Замість передмови: нещодавно виповнилося 83 роки від
того дня, як залишив «свій пост» Микола Романов, останній цар Російської
імперії. У час найбільших випробувань Росії, напередодні всім очевидної
катастрофи, він зрікся престолу своїх предків, які правили країною 304
роки.
Дивні справи відбуваються зараз в Україні. Якби бути забобонним,
то можна б вважати їх аномаліями, що віщують «останні часи». Чимось на
зразок народження телят з двома головами або неочікуваного астрономами
з’явлення кривавої комети на небесному виднокрузі. Саме на такі думки наштовхує
кореспонденція з Одеси Сергія Мещерського, яку широко розповсюдили російські
православні ЗМІ через Інтернет. Отож наш земляк п. Мещерський повідомляє:
«Рано вранці прибула до Києва, до жіночого монастиря святих Флора і Лавра
(УПЦ Московського патріархату) чудотворна ікона царя-мученика Миколи II.
Цілий день приходили віруючі, щоб їй поклонитися. Священики Петро й Паїсій,
які супроводжують ікону в її паломництві, виступили з проповідями про царську
родину. Монастирський хор натхненно виконав «Боже, царя храни...». В очах
присутніх стояли сльози. Адже більшість духівництва і мирян України вже
давно люблять, шанують Царствених мучеників і моляться їм. Майже в кожнім
храмі України можна бачити їхні ікони, повсюди відзначаються царські дні.
Є, звичайно, й такі священики-царененависники, які відкидають шанування
царя, однак їх, на щастя, не багато і вони, як правило, не мають авторитету
серед віруючих».
У таких натхненних словах світовій спільноті повідомили
про те, як громадяни демократичної України моляться на зображення останнього
царя імперії, колонією якої протягом понад 300 років була наша країна.
Ще один великий парадокс полягає в тому, що канонізувати царя Миколу II
відмовляються Священний Синод Російської православної церкви (РПЦ).
Контроверсійна «Справа Романових» триває кілька років і
вже призвела до церковного «нестроения», до протистояння двох церковних
«партій». Керівництво РПЦ, значна частина Синоду не поспішають із канонізацією
Романових. Освічене, інтелігентне духівництво вельми добре розуміє, що
для причислення до лику святих немає достатніх канонічних підстав, що цей
акт може скомпрометувати церкву в очах навіть власної пастви.
Раціоналістам агресивно протистоять «праві», традиціоналісти,
особливо чернецтво. Ті, що сповідують крайній націоналізм (щоб не сказати
— шовінізм) і люто ненавидять демократію, Захід, реформи, порозуміння між
різними гілками християнства, терпимість. Чимало «правих» із радістю повернули
б до часів соціалізму-комунізму, коли принаймі не було релігійної конкуренції,
а Захід був не в пошані. Однак і найбільш радикальні розуміють-таки, що
про це вголос краще не говорити. Поки що. «Но что ж любить, во что же верить?»
То й обрали вони собі, а також для народу Божого ідеологічно-політичну
альтернативу — монархію (втрачений рай) і святого мученика-заступника царя
Миколу II з ангелами — його сімейством.
Головними підставами для причислення Романових до лику
святих прихильники справи вважають не заслуги царської родини, не подвиги
во славу Христа й не успішне царювання на благо підданих. Майже єдиний
твердий аргумент — жахлива мученицька загибель. Ми приєднуємося до тих
вчених російських богословів, які довели, що цього аргументу недостатньо.
А ще вважаємо, що, канонізувавши Миколу II, нелогічно поставити крапку,
бо хоча він є останнім помазаником Божим на троні Російської імперії, який
помер насильницькою смертю, але не є першим. Згадаємо коротко убієнних
Романових, опустивши княжу добу, коли кров Рюриковичів лилася широкою рікою.
Почнемо з імператора Петра III, внука Петра I, сина Анни
Петрівни, який помер через півроку після коронування (1762). Вбивство царя
зорганізувала його дружина, Ангальт- Цербська принцеса, яка потім 34 роки
правила Росією під іменем Катерини II. На совісті Катерини II смерть ще
одного імператора — молодого Івана Антоновича, таємно вбитого в Шліссельбурзькій
фортеці. Московська церква, тим часом, не канонізувала цих жертв і не засудила
«замовницю» злочинів. Та сама доля очікувала сина загиблого Петра III,
імператора Павла I. Він помер (1801) від рук придворної камарильї, яка
діяла на користь сина імператора (не без його відома), майбутнього Олександра
I. На злочин батьковбивства православна церква Росії не реагувала; навпаки
— виповнила всі урочисто-радісні ритуали, пов’язані з коронацією, з помазанням
сина-вбивці. Насильницька смерть і далі переслідувала прямих нащадків Павла
I. Його онука, імператора Олександра II, вбили революціонери-терористи,
що протягом багатьох років полювали на «Царя-Визволителя» (Олександр II
скасував кріпацтво), як на дикого звіра. Зрештою, восьмий замах виявився
«вдалим» — тяжко поранений бомбою, цар помер у страшних муках (1881). Ні
тоді, ні пізніше не постало питання про його канонізацію. Тим часом, імператор
Олександр II не тільки помер мученицькою смертю, але мав неабиякі історичні
заслуги перед російським народом. Але навіть син загиблого імператора Олександр
III не вважав за можливе натякнути Церкві на бажаність канонізації. Як
бачимо, самі Романові не претендували на німби святих у своєму роді — мабуть,
мали досить здорового глузду.
За 300 років царювання Романових на Російському троні змінилося
18 царів, імператорів та імператриць. Історики — російські й західні, дореволюційні
й радянські — давно зробили більш-менш об’єктивні порівняльні оцінки діяльності
та особистостей кожного з них, а також їхніх внесків в історію государства
российского. В цьому рейтингові імператор Микола II посідає не перше, м’яко
кажучи, місце. Об’єктивно. Його царювання почалося з крові під час коронаційних
урочистостей (Ходинка), а закінчилося Першою світовою війною й другою революцією
— морями крові, до якої зрештою додалися краплі блакитної романівської.
Програні війни, економічна криза, криза влади, безглузде, знову криваве,
9 січня, відречення від престолу. Як особистість, він також не приваблював
людей — буденність натури, більше впертості, ніж характеру, пияцтво, жорстокість,
змішана із сентиментальністю.
Репутацію царя остаточно принизив зв’язок із людиною, яку
ненавиділа й зневажала вся Росія — з Гришкою Распутіним. Той, між іншим,
не вельми церемонився у своїх визначеннях царського характеру і любив повторювати:
«Слаб, слаб Папашка, — бери вожжи в свои руки, Мама!». «Мама» — це імператриця
Олександра Федорівна, принцеса Гессенська.
До речі, усвідомлюючи компрометуючий характер сюжету Романови
— Распутін, сучасні апологети Миколи II взялися за реабілітацію також Гришки.
На книжкових прилавках православних видавництв сьогодні можна побачити
книжку «Григорий Распутин. Жизнь за царя». Предивний сон сьогодення — росіяни
порівнюють Григорія Распутіна з Іваном Сусаніним! Чого, однак, не зробиш
заради великої ідеї.
І ось, за якимось несповідимим поворотом несповідимої російської
«православної» свідомості, імператора Миколу II хочуть зробити святим.
Саме тепер, а не раніше. Бо після закінчення громадянської війни на терені
Росії, а тим більше України, рух за відновлення монархії Романових був
майже непомітним і аж ніяк не народним. Люди легко примирилися із втратою
царя-помазаника (так само легко, до речі, як вони примирилися із втратою
церкви).
Невеликий і поверховий екскурс в історію наведено вище
з однією метою — задля ілюстрації того, що ідея канонізації Миколи II Олександровича
може триматися купи тільки завдяки повному історичному невігластву, а ще
на демагогії та постійній агітації. В «агітпункти» ж перетворено православні
храми.
«Але до чого тут ми, українці? — спитаєте ви. — Що нам
та покійна й добре вже забута російська монархія?!» Дійсно, до чого? Познайомимося,
втім, ще з одним документом із російської православної преси.
Агенція «Русь Православная» повідомляє, що «В свято Стрітення
Господнього постійний член Священного Синоду Української православної церкви
Московського патріархату митрополит Одеський і Ізмаїльський Анафангел з
амвона кафедрального собору виступив за канонізацію убієнного Государя
Миколи II і членів його родини. Цю заяву владика Агафангел зробив під час
перебування в Одесі чудотворної ікони Царя-мученика, привезеної з Почаївської
лаври. Під час дводенного перебування чудотворного образа в Одесі тисячі
жителів стали свідками пахощів, які сходили з ікони. У місцевій телепрограмі
«Мир Православия» було оголошено, що Миколу II було канонізовано як місцевого
святого Одеської єпархії. Трохи раніше Государ був канонізований у Луганській
єпархії».
Спершу слід нагадати, що в православ’ї дійсно існує можливість
висвячення місцевих святих. Як правило, це особи, що за життя були мешканцями
тої єпархії, де їх висвячують, і саме там звершили свої християнські подвиги.
Зрозуміло, що місцевий святий за рангом є нижчий від всецерковного святого.
Тому дивно виходить, що царя безмежної Російської імперії зробили місцевим
святим Луганської або Одеської області.
Найбільше, однак, цікавить інше. Як вийшло, що в той час,
коли Московська патріархія, Священний Синод РПЦ не наважуються канонізувати
Романових, місцеві владики (їх вже шість-сім в РПЦ разом із двома українськими)
проявляють таку сміливу ініціативу, майже непокору своїй ієрархії? Скоріше
за все, це прояв «візантійської» тактики російського Синоду — дозволити
низам зробити те, що незручно вирішити на Синоді і затвердити на Соборі.
Нас, втім, більше хвилює іншій аспект «справи Романових»
— український сучасно-політичний. Адже географія «вірності» покійному цареві
охоплює виключно російськомовні регіони України. І чомусь починає здаватися,
що «за» святого Імператора всія Русі означає те саме, що «проти» незалежної
України й демократичного устрою. У будь- якому разі ситуація ще раз і яскраво
висвітлює ту само болючу проблему — приналежність мільйонів українських
православних до Московської церкви.
До тої церкви, яка сьогодні, судячи з усього, вважає своєю
історичною місією не що інше, як відновлення імперії — збирання й збереження
всього того, що не зуміли утримати сучасні легковажні російські політики.
Ідея проста: знову об’єднати під юрисдикцією Московського патріархату всіх
російських, українських, білоруських, молдавських, естонських та інших
православних. А політична надбудова стане тоді чистою формальністю. Адже
вже зараз українці моляться «Сильному державному цареві православному».
