Валерія Мірошниченко — мама з досить цікавим досвідом. Так сталося, що двоє її дітей — Олександр та Олена Роднянські — зіткнулися зі школою та шкільними проблемами в той час, коли тато працював за кордоном. Відтоді, не припиняючи порівнювати і зважувати всі переваги і недоліки різних освітніх систем, вона намагається дати своїм дітям гарну освіту. Але що таке сьогодні гарна освіта?
— Питання, як правильно виховувати дітей, задають всі батьки, особливо сьогодні, коли світ змінюється. Напевно, не так, як виховували нас. Я в цьому абсолютно переконана. Наприклад, мене вчили, що жаліти добре, а мого сина вчать, що жаліти погано — це принижує, і що треба вчитися співчувати, але не жаліти. Мене вчили, що не можна говорити хворому, що він хворий, а моїх дітей вчать, що завжди треба говорити правду, особливо хворому (тим більше, якщо хвороба важка), щоб він міг правильно розпорядитися своїм часом. Є якісь прописнi iстини, над якими ми не замислюємося, а вони змінюються.
Щодо освіти, то в кожній країні своя система, що склалася традиційно. І вона чимось обов’язково відрізняється від країни по сусідству. Вже не кажучи про те, що освіта в багатьох країнах це не тільки частина внутрішньої політики, але й бізнес. Наприклад, в Німеччині приватні школи непопулярні. А в англомовних країнах до освіти ставляться як до дуже серйозного бізнесу, що процвiтає. Іншими словами — є ширвжиток, а є речі ексклюзивного користування в галузі освіти. Але для батьків, мені здається, сьогодні важливо зрозуміти, що обсяг знань — це не найголовніше.
Що принципово відрізняє нашу освіту від західної. Там немає системного викладу знань. У нас так чи інакше всі предмети викладалися поетапно. Скажімо, історія — вiд кам’яного віку через рабовласницький лад до інших формацій. Нам викладали систему, яка всередині заповнювалася якоюсь інформацією: імена, дати, події. Як в хімії — таблиця Менделєєва. Таку «таблицю Менделєєва», по суті, ми вчили на кожному предметі, від А до Я. Хто засвоював — добре, людина мала уявлення про світ, але без будь-яких навичок життя. Бо 16-17-річні діти відчували розгубленість у звичайних життєвих ситуаціях, не знаючи, як прописатися, як знайти роботу, як отримати права водія. На Заході, в різних країнах по-різному, дітей вчать ЖИТИ. Наприклад, у німецьких школах в четвертому класі (це старший клас початкової школи, після чого діти йдуть до гімназії або реального училища) обов’язковий предмет протягом півроку — водіння велосипеда. Раз на тиждень у них урок водіння велосипеда, вивчення правил дорожнього руху, екзамени, і після цього діти в 10—11 років отримують права з фотографією, завірені поліцією. Вони готові до життя, вони можуть самі пересуватися містом. І тому логіка відносин в сім’ї з дитиною будується не так як у нас. З п’ятого класу він сідає на велосипед і дорогою, яка завантажена транспортом, сам їде за книжками, за якимись необхідними йому речами. Це частина освіти — підготовка дитини до життя.
У нашій школі нам давали уявлення про російську літературу, про українську від початку до кінця. Там про це ніхто не піклується: це є особистою справою людини — читає він чи ні, хоче він розібратися в культурі своєї країни або в зарубіжній чи не хоче. Він повинен уміти говорити, аналізувати текст усно та письмово. У старших класах протягом року вони вивчають приблизно чотири- п’ять книг — це небагато. Але ці книги вони розігрують у ролях, пишуть за ними так звані есе — твори на найрізноманітніші теми. Їх вчать аналізувати текст. Не творчість письменника, не соціальні типи (пам’ятаєте, зі шкільної програми, як нам втлумачували, чому пес Рябко не міг зрозуміти весь тягар кріпацтва), а саме текст. Потім настає найбільш складний та відповідальний момент — виступ перед класом (напередодні діти навіть не сплять від хвилювання). Це відбувається приблизно раз на чверть. Вони готують картки, на яких пишуть тези, причому на кожній — не більше двадцяти слів і т.iн. Оцінку доповідачеві ставлять самі учні, мотивуючи, чому саме таку. Окремо оцінюється, наприклад... контакт очима з аудиторією, чи всім він дивиться в очі, коли він говорить, з якою швидкістю говорить, як побудовані речення, чи немає слів-паразитів, як побудована сама доповідь. Мені здається, такі речі також готують людей до життя. До того, щоб аналізувати те, з чим вони будуть стикатися, щоб відстоювати свою думку, вміти її формулювати, виступати перед людьми. Це дуже важливо. Особисто у мене в школі такого практично не було.
Мені здається, чого ще немає у нашій системі відносин школа-вчителі-батьки-діти — то це культивування духу товариства. Ми часто боїмося, якщо у дитини з’явилася компанія: а раптом вона погано вплине. На Заході — це окрема частина маминої роботи. Коли дитині виповнюється рік, її, як це називається, соціалізують. Тобто спеціально шукають людей, сім’ї, якщо немає серед близьких друзів, у яких діти такого ж віку, і раз на тиждень вони їх збирають, щоб вони разом грали. Це частина роботи батьків — створити дітям своє оточення. У нас же головна робота батьків — це не дати дітям увійти в своє соціальне оточення, коли, підростаючи, вони самі до цього рвуться. Європейська школа наполягає, щоб дитина якомога більше спілкувалася зі своїми однолітками, навіть замість читання та занять музикою. Вміння, зберігаючи індивідуальність, знаходити свою соціальну роль у колективі для них важливіше, ніж вітамінне «щеплення» культурою. Якщо ж наполягати на вихованні духовності дитини, то подібні розмови викличуть культурний шок, єдине пояснення якому знайдуть у «загадковій російській душі».
Існує думка, що на Заході батьки та діти віддалені один від одного, і що останні дуже рано залишають батьківський дім і потім лише зрідка відвідують їх. Причому зустрічі відбуваються не так гостинно та тепло, як зазвичай у нас. Те, що вони самотнішi, ніж ми, — правда. Це є проявом їхньої більшої свободи один від одного. Вони якось дивно уміють дистанціювати своє «я» від «я» найбільш близьких людей, вважаючи саме це вміння основою глибоких відносин. В Європі, коли дітям виповнюється 18 років, вони мають право відселитися. У реальному житті так відбувається далеко не завжди. У всіх сім’ях, які я спостерігала, діти починають жити окремо десь в 21-22 роки. Звичайно батьки знімають квартиру, ремонтують її, домовляються, з ким дитина буде жити. Вважається, що так краще, що людина повинна звикнути себе обслуговувати сама. Якщо до 25 років вона цьому не навчилася, значить — неповноцінна. У кінцевому результаті вся система освіти спрямована на те, щоб навчити людину бути щасливою у повсякденному житті. Для чого ти це робиш, питаємо ми у дитини. І чекаємо від неї гідної відповіді: заради якоїсь високої мети, або, в крайньому випадку, щоб стати кращим або навчитися чомусь. А німець або англієць відповість вам просто: задля задоволення. І в цьому немає нічого поганого. Мене це, зізнаюся, досі часом бентежить. Ну як це все може бути для радості? А де ж переживання? Це здається чимось несправжнім.
Зворотний бік медалі полягає в тому, що ми хочемо, щоб наші діти були амбіційні, щоб вони робили себе, робили світ, робили життя навколо себе. А там вже все давно всіма зроблено. Ті, хто несе у собі цю пасіонарність, можуть виявитися, наприклад, соціально небезпечними. Ну якийсь відсоток з них. Тому люди, які хочуть щось змінювати, в тому суспільстві не затребувані. Суспільству потрібні люди спокійні та задоволені життям. ***
Оскільки життя змінюється, то з’явилися порівняно нещодавно принципово нові системи освіти — так звані інтернаціональні школи. Це не класичне західне виховання: французьке, англійське, німецьке. Це зовсім нове явище, яке було продиктоване просто логікою глобалізації. Досить велика кількість людей стала жити та працювати в різних країнах. Багато їздити. Тоді з’явилося таке явище — інтернаціональні школи, мережа яких розростається по всьому світу. Вони розробили універсальний атестат, який після закінчення отримує випускник. Найвищий ступінь цього атестату називається «Інтернаціональний бакалавр». Їх володарі — особливе явище. Вони вільно володіють трьома мовами і мають гідний рівень знань у природничих та суспільних науках. Але цікавим є те, що ці люди синтезують у собі масу саме поведінкових якостей: адаптивні здібності, толерантність (це поняття, яке отримує людина не вдома, а в школі), допитливість (не багато знати, а бути допитливими, у чому є принципова різниця). Вони повинні вміти швидко освоювати абсолютно новий масив інформації; вміти комуніціювати, тобто вміти спілкуватися( спілкування як наука також окремо викладається). Якщо все підсумовувати, то вони повинні мати ті якості, які мають менеджери транснаціональних корпорацій. Тобто вони повинні, грубо кажучи, освоювати нові території, якщо їх доля туди закидає. І не розгубитися, і швидко розуміти, що тут відбувається, швидко ставати частиною чужого соціуму або культури. Мої друзі з цього приводу чудово пожартували: «То це ж солдати глобалізації». Звичайно ж, це перебільшення, але я згодна з тим, що інтернаціональні школи виховують людей з новим поведінковим стереотипом. Відомо, наприклад, що дві основні причини виникнення депресії — це негаразди в особистому житті та зміна місця проживання. Коли людина опиняється у незнайомому місті, у незнайомому мовному середовищі, то зазнає важкого стресу. І щоб цього уникнути, треба виховувати нове покоління людей, які до цього будуть вже підготовлені школою. Світ дійсно став іншим — тісним, глобальним. Усі ці політичні суперечки та розбрати — за глобалізацію, проти глобалізації, — про це можна говорити довго, але діти у цьому світі, що змінюється, ростуть. Наприклад, у цих інтернаціональних школах свідомо руйнують колективи. Це дуже цікавий момент. Щороку всі класи в одному віковому потоку тасуються. Тобто прийшли класи А, Б, Ц, наступного року їх перетасували. І вони прийшли в клас вже з новими дітьми. Вони свідомо створюють маленький стрес, щоб не складалися стійкі відносини, в яких хтось себе відчуває лідером, а хтось навпаки в тіні і його затирають. Вони щорічно заново для себе повинні вирішувати завдання встановлення нових відносин. Теж саме із вчителями. Вчителі міняються щороку. Навіть у початковій школі. Бо з цим вчителем встановилися відносини, а вони повинні вміти встановлювати відносини з великою кількістю людей. У них безліч практики. Набагато більше, ніж у нас. У нас одна теорія, у відносинах з людьми також..
Дуже можливо, що який- небудь євроскептик, прочитавши це, обов’язково спитає: «Чи означає це, що вони щасливіше, ніж ми?» Я б відповіла: «Це означає, що їх важче зробити нещасними».
