30 травня 2016-го на полігоні твердих побутових відходів у селі Великі Грибовичі (Грибовицькому сміттєзвалищі) сталася трагедія. Тоді, унаслідок масштабної пожежі й обвалу ТПВ, загинули троє еменесників (Юрій Рудий, Андрій Вненкевич і Богдан Юнко) та інженер-еколог Олександр Бутін, тіло якого так і не знайшли під тліючими завалами. Невдовзі рішенням суду робота полігону було припинена. Відтак Львів опинився у сміттєвій пастці.
Кожного дня Львівська міська рада звітує про число невивезених контейнерів з непотребом. Цифри, звісно, різняться, але переважно становлять від 30 до 40 відсотків від загальної їх кількості (1237). На деяких майданчиках, а особливо — на околицях міста, недоїдки гниють по кілька тижнів, а то й місяців. Окрім нестерпного смороду, неабияких незручностей містянам додають щурі і мухи, а медики, своєю чергою, попереджають про небезпеку лептоспірозу та інших інфекційних захворювань, котрі розносять гризуни й комахи.
Минулого року міська влада домовлялася про утилізацію львівського сміття з керівниками державних та приватних полігонів по всій Україні. Згодом, через блокування правоохоронцями автівок, що везли ТПВ в інші регіони, Львову взялася допомагати область — 21 квітня 2017-го між обласною держадміністрацією, обласною радою і міською радою було укладено Меморандум про співпрацю щодо прийому твердих побутових відходів із міста на полігони області, який підписали голови 16 міст Львівської області. Станом на нині можна сказати, до меморандум провалено, позаяк погодилися приймати ТВП, і то — в обмеженій кількості, полігони тільки трьох міст: Червонограда, Новояворівська та Буська.
«Це був дуже складний рік, ми опинились у дуже непростій ситуації. Після підпалу полігону у нас виникла велика проблема, куди щодня вивозити 500—600 тонн відходів. На жаль, ми не отримали жодної підтримки від держави», — говорить Львівський міський голова Андрій Садовий. І додає, що натомість Львів має підтримку уряду Франції. Мова йде про проект «Міська стратегія поводження з твердими побутовими відходами для міста Львова: техніко-економічне обґрунтування інтегрованої системи поводження з ТПВ, включаючи збір відходів, переробку та утилізацію», над яким понад 2 місяці працює французька компанія «Egis». Робота фінансується грантовими коштами в сумі 650 тисяч євро від Фонду вивчення та підтримки приватного сектору (FASEP) генерального казначейства Франції.
Експерти нарешті визначилися з місцем, де має постати сміттєпеперобний завод, — це територія ТЕЦ-2, що у Личаківському районі міста на вул. Пластовій, 125.
На запитання, коли ж саме почнеться будівництво підприємства, міські чиновники відповідають щось на кшталт: «Хочемо розпочати цього року». І містянам залишається лише здогадуватися, чи збігаються бажання й можливості. Водночас, незле було б знати, куди ж вивозитимуть непотріб, поки завод будуватимуть?..
Нагадаємо, що Грибовицький полігон площею понад 33 гектари донедавна був єдиним місцем, куди звозили сміття зі Львова та довколишніх сіл. Функціонував близько півстоліття — з 1958 року.
Питання щодо консервації Грибовицького сміттєзвалища й будівництва сміттєпереробного заводу у Львові виникло не рік, і навіть не десять років тому — не раз обговорювалося з кінця 1990-х. Ба більше, закриття полігону було однією з передвиборчих обіцянок кандидата на посаду міського голови Андрія Садового 2006 року.
КОМЕНТАР
«ІНІЦІАТИВ БАГАТО, А ДІЙ — ОБМАЛЬ»
Софія ШУТЯК, юрисконсульт Міжнародної благодійної організації «Екологія — Право — Людина»:
— Проблема Грибовицького сміттєзвалища привернула увагу всіх до того, що ми стали дуже багато продукувати сміття і з ним потрібно щось робити. Серед мого оточення я бачу дуже багато ініціатив: люди вдома почали сортувати сміття, наприклад, на мокру фракцію (тобто стали окремо сортувати органіку), почали дивитися, як використовувати сміття як вторсировину... Дуже допомагає в цьому аспекті ініціатива греко-католицької церкви. Вона відкрила окремий екологічний напрямок, і є приклади по Україні, коли в селах саме священики організували селян: відходи сортують, здають на вторсировину, і громада навіть має певні кошти на благоустрій своєї території.
Але, як на мене, активності в цьому напрямку ще недостатньо. Є населені пункти, які дуже гарно показують приклад вирішення цього питання. Зокрема Вінниця, Харків, низка менших містечок, які теж собі дають раду. Звичайно, це крапля в морі, але це приклад того, що можна вирішувати питання і потрібно його піднімати. Є населені пункти, які не так активно рухаються, як би того хотілося.
Щодо Львова, то мої колеги юрист Ольга Мелень і еколог Алла Войцеховська є учасниками кількох робочих груп, які створені на рівні міста Львова, на рівні адміністрації. Нам дивно спостерігати, що дуже багато організацій (юридичних осіб), які мають позитивний досвід роботи поводження з твердими побутовими відходами, чомусь не подаються на ці конкурси. Ті, що подаються, — це або новостворені організації, які невідомо ще звідки кошти будуть і не мають досвіду, або якісь іноземні, але перереєстровані кілька разів через різні українські фірми. Тому, можливо, з цим пов’язаний такий довгий шлях вирішення цього питання. Також дивує позиція влади, яка очікує, що хтось їй зовні скаже, як вирішувати питання з побутовими відходами. Але ж вони для того і є місцевою владою, їх люди обрали і довірили вирішення питань, і за це люди платять податки. До речі, немалі — майже половину суми заробленого ми в Україні віддаємо на податки і утримуємо цілий апарат. Є державні інституції, є наукові, які б повинні були запропонувати шлях вирішення проблеми. Ті ж самі Грибовичі — зараз багато обговорюють питання виділення ділянки для сміттєпереробного заводу, але ж біля самого сміттєзвалища є певні території, які і так входять в охоронну зону: чому б там не зробити, це вже відведена ділянка під полігон. Там нічого міняти не треба, і на місці сміття, яке треба переробляти.
Ми аналізували законодавство. Мінрегіонбуд ще в 2010 році розробив дуже детальні інструкції і методики, як сортувати сміття на різні фракції, у тому числі на органіку, описано, як мають виглядати контейнери тощо. Чому вони не стоять дотепер на місці? У Львові придбали нові контейнери, але вони всі переповнені і сміття пхається будь-як. Якщо людина принесла розсортоване сміття, то вона не має куди його здати. Особисто я сама просто збираю більшу партію і відводжу її туди, де переробляють. Тому що нести на смітник немає сенсу.
Підсумовуючи, скажу так: дотепер занадто мало уваги приділяється відходам. Небезпечним, побутовим, промисловим... Мінприроди мало розробити стратегію, Україна мала її презентувати в кінці минулого року, але дотепер документ не затверджений. Тобто єдиного цілісного бачення, як поводитися з відходами, немає. Хоча є приклад тієї ж Європи, який показує два ключові підходи до поводження зі сміттям. Можна з нього робити енергію, і тоді його не потрібно сортувати, тому що добре горить папір, пластик... Якщо обираємо цей напрямок, тоді ми будуємо сміттєспалювальні заводи і купуємо якісні фільтри, які максимально вловлюють усі шкідливі речовини, встановлюємо потужні спалювальні установки, які можуть давати високу температуру — не менше 1000 С. А якщо ми говоримо про сортування і здачу сміття на вторсировину, тоді ми економимо наші довкіллеві ресурси. Тобто ми не використовуємо нову нафту, а переробляємо те, що з неї вже було зроблено, — гуму, пластик, — і повторно все це використовуємо. Тоді нам потрібні сміттєпереробні заводи.
Є дуже багато науковців, багато ініціатив, уже є навіть готові шаблони, на які можна купити патенти і втілити їх в Україні. Мені важко сказати, чому це не робиться. Законодавство дозволяє впроваджувати всі ці ініціативи, нагальна необхідність є, ресурсів (тобто сміття) достатньо, робочі місця було б створено, і проблема б вирішувалася. Чому воно не рухається вперед — питання відкрите...
Ольга ХАРЧЕНКО, «День»
