В гостях у Голови Мао

18 вересня, 1998 - 00:00

Твіт

Людство розлучається зі своїм минулим, трусячи гаманцем.
Тому не здивуюся, якщо виявиться, що після ремонту за вхід до «меморіального
будинку» Мао Цзедуна також доведеться платити

Вiд дня смерті Мао Цзедуна минуло понад двадцять
років. Вождь помер 9 вересня 1976 року. Мавзолею, в якому побували мільйони
людей, дійсно потрібен грунтовний ремонт. Але чи не символічно, що розпочали
його лише через місяць після урочистих проводів у інший світ тут же, на
площі Тяньаньминь, головного модернізатора країни — Ден Сяопіна, людини,
котра залишила у недоторканності від епохи культурної революції тільки
одне — культ великого Голови? Втім, не моя це справа розбирати хитромудрі
ієрогліфи китайської політики. Я всього лише очевидець.

У дитинстві я кілька разів бував на Червоній площі в «меморіальному
будинку» Ілліча. Живучи в Пекіні, я порівнював враження від відвідування
двох некрополів. Було цікаво, як китайські комуністи «увічнили пам'ять»
про свого «Леніна», «Сталіна» і «Хрущова» в одній особі, з яким почуттям
народ дивиться на висушений трупик засновника КПК і Народної Республіки
«серединної імперії» (сучасна самоназва китайців у перекладі українською
мовою так і буде — людина серединної держави). Одним словом, було цікаво,
з чим сьогодні в Китаї їдять культ «батька народів» № 2.

Попри велику кількість офіціозних будівель, площа Тяньаньминь — дуже
миле місце. Її колосальні розміри приховують помпезність споруд сталінського
стилю. В небі тремтять десятки квітчастих повітряних зміїв у формі птахів,
риб, метеликів. Натовпи туристів (пекінці без потреби рідко заглядають
на головну площу країни) бродять колами навколо монументу загиблим героям.
По узбіччю повільно рухаються велорикші, зазиваючи покататися центром міста.
На порталі музею історії та революції величезне табло, вказує число днів,
годин, хвилин до возз'єднання з Сянганом. Але навряд чи його можна роздивитися
з вікон будинку Всекитайських зборів народних представників, розташованого
вздовж площі навпроти. Дуже далеко. Ворота Небесного Спокою (Тяньаньминь)
ведуть у Заборонне місто (палац імператорів). Біля них натовп народу. Всі
фотографуються на тлі величезного портрета Мао, що висить на вежі, яка
в дні торжеств слугує урядовою трибуною. Вдалині навпаки підноситься антично-радянська
будівля мавзолею, китайського колориту якій додають хіба що зігнуті козирки
обох дахів. Площа дійсно сповнена «небесного спокою». Важко уявити, що
тут можуть з'явитися танки...

У буденний день потрапити до усипальниці Мао не складає особливих труднощів.
Народу, який прагне відвідати це специфічне видовище, не так уже й багато.
Крім того, «екскурсія» проходить «у темпі вальсу». Народ скупчується біля
чавунної огорожі, що оточує широкий двір мавзолею, «мажордом» крикливо
пояснює правила відвідування. Особісти в штатському забирають банки з колою,
якісь харчі, котрі чомусь опинилися в руках майже всіх китайців, які вирішили
відвідати «меморіальний будинок». Сумки й фотоапарати здаються в будки
— камери схову, що стоять тут же в ряд біля огорожі. Замість них видається
стертий жерстяний номерок, (мій номер 333). І вперед. Колона чоловік по
сім (ніхто нікого не рахує і не перевіряє) входить у ворота мимо будки
консьєржа, котрий продає матер'яні квіти, обходить двір краєм тротуару,
потім підіймається вгору сходами в колонаду...

Я йду в гості до Мао. Стоячи у величезній черзі, що зібралася явно з
нагоди закриття мавзолею на ремонт, я не помітив тієї випнутої урочистості,
з якою радянські люди колись стовбичили перед входом до могили №1. Похід
у мавзолей Леніна навіть для тієї більшості, якою керувала дозвільна цікавість,
все-таки виливався в ритуал, похмурий і по суті архаїчний. На Червоній
площі сама процедура проникнення в щусівський зікурат відтворювала ті давні
дні 1924 року, коли москвичі прощалися з тілом вождя революції. Вервечка
жертв комунізму була владно підлеглою траурному настрою, і нехай кожна
людина по окремості грала в прощання з вождем, втиснена в жорсткий ранжир
офіціозної урочистості, вона так чи інакше «зворушувалася», заражалася
шанобливістю до вимученої радянської святині. В Пекіні все було інакше.
Черга з таким ось «китайським» настроєм могла стояти, скажімо, до якогось
магазину або до місця, де роздають лопати і тачки.

Тут ніхто не режисирував настрій. Довкола швидко (черга рухалася майже
похідним кроком) сунули провінційні китайці, одягнуті аби як, з характерними
слідами «совковості» в зовнішності, абсолютно однаковими що у них, що у
нас. «Спінджаки», засалені кепки, золоті упереміш із залізними фікси і
тому подібне. Хтось сміявся, хтось поквапно дожовував булку і допивав сік,
передчуваючи, що через п'ятдесят метрів їжу почнуть забирати. До будки
«консьєржа» ми добралися несподівано швидко. Китаянка «Ліза», котра супроводжувала
мене в такому важливому ідеологічному поході, вручила мені букет матер'яних
трояндочок. Я сторопів, але опиратися не став. Хоча вигляд був іще той:
самотня «біла людина» з букетиком біля могили казармового комунізму...

Коло входу до мавзолею стоїть солдатик. Метр шістдесят з кепкою. Він
стоїть по команді «струнко», уважно вдивляючись у людей, котрі проходять
повз нього. Чи то бомби виглядає, чи то банки кока-коли. Він вистрижений
під «їжачка». Головний убір відсутній. Пом'ята бавовняна гімнастерка. На
ногах стоптані китайські кеди. Не відриває погляду від відвідувачів, ліва
рука по швах, правою п'ятірнею він шкребе потилицю. Побачивши такий «пост
номер один» я впадаю в повне заціпеніння, перестаю щось розуміти в цьому
житті...

Відвідувачі «меморіального дому» Мао Цзедуна спочатку потрапляють до
великого сутінкового залу. Навпроти входу на тлі мальовничого — на всю
стіну — панно, що зображає гори, ліси і водоспади, стоїть величезна мармурова
статуя Керманича. Мао задумливо сидить у кріслі й не відриваючись дивиться
в отвір дверей на площу, на монумент загиблим героям, на ворота Тяньаньминь
і на свій парадний портрет. Біля його ніг стоїть довга лава, що засипана
штучними квітами. «Ліза» легко штовхає мене в спину. На негнучких ногах,
під пильним поглядом натовпу, що розділяється біля входу і обходить траурний
зал двома рукавами вздовж стін, я наближаюся до «кам'яного гостя» революції
по витертій килимовій доріжці. Я один. Мене наздоганяє немолодий китаєць
(колишній хунвейбін?). Кладе букет. Мовчки віддає традиційний шанобливий
поклін, склавши долоні на грудях човником. Так у храмах вітають статуї
будд. Стоїть тиша. Човгання сотень ніг. Покашлювання. В незрозумілому ритмі
(якихось 2-3 удари в хвилину) глухо б'є барабан. Ніяких маршів. Ніякої
почесної варти. Вздовж черги повільно бродять охоронці в штатському. По
краях бляклого панно — двері в наступне приміщення. З новим подивом помічаю,
що на підлозі вздовж всієї мальовничої стіни в ряд стоять горщики з якимись
висохлими пальмами і бамбуком. Їх не поливали вже тиждень...

Вузький коридор. Насправді це порожній простір між стіною залу і мальовничим
панно. Відчуття, неначе потрапив за декорацію. Наступні двері — похоронна
камера. Входжу. Зал дещо менший, аніж перший. У центрі, на вкритому кумачем
лафеті, стоїть маленька кришталева труна. Мао лежить у темно-синьому френчі,
маленький, зморщений. Експонат анатомічного музею. Я згадую історію з бальзамуванням
Мао, вичитану в мемуарах його особистого лікаря. Як медики, нічого не розуміючись
на цьому питанні, перекачали труп формаліном, як небіжчик роздувся і потік,
як у Політбюро вже пропонували замінити небіжчика восковою лялькою. Ні,
це не справжній вождь. Найсправжнісінький Мао — той, перший, мармуровий,
схожий на своїх попередників — імператорів Серединної держави, яких йому
так хотілося наслідувати.

Від відвідувачів труна відділена півколом масивного броньованого скла
приблизно п'яти метрів заввишки. Вище — навскісні металеві грати («лимонку»
не закинеш). Ну, нарешті. За труною, біля стіни безвільно повисли знамена.
По боках почесна варта в парадній формі. Пристойність дотримано, а користь
безперечна. Від скла роззяв відганяють люди в штатському. Вони, як священнослужителі,
яким дозволено заходити в олтар: з одним з них я зустрічаюся очима. Він
усміхається і киває головою. («Приходьте ще, гості дорогі»). Все, аудієнцію
закінчено...

Третій зал мавзолею Голови Мао добив мене остаточно. В ньому виявився...
сувенірний магазин. Медальйони з портретом вождя, пам'ятні медалі, постери,
фотографії (хіт сезону — старезний Мао тисне руку Ден Сяопіну, який, вочевидь,
щойно повернувся з чергового заслання). Такого я, їй-богу, не чекав. Тут
відвідувачі явно жвавішають. Народ юрбиться біля прилавків, скуповує всілякі
дурниці-витребеньки. Бажаючі можуть поставити барвистий штампик на листівці,
іншими словами, відмітитися, пересвідчитися, що побували вони і в мавзолеї,
не тільки в супермаркеті.

Втім, це тільки перший вияв китайської комерційної жилки. Під сходами
мавзолею розкинувся найсправжніснький наметовий базарчик. Асортимент тут
вже не обмежено маленькими маоїстськими реліквіями. Продають майки (на
жаль, без портретів Мао), тапочки, кепки з найківською «соплею», китайські
джинси, біжутерію. Кожен як хоче відзначає день відвідування «меморіального
дому».

Культ Мао переживає не кращі часи. Можливо, він вже помер, сам по собі,
тихо. Голова пішов у нескінченну череду китайських історичних діячів. Багатьох
з яких свого часу також обожнювали, щоб потім забути. Для Китаю з його
найдавнішою атеїстичною традицією, це нормально. Нові часи, нові статуї
«божественних» чиновників і правителів. Тому цілком закономірно, що по
завершенні «екскурсії» моя супутниця «Ліза» прочитала коротку політінформацію
про внесок... товариша Ден Сяопіна в життя китайського народу.

Хитромудрий Ден по-своєму, дуже по-східному віддячив своєму вчителеві
й мучителеві в справі побудови китайського комунізму. Він не став затівати
«ХХ з'їзд», якого за життя більше аніж смерті боявся Мао. Він виявився
вищим за банальну хрущовську лакейську помсту мертвому господареві, прагматичнішим
і далекогляднішим. Він зробив те, що підбурюваний надлюдськими гордощами
Голова нікому б ніколи не подарував. Ден без зайвих розмов засунув керманича
в запорошені численні історичні хроніки, де його образ може тепер тихо
пліснявити, обростати легендами, служити приводом для повчань, але вже
нікого по-справжньому не хвилювати. Він припинив цю комуністичну традицію
муміфікованої ідеології, яка, до речі, нав'язувалася Китаю Радянським Союзом
ще в

20-ті роки: в одному з музеїв під Пекіном я бачив скляну труну, подаровану
радянським урядом до дня смерті Сунь Ятсена — першого президента Китайської
Республіки й першого далекосхідного соціаліста. В Москві і припустити не
могли, що такий друг радянського народу заповідає спалити свій труп, а
не просякнути формаліном.

У Росії все ніяк не можуть вирішити, що робити з мавзолеєм і мумією
Леніна. А вирішувати все одно доведеться, тим більше тепер, коли в Москві
будуть робитися спроби рушити слідом денсяопінових реформ. Може, треба
просто правильно організувати справу: брати по два долари за вхід, позаду
розкинути сувенірний базарчик, всередині відкрити дорогий бутік для своїх
і іноземців, де б торгували простріленими піджаками і пальтами від Слави
Зайцева? Державі — повновагу статтю доходу для підтримання освіти і культури,
а Леніну — заслужений розділ у багатотомній російській історії, сухий і
науковидий. Людство розлучається зі своїм минулим, трусячи гаманцем. Тому
не здивуюся, якщо виявиться, що після ремонту, за вхід у «меморіальний
будинок» Мао Цзедуна також доведеться платити. Соціалістична економіка
повинна бути економною...