Я кинувся в комірчину, врятував сьомгу. М.Булгаков,
«Майстер і Маргарита»
Зрідка я схильний до ностальгії. Досить
часто впертий. Чим і зіпсував своїй кращій половині передостанню неділю
червня. Так їй і треба. Вирішила, бачте, пройтися в День молоді Андріївським
узвозом. Теж мені, молодь...
Але по черзі.
Років шість тому Андріївський узвіз почав нагадувати мені діод. Для
тих, хто не знає, поясню: має два полюси і односторонню провідність. Тобто
в один бік пропускає, а в інший — ні. Верхній полюс Андріївського позначився
матрьошками, обмундируванням неіснуючої армії та великою кількістю інтуристів.
Нижній — будиночком Булгакова і кафе «Під липою». Йти згори — просто. Особливо,
якщо вдалося набрати прискорення в гастрономі на розі Володимирської та
Великої Житомирської. У ті благословенні часи ми з дружиною брали старт
у цьому гастрономі (іноді, щоправда, в «Кобзі»), крейсером розсікали каламутні
води інтуристів і матрьошок й потрапляли у спокійну течію Андріївського.
Силі всесвітнього тяжіння сприяли тяжіння липи і Булгакова. Силу всесвітнього
тяжіння упокорювали художники, їхні картини, галереї, звук наших кроків,
кафе «Еллада»... Закони Ньютона конфузилися. Відносність часу і простору
затоплювала собою світ, змушуючи похитнутися будинки, змінюючи хід хронометрів
і піскових годинників, пробуджуючи шості й сьомі почуття.
Або у часи ще більш архаїчні: ми з товаришем, ще студенти (!), доводили
відносність антиалкогольних законів Горбачова за допомогою продавця «Під
липою», що виразно нагадував Воланда. І підіймалися потім на оглядовий
майданчик біля «Замку Річарда», дивилися на Місто і бачили, що Земля кругла,
світ нескінченний, музика вічна...
Зовсім не те — у зворотному напрямку. Мало яка закохана парочка доходила
до матрьошок знизу. Моє мудре Місто пропонувало лазівку: алею, що веде
на Володимирську гірку. А там фунікулер, Володимир, лавочки... Загалом,
самі все розумієте.
І ось у неділю я, старий упертюх, потягнув кращу із жінок Андріївським
узвозом ЗНИЗУ!
Що та лазівка перегороджена залізною завісою, я згадав уже, коли ми
дісталися до Боричева току. Хвилинною розгубленістю скористалася молодь
в особі розчервонілої парочки, яка попросила нас налити їм вина (а як вони
здогадалися?). Довелося відмовити. Парочка повернулася до своєї тусовки
і тусовка стривожено заворушилася. Тому кераміку, що стояла там поряд,
роздивитися не вдалося. Крок ми вповільнили вже біля закритих «Гончарів».
Те, що вони були закриті, — прикро. Те, що закрита «Роксолана», — ні. Колись
ми заходили туди милуватися квітами. Вони вже тоді були нам не по кишені,
але як красиво... Ну а тепер, із нашим обличчям, у «Роксолану»... Брр...
Подумати страшно. Або ось у це кафе, на яке так чудно дивиться Булгаков...
Ні-ні, й не умовляйте мене! «Під липою» і тільки «Під липою» ми можемо
набратися сил, щоб подолати матрьошок. У кафе нам підозріло солодко посміхнулися
і сказали: «Сідайте». І внутрішній голос мені сказав, що цього робити не
слід. Внутрішній голос мені сказав: «Подивися меню». Я подивився. Буфетниця,
розуміючи, що програла, сказала безнадійно: «Сідайте»...
Але я вже подивився меню.
Клянуся, що колись, колись ми з дружиною могли випити по філіжанці кави
з п’ятдесятьма грамами коньяку і заїсти їх тістечками. І навіть коли наша
знахабніла дочка вимагала лимонад і вершки з курагою, вона їх отримувала.
Клянуся, що ми з товаришем, на чолі зі схожим на Воланда типом, скасовували
Горбачовські укази. Клянуся, що ще цієї весни ми пили тут одну каву на
двох, заїдали бутербродом із сиром і наша зухвала дочка все-таки отримувала
свій спрайт і тістечко (те, що у нас вино було з собою, їй знати зовсім
не обов’язково).
Але тепер це кафе навіть не називається «Під липою». Липу я пропоную
зрубати.
Я вже писав, що буваю впертий. Іноді до міри самодурства.
Я повів дружину в те кафе, на яке так чудно дивиться Булгаков. Мені
сказали: «Сідайте». І оце тут! Під прозорим пластмасовим дахом! За стіл,
який стоїть на штучній траві! Я твердо відповів: «Меню!». Подивилися б
ви, як у бідної дівчини забігали очі! Ми вийшли не озираючись. Праворуч
залишилася чергова залізна завіса. Там, за нею, була поляна зі справжньою
травою, на якій колись хіпуюча молодь сиділа кружком і співала (подумати
тільки!) «Бітлз» і «Машину часу». В залізній завісі була хвіртка, яку займала
стойка і кілька пластмасових столиків. Мабуть, перепусткою до натуральної
трави служив «хот-дог». Зліва був ще один напівпрозорий заклад. «Сідайте»,
— вкрадливо. Ось воно, ключове слово! Пароль. Але я вже знаю правильний
відгук: «Меню!» Не звертаючи уваги на явну паніку юної буфетниці, я дійсно
почав вивчати меню.
І знайшов!
«Сьомга смажена з грибами — 13 грн. 50 коп».
Тепер вам ясно, чому так чудно дивиться на кафе навпроти Булгаков?
«Ах, ви повернулися? — сказав Воланд. — Ну, звичайно, тоді будівля згоріла
дотла».
Ні, Майстре, ми не повернулися. Ми не зайшли в «Біт бюргер» («Біт бюргер»
— на Андріївському!), не піднялися на оглядовий майданчик, не почали приміряти
модні штани у валютному магазині навпроти Андріївської церкви, не повернули
голів у бік матрьошок. Ось тільки площа Богдана Хмельницького...
Те, що Богдана оточили ланцюгами, взагалі-то, зрозуміло... Возз’єднувач...
А ось те, що квадратний метр бруківки на площі приблизно відповідає
місячній зарплаті дільничного лікаря...
Але, по-перше, це окрема тема. А, по-друге, я знаю універсальний відгук:
«Меню!» Або в цьому випадку «Кошторис!». Прошу пред’явити!
Думаю, що у когось забігають очі.
Вино ми випили вже у верхньому місті.
