такої держави, про яку Ніцше сказав: «Безумство одиниць — виняток, а безумство груп, партій, народів, часів — правило».
Зиновій АНТОНЮК:
«Психіатр Глузман поставив вельми справедливий діагноз: «Наше суспільство хворе на «страх перед свободою». Цей середньовічний страх продовжує й зараз цупко тримати нас у своїх обіймах. Коли ж ми почнемо жертвувати заради свободи, якщо досі її боїмося?»
«Доки ми наш правозахисний менталітет не переведемо із площини захисту прав нації у площину захисту прав особи, демократичної України нам не бачити».
«Замість упертої, копіткої раціональної праці ми все ще чекаємо чуда».
«Коли ж ми почнемо сприймати свою поліетнічність не як загрозу українській мові, а як національне багатство?»
«Листи з волі» читаєш так, як можна читати тільки в юності, на одному подиху. Адже книга по вінця наповнена шляхетними й дуже актуальними для сучасного суспільства ідеями, думками. Її діючі особи — то сміливі, інтелігентні, працьовиті українці, які мають повне право нагадати нам, що «не хлібом єдиним живе людина». Книжка вселяє надію, бо свідчить про те, що є серед нас будівники майбутнього, що воно, попри все, таки зводиться.
