Під час презентації двотомника в серії «Бібліотека газети «День» «Україна Incognita» та «Дві Русі» за загальною редакцією Лариси Івшиної у Кам’янцi-Подільському ми познайомилися з відомим далеко за межами нашої держави дослідником України XVII століття Валерієм Степановичем Степанковим. Лауреат Державної премії України за 2001 рік, доктор історичних наук, професор В.С.Степанков виклав свій погляд на стан історичної науки і підкреслив важливість поєднання академічного і науково-популярного стилю задля пробудження національного «Я». Завтра в Національному університеті «Острозька Академія» за сприяння «Дня» відбудеться публічна лекція вченого з Кам’янця-Подільського, присвячена актуальним проблемам Української революції 1648—1676 років.
— Причиною всіх труднощів, негараздів, того тяжкого становища, в якому ми всі перебуваємо, на мою думку, є низький рівень нашої національної свідомості. Часто ми себе не поважаємо, і далеко не завжди можемо займати принципові позиції щодо якихось обставин тощо. І цілий ряд проблем, пов’язаних з прорахунками у внутрішній політиці, — саме від слабкості нашої політичної еліти. Часто її дії не можна назвати такими, що відповідають статусу української еліти. Ми не поважаємо себе як велику європейську націю, і продовжуємо зважати на те, що ж про нас скажуть сусіди, намагаємось їм годити. Рабство — складна річ, але як історик я знаю, що раби бралися за зброю й або здобували свободу, або гинули. Рабство — це зовнішні прояви. Але приходить день «Х», і раби можуть взятися за зброю. Є інша форма рабства — це холуйство, прислужництво. Рабство, що приносить людині задоволення; перефразувавши Тараса Шевченка, за шмат чужої ковбаси, ти батька й матір продаси. Так сталося (і це треба визнати), що за багато років відсутності національної держави психіка й свідомість народу була деформована, зламана. І ті трагедії, які йому довелося пережити з ХVII століття (війни, повстання й голодомори), зрозуміло, не могли негативним чином не позначитися — нам треба підніматися з колін.
У такому складному процесі величезне значення має власна історія, історія правдива. В будь-якій іншій науці абсолютних істин, можливо, й не багато. Але історія повинна бути наближена до істини. Люди мого покоління (мені за 50), старшого і молодшого, ми всі виховувалися в певній системі координат. Трагедія була в тому, що коли нам читали історію України в вузах, то це була взагалі не історія України. Головною була концепція Соловйова — «збирання руських земель», що заперечувала існування української та білоруської нації та народу тощо. І нам від цього стереотипу відійти надзвичайно важко. Знання історії в такому випадку відіграє важливу роль. Важливо ці знання доносити не тільки до професіоналів, а й до керівників у різних сферах діяльності, до рядових громадян; мало хто займається, крім фахівців, фундаментальною академічною історією. Процес формування проходить у свідомості. Це відбувається в школах і через науково-популярну літературу, тобто через те, що може дійти до свідомості пересічного громадянина. Якщо в галузі фундаментальної історичної науки останнім часом робимо певні якісні зрушення, то в науково-популярному плані є багато прогалин. Вихід цих двох великих книг (великі в тому відношенні, що вони змінюють уявлення, що закладені були в нашій свідомості) — це прорив. Наприклад, «Україна Incognita» — це проблеми, які були невідомі не тільки для громадянина, але й для фахівця. Якщо я фахівець, наприклад із Середньовіччя чи ХIХ століття, то це не означає, що я фахівець з ХХ століття. Ми часто мислимо нав’язаними нам стереотипами.
Отже, є можливість доторкнутися до історії не тільки професіоналу-історику, але й тим, хто працює в різних сферах. Структура цього видання дає можливість читачеві, по-перше, мати хронологічне уявлення про розвиток подій (що дуже важливо) і, по-друге, про ті моменти, які в силу багатьох обставин чи навмисне були викинуті з історичних робіт, чи на них не було акцентовано увагу.
Друга книга «Дві Русі», на мою думку, надзвичайно важлива. Так сталося, що Росія приватизувала назву українців стародавніх часів у період Середньовіччя. Ми сприймаємо так, що, скажімо, назва «українці» і «русичі» — не росіяни. Коли формувалася Російська (Московська) держава, вони ж не називали себе русичами! Русичі — це наші предки, це давні українці . І якщо ми візьмемо з вами Галичину, Карпати, то в другій половині ХХ століття старше покоління називало себе не українцями, а русинами. Російська нація називала себе «рускіє». Це ж прикметник! Скажімо, французи, русичі, поляки — є такі назви націй, але немає «польскіє», «французскіє» і т. ін. Назва перебрана. В період Середньовіччя сталося так, що етноси російські, українські, білоруські називали себе росіянами, русичами (різні форми були), але ця назва походить від наших пращурів — давніх українців. І от цього розмежування немає. Це нам дає можливість побачити відмінність історичного розвитку українського етносу і нації та російського етносу і нації, тому що у свідомості нашого суспільства часто ці поняття не розмежовуються, ми так звикли. Але не все так просто. Тому, я вважаю, зроблена добра справа, перший крок. Коли маленька дитина робить перші кроки, вона падає, піднімається, а потім починає ходити. Треба здобутки давньої класичної історіографії, здобутки сучасних істориків у популярній формі доносити до читача, щоб він ідентифікував себе з українською нацією, з українським етносом, щоб він не соромився свого імені й власної мови.
Давайте з вами увімкнемо телевізор, подивимося по програмах, які там передачі, подивимось, що продають у газетних кіосках, — там переважно російськомовна преса. Я не можу купити в українському місті газету, яку б я хотів почитати, українською мовою! А от коли я працював у Польщі в архівах, не бачив там, що не можна в польському місті купити польську газету. Хіба це не неповага до нації, яка заплатила життям десятків мільйонів своїх кращих дочок і синів, щоб бути незалежною? Пробудження свого національного «Я», повага до самих себе — нам треба вчитися всьому цьому. І такі книги нам треба продовжувати видавати, необхідно створити серію. Історики-професіонали, які працюють в академічній науці — то добре. Але науково-популярний аспект — не менш важлива справа. Оця непомітна робота, що робиться по пробудженню самосвідомості, безумовно, буде приносити лише позитивні моменти.
