14 жовтня Україна відзначила День українського козацтва, свято Покрови Пречистої Богородиці та 65 річницю заснування Української повстанської армії (УПА). З цієї нагоди ми поспілкувалися з Левком ЛУК’ЯНЕНКОМ — одним із найлегендарніших представників українського дисиденства, засновника Українсько-Гельсінської спілки, депутата Верховної Ради, автора численних книжок. У свої 80 років він залишається надзвичайно відкритим для представників ЗМІ та громадськості.
— Левку Григоровичу, Ви були Надзвичайним і Повноважним Послом України в Канаді, як святкує там українська діаспора річниці УПА?
— День УПА в Канаді відзначають дуже широко, тому що політична еміграція, яка з’явилася там після Другої світової війни, дуже активна. День УПА для них великий день. Вони проводять різні конференції та збори, на яких присутні у воєнному одязі колишні вояки УПА розповідають про війну та бої. Біля Торонто, в селі Київ, українська діаспора Канади поставила надзвичайно талановитий пам’ятник воїну УПА. Це велика вертикальна гранітна плита метрів чотири— п’ять, на якій стоїть воїн у мазепинці, а збоку висить напис «УПА», але виділяється він не дуже, акцент в пам’ятнику зроблений на гарному, стрункому воїну.
До незалежності України діаспора не просто святкувала, а продовжувала боротьбу. Вони зверталися до посольств, канадської влади, ООН, влаштовували демонстрації перед російським посольством. Потім створили організацію Антибільшовицький блок народів (АБН), якою керував Ярослав Стецько — колишній голова бандерівського уряду.
У Канаді бути українцем дуже почесно. Вони без нагоди і при нагоді обов’язково вам скажуть, що мають українське походження. Через те, що багато нащадків українців не знають української мови, вони можуть сказати це англійською, але підкреслить це з гордістю. Українці в Канаді себе дуже гарно зарекомендували, наприклад, у тих кварталах, де живуть українці, не треба поліцаїв, а такі їхнi риси, як працелюбність та чесність, заслужили шану серед англосаксів.
— Всеукраїнське братство ОУН — УПА з 1995 року належить до Європейської конфедерації ветеранів Другої світової війни, в Україні ж воно досі не визнане. Як Ви гадаєте, чи вистачить політичної волі та патріотизму новообраному парламенту надати воїнам УПА статус ветеранів війни?
— Президент наш схильний до того, щоб розв’язати цю проблему в патріотичному дусі, але раніше він цього не робив, бо Верховна Рада була, м’яко кажучи, непатріотична. Ми вже вступили в сiмнадцятий рік незалежності й досі іще не було жодної Верховної Ради патріотичної. Я думаю, що новообраний парламент це зробить, тому що тепер ми вперше маємо стан, коли демократична сторона у ньому має на чотири—шість голосів більше, ніж на тій антиукраїнській стороні. Це серйозний чинник і тому можна буде проводити патріотичні заходи.
— В одній з своїх книг Ви написали, що маєте козацьке коріння. Чи знаєте Ви достеменно хто були Ваші предки і під командуванням якого гетьмана воювали?
— Такої давньої історії я не знаю, але в Городнянському районі Чернігівської області, звідки я родом, була сотня чернігівського полку за часів гетьманщини. Село наше Хрипівка за легендою засноване козаком Хрипатим у XVII столітті. На причілках дерев’яних хат були прибиті бляхи, на яких було написано «козак Нікіфор Скойбіда» або «міщанин Іван Петренко». В нашому селі було три верстви: козаки, панщанні люди і міщани. Я належу до козацького роду, як по лінії батька, так і по лінії матері. Їхні батьки та діди не були зобов’язані відробляти панщину. Моя мати мала дівоче прізвище Скойбіда. І якщо був козак Нікіфор Скойбіда, то це записувалось в церковні книги і про це знали всі люди. Більше третьої частини жителів нашого села було козацьким, тобто міщан і панщан у селі була меншість.
І ще я можу з гордістю сказати, що в Верховній Раді (не пригадую другого чи третього скликання) нас зібралося чоловік 12 депутатів і ми поїхали у Софію Київську, де під час дуже урочистої церемонії Патріарх Володимир Романюк поновив нас у козацькому реєстрі. Так що тепер я можу вважати себе справжнім козаком.
— На даний час в Україні існує близько 30 козацьких організацій, до якої з них ви належите?
— Я відношу себе до Запорозького козацтва Січ, гетьманом якого є Володимир Гоменюк. Але ця моя належність дуже умовна. Я не задоволений організаційним станом козацтва, тому що є частина козацьких організацій, які створені російськими шовіністами і зневажають українську мову. З тим усім козацтвом треба розбиратися, а я не мав часу робити це в парламенті і поки що це все йде поза мною. Але сама ідея відродження козацтва дуже позитивна і я задоволений, що це все робиться. Я знаю, що підготовлений законопроект, котрий буде прийнятий Верховною Радою і я думаю, що у ньому будуть поставлені умови, яким має відповідати козацтво. Принаймні, вони повинні любити Україну, повинні користуватися українською мовою і відстоювати її, дотримуватися українських звичаїв і традицій, боротися за українську Україну та за відновлення наших духовних цінностей. Коли козак цього не робитиме, то він опинятиметься поза межами організації. Така чистка зараз просто необхідна, тому що існує чимало організацій, котрі не люблять Україну.
— Левку Григоровичу, як Ви вважаєте, чи виконує сучасне козацтво по відношенню до суспільства і до молоді зокрема ту патріотичну та виховну функцію, яку воно взяло на себе?
— Не в тій мірі, якій би хотілося. Наприклад, воно не спромоглося почистити українську землю від імперських символів, які ганьблять нашу націю. Але козацтво зуміло відстояти протест проти відкриття пам’ятника російській цариці Катерині II. Воно зупинило ту антиукраїнську акцію і в цьому йому великий плюс.
— Відомо, що ви цього разу не балотувалися до Верховної Ради і займаєтесь написанням книги, про що вона?
— Книга буде про моє ув’язнення, про тюрму, про концтабір, як ми там сиділи, що думали та робили.
— В одній з Ваших книжок написано, що Ви завжди хотіли подорожувати. В яких країнах Ви встигли побувати після ув’язнення?
— Іще до ув’язнення, в армії я служив — в Австрії, їздив тоді в Угорщину, побував у Німеччині. В Радянському Союзі був в Азербайджані та Грузії. Потім я так довго був в Сибірі, що мені не хочеться нікуди їхати. Якщо я і виїжджав кудись закордон уже будучи депутатом, то лише в силу необхідності. Особливої тяги кудись їхати не мав, тому що скучив за Україною — мені хотілось бути дома. Але в силу своїх обов’язків Посла був у Канаді, до того їздив у відрядження у США. Коли був президентом української ланки Всесвітньої ліги за свободу демократії, то їздив на Тайвань. Коли ж був головою Українсько-Гельсінської спілки два місяці перебував у політичній розвідці в Бельгії, Франції та Німеччині. Одного разу їздив до Австралії.
— А чи були Ви після ув’язнення у місцях свого заслання?
— У 1998 році одного разу їздив у Кучино у музей тієї тюрми, де я був. Її зорганізували російські дисиденти, разом з якими я сидів. Наразі підтримую зв’язки з деякими росіянами, але більше з українцями.
— Левку Григоровичу, на Вашу думку, коли нарешті Україна стане українською?
— Російське колоніальне рабство покалічило нас, ми є хвора нація. Це буде не зовсім скоро, але я не дотримуюсь тієї думки, що як Мойсей виводив сорок років євреїв з Єгипту і водив їх по пустелі, щоб померло старе покоління, яке жило в рабстві. Я думаю, що в нас цей процес відбудеться швидше.
