Днями Кабінет Міністрів України підписав розпорядження про виділення з державного бюджету чотирьох мільйонів гривень на виплату соціальної допомоги дітям-сиротам та дітям, позбавлених батьківського піклування, які нині проживають у прийомних сім’ях та будинках сімейного типу. За даними Міністерства у справах сім’ї, молоді та спорту, в Україні налічується понад сім тисяч таких дітей. Але число тих, хто позбавлений батьківської опіки, значно більше — 32 тисячі. Чи пощастить їм усім знайти нову родину, якщо за даними Державного департаменту з усиновлення, на 1 січня 2009 року на обліку кандидатів у всиновлювачі перебувало всього 1 236 сімей? Тому в планах міністерства — переходити на альтернативні форми виховання дітей-сиріт. Аби заохочувати українські родини всиновлювати чи брати під опіку чужих дітей, державою передбачено для них цілу систему пільг: щомісячні виплати на дитину, допомога з отриманням житла тощо. Натомість у багатьох країнах Європи, наприклад, в Італії, не передбачено жодних соціальних виплат чи субсидій для тих сімей, які усиновили дитину чи взяли під опіку. І при цьому кількість подружніх пар, які хочуть стати всиновлювачами, постійно зростає. В тій же Італії родини з усиновленими дітьми — це швидше суспільна закономірність, ніж рідкість. Що робить італійський уряд для зменшення дітей-сиріт, які форми виховання впроваджує і який досвід опіки над дітьми-сиротами може перейняти від Італії Україна, «Дню» розповіла координатор Міжнародного благодійного фонду «Amici dei Bambini» («Друзі дітей») Сільвана РАЙМОНДІ.
— Пані Сільвано, як давно ваш фонд працює в Україні та які проекти реалізовує?
— Міжнародна благодійна організація «Amici dei Bambini» була заснована в Італії в 1986 році батьками-усиновителями, які вирішили допомогти дітям, котрі з різних причин не можуть виховуватися у власних сім’ях. Наразі організація розширила свою діяльність і, крім Італії, діє в країнах Східної Європи, Латинської Америки та Африки. В Україні ми працюємо з 1999 року, реалізовуючи різні проекти щодо захисту прав покинутих дітей, зокрема, співпрацюємо з дитячими будинками у Бучі, Володарці та Боярці (поблизу Києва), надаючи допомогу кількох видів. Свої проекти ми реалізовуємо за кошти Євросоюзу, а також завдяки добровільним пожертвуванням італійських громадян та приватних італійських підприємств. Саме завдяки цій фінансовій підтримці у кожному інтернаті, якими опікується наш фонд, нещодавно з’явилися ігротеки — кімнати з великою кількістю іграшок, де діти проводять свій вільний час, а також підготовлено персонал, який працює тут із дітьми. Ми вважаємо, що саме ігрова діяльність сприяє дитячому розвитку і допомагає їм в соціалізації. Для дітей також важлива психотерапевтична та логопедична підтримка, для цього ми підготували в інтернатах спеціальний персонал: психологів та асистентів психотерапевта, котрі проводять з дітьми як індивідуальні, так і групові заняття. Крім того, у Володарському інтернаті працює юрист, який вирішує правові проблеми дітей-сиріт. Так, у більшості дітей є нерухоме майно, наприклад, коли за дитиною лишається спадщина, юрист допомагає відстояти її або не втратити. Також у нас є декілька проектів на майбутнє, котрі будуть застосовані у першу чергу до дітей, яким більше ніж 16 років і які закінчують навчання в інтернатах. Їм потрібна адаптація та соціалізація у суспільстві, й наші фахівці будуть їм у цьому допомагати. Також наш фонд допомагає соціальним сиротам — дітям, у яких живі рідні батьки, які з тих чи інших причин не можуть виховувати свою дитину. Ми шукаємо для таких дітей нову родину або ж, якщо біологічна родина не позбавлена батьківських прав, робимо все можливе для возз’єднання родини із дитиною, забезпечивши цю сім’ю психологічною, соціальною та медичною допомогою.
— Наскільки відрізняється ситуація із сирітством в Україні та Італії?
— Точної статистики, скільки дітей-сиріт в Італії, я зараз не маю, але інтернатів, як в Україні, у нас не існує. У 2005 році був прийнятий закон, який передбачає, що інтернати мають бути закриті або переоформлені. Він був прийнятий якраз для того, щоб зменшити кількість покинутих дітей. На нашу думку, для кожної дитини важливо отримувати увагу від інших, а для нас, дорослих, важливо надавати цю підтримку якійсь конкретній дитині. Тому головна мета нашої роботи в Україні — надати кожній дитині всю ту увагу, яку тільки можна. Щодо форм опіки над дітьми, то в Італії поширене всиновлення, встановлення опіки, є також приклади будинків сімейного типу, які входять у категорію опіки. А ще існують комуніти — це один будинок, у якому живе маленька кількість дітей, з якими займаються вихователі та ціла серія спеціалістів. Це місце, у якому діти проживають, перш ніж їх віддадуть під опіку або на всиновлення. Головна мета цієї комуніти — надати кожній дитині сім’ю. Для цього є два шляхи — або знайти їй нову сім’ю, або повернути в біологічну родину, саме цьому в Італії віддається пріоритет. Дитина має право бути всиновленою тільки тоді, коли її неможливо повернути в біологічну сім’ю. Державна соціальна політика у нас будується таким чином: у центрі — дитина, а все інше — навколо неї. Дитина — це найслабший елемент суспільства, який треба захищати. Перед поверненням дитини в біологічну сім’ю з цією родиною працюють спеціалісти соціальних служб: ведуть нагляд за нею, вирішують, чи вона готова прийняти дитину і стежать за тим, як почуває себе дитина після повернення.
— В Україні міжнаціональне усиновлення тривалий час переважало над національним, лише торік нам вдалося змінити цю тенденцію. Яка ситуація з цим в Італії?
— Інтернаціональне усиновлення у нас не дуже розвинене. Кількість сімейних пар, які хочуть всиновити дитину, набагато більша, ніж кількість покинутих дітей, тобто попит перевищує пропозицію. Це дуже позитивно, оскільки свідчить про високий рівень розвитку опікунства. Найчастіше на усиновлення ідуть ті пари, які не можуть мати власних дітей. Але з кожним днем зростає і кількість тих сімей, які мають своїх дітей, і хочуть мати ще й усиновлених. Для родин, які беруть дітей під опіку чи усиновляють, державою не передбачено жодних соціальних пільг і ніяких матеріальних заохочень. Люди стимульовані на це тільки морально та власними високими ідеями. Взагалі, всиновлення не спонсорується державою. Причини, через які сім’я не може взяти дитину під опіку, визначаються психологами та агентами соціальних служб, які працюють з ними перед усиновленням. Зокрема, майбутніх батьків-усиновлювачів чи опікунів перевіряють, чи не було в них раніше судимості. Також є загальноприйняті положення, які дають право сім’ї усиновити дитину: пара має бути обов’язково одружена, різниця між віком дитини і віком батьків має бути від 18 до 45 років.
— Які альтернативні форми виховання дітей-сиріт впроваджуються у вашій країні?
— Головним пріоритетом в Італії лишається біологічна родина. Якщо вона не в змозі задовольнити дитячі потреби, шукаються інші сім’ї, які можуть це зробити і які отримали відповідний дозвіл від психологів та агентів соціальних служб. Як відомо, в Україні цими питаннями опікується Державний департамент із усиновлення, а в Італії існує спеціальний суд для неповнолітніх, який і вирішує, чи можна родину позбавити батьківських прав, як бути далі з дитиною тощо. Рішення суду для неповнолітніх завжди опирається, знову ж таки, на рішення агенції соціальних служб та психолога. По суті, це дві ключові посади, які займаються проблемами дітей-сиріт.
— Чи ведеться на державному рівні інформаційна кампанія, щоб заохочувати італійців усиновлювати дітей?
— В Італії не проводять таких заходів, як наприклад, в Україні рік національного всиновлення. Незважаючи на відсутність таких гучних акцій, засоби масової інформації все рівно пропагують це питання. У Італії прийомних сімей настільки багато, що зовсім не важко зустріти родину, яка вже це зробила або тільки збирається. Щоб вирішити цю проблему в Україні й зменшити кількість дітей-сиріт, перш за все треба працювати на запобігання цьому явищу. Тобто працювати з молодими батьками, які, може, ще навіть не готові будувати власну сім’ю, але в них вже є діти. Також треба розвивати національне усиновлення та опікунство, пропагувати нові форми виховання. Додам, що італійські діти-сироти нічим не відрізняються від українських. Покинуті діти мають однакові проблеми, а також і однакові права, як в Україні, так і в Італії. Просто кожен із нас має подумати, що конкретно він може зробити, аби покинута дитина знайшла нову сім’ю.
