«Сколько было в судьбе твоей, вспомни,
И ссадин, и шишек,
Сколько грязных подножек
порой прерывали твой бег.
Но и тренером став,
ты остался на голову выше,
Неудобный для многих,
всегда непохожий на всех».
Юрій РИБЧИНСЬКИЙ
ОДКРОВЕННЯ, НЕСПОДІВАНЕ ДЛЯ...СЕБЕ
Вважаю, що заголовок декого з вас заінтригував. Мовляв, мені, тому, хто написав три книжки, в яких головна дійова особа — не хто інший як Метр, тому, хто зняв про видатну Людину і Тренера чимало TV-робіт для першого у США російськомовного телебачення, нарешті, хто трохи більш як два роки тому разом з однодумцями з України, Росії, Німеччини, США, Ізраїлю, Швеції та інших країн заснував Mіжнародний фонд IFEF імені Валерія Лобановського («доброзичливців» одразу ж заспокою, що на рахунку фонду, спершу задуманого як інтелектуальний, а не комерційний проект, нині, як мовиться, жодної копійки), у чому саме каятися!? Та не інтригуватиму вас, тож насамперед одкровення, про яке пишу вперше...
Усе відбулося у Філадельфії, в ресторані «KLEOPATRA», де взимку я проводив вечір пам’яті Валерія Васильовича ЛОБАНОВСЬКОГО, якому в січні 2004 року виповнилося б 65 років. Одне слово, це зізнання продюсера, автора і ведучого події 10-річної давнини. Зрозуміло, краще було б один раз побачити і почути все те, що відбувалося на вечері пам’яті видатної Особистості і видатного Тренера світового футболу. Переповісти подібне дійство складно. Та чи й варто?! А ось поділитися своїми відчуттями спробую.
Зізнаюся відверто, що далеко не всі однозначно сприйняли ідею проведення вечора пам’яті Васильовича. Один із моїх знайомих, який тут, в імміграції, вже більш як тридцять років (і, до речі, любить це наголошувати під час спілкування, часто кидаючи, певно, улюблену свою фразу: «Я вже давно американець!») одразу геть чисто «забракував» мій задум.
— Знову Лобановський?! — вигукнув він. — Кого тут це цікавить?!
— Це на твій погляд, — спокійно заперечив я.
— Так, але я переконаний, що багато хто зі мною згоден, — він трохи підвищив голос і тон його ніби наголошував, що жодних заперечень мій співрозмовник не стерпить. -Якийсь там Лобановський, ну то й що. Ну, грав. Я пам’ятаю його. Ну був гарним тренером. Так, але скільки можна про нього?! Ні, це вже to much.
Я зрозумів, що дискутувати з ним марно.
Ось чому радий, що ніколи не забуду теплих рукостискань і добрих слів після закінчення дійства (на пострадянському просторі подібне зазвичай називають «шоу») тих сивочолих ветеранів, що пам’ятали Лобановского-футболіста і його коронний «сухий аркуш». Я вже не кажу про тих уболівальників, а таких на вечорі було більшість, в яких ще в пам’ятку яскраві перемоги команд-зірок динамівців, якими керував Метр і які досягли з ним футбольних вершин у 70-х і 80-х роках та переконливо перемагали грандів світового футболу в 90-х. Із самісінького початку вечора, коли під чарівний голос Тамари Гвердцителі і щемливі слова пісні «Возвращайся» поета Юрія Рибчинського і композитора Ніколо на великому екрані пропливали документальні відеокадри з життя і творчості Лобановського, я раптом помітив, які метаморфози відбувалися з обличчями уболівальників-іммігрантів, що заполонили залу ресторану «Kleopatra». Ні, не перебільшуватиму. Зморшки не зникали, а волосся (як у легендах про сеанси Кашпіровського) із сивого не перетворювалося на темне. Але треба було бачити вираз цих облич! Цього похмурого, зі зливовим дощем, зимового (за календарем!) дня вони... яснішали. Певно, подумки люди поверталися в свою молодість, на уподобані місця на трибунах стадіонів рідних міст і... у залі філадельфійського ресторану неодноразово лунали оплески.
Звісно, я продумав сценарний план вечора зі своїми «домашніми заготовками». Але був здивований іншими експромтами, які для мене самого ставали справжнім одкровенням. Часто-густо таке траплялося під час демонстрації на великому екрані документальних кадрів із... власного відеоархіву, які я неодноразово переглядав. Зрозуміло, добирав їх із наміром якнайповніше розкрити глибину і багатогранність таланту Валерія Васильовича Лобановського. Але під час передмови чи післямови до цих кадрів раптом (чи не раптом?!) несподівано ловив себе на думці про те, що ніби вперше осмислюю побачене. Утім, ось конкретні приклади.
Не маю сумніву, що багато хто з вас пам’ятає прощальний матч Олега Блохіна. Без зайвої скромності зізнаюся, що ваш покірний слуга, продюсер і прес-аташе цього триденного дійства ніколи не забуде добрих слів Миколи Миколайовича Озерова, який брав у ньому участь. Після повернення з Києва до Москви він зателефонував мені, ще раз подякував за... свою участь у київських урочистостях і сказав, що подібного естрадно-футбольного свята, на жаль, вже нікому не вдасться повторити. Особливо в Москві...
Із більш як п’ятигодинного свого відеоархіву прощального матчу я вирішив показати невеличкий фрагмент бенефісу Олега Блохіна в київському Палаці спорту: виступ Валерія Лобановського. І ось, перед цим сюжетом, на вечорі пам’яті у Філадельфії, несподівано для себе розповів людям те, про що ніколи ще не говорив і не писав від літа 1989-го. За розробленим нами сценарним планом під завісу бенефісу Блохіна я, один з ведучих естрадної програми, мав запросити на сцену Палацу спорту партнерів Олега за зоряними командами «Динамо» Київ — 1975 і 1986, що перемогли у Кубку кубків і Суперкубку. Але буквально напередодні бенефісу, який проходив під девізом «Зірки естради — зіркам футболу!», зателефонував мені Лобановський і приголомшив своїм повідомленням:
— Доведеться вносити корективи до вашого сценарію, — сказав він. — Хлопці не братимуть участі в естрадній постановці...
Цей «сюрприз» мені був цілком зрозумілий. Лобановський із самого початку був категорично проти прощального матчу Олега. «Блохін домігся всього цього разом із командою, — почув від Васильовича, щойно поділився з ним ідеєю прощального матчу. — Чому ми так не проводжали Колотова, Мунтяна, Онищенка, Веремєєва!?». «Тому що жили в іншій країні! — парирував я. — Згоден, їх теж треба було гідно проводжати, але треба ж із когось починати!».
— ...Я сам у Палаці спорту буду, а хлопців змусити не можу, — почув я в трубці голос Лобановського.
— Спасибі, Васильовичу, за дзвінок і немає сумніву, що Вашого виступу в Палаці спорту люди чекатимуть з особливою цікавістю: все ж п’ятнадцять років із Блохіним в одній команді! — сказав я.
...На вечорі у Філадельфії це виступ Лобановського показали повністю — близько восьми хвилин екранного часу. І ще хвилини зо дві слова у відповідь Блохіна. Не знаю, як сприйняли сюжет люди. Але за своєю глибиною думки, експрес-аналізу взаємин тренера й одного з лідерів команди — гравця-Особистості, роздумами й настановами на майбутнє Олега, все це я сприйняв як добрий заповіт, що його залишив Лобановським для Блохіна-тренера.
А після показу TV-сюжету було ще одне моє одкровення. Бенефіс Блохіна, як я вже про це казав, — «під перебудову» в країні! — відбувався 1989 року. Звичайно ж свято футбольної особистості відбулося з розмахом. Але ж саме того року — 6-го січня Лобановському виповнилося 50 років! І що, певно, важливо, — усе головне, як футболіст і тренер, ВІН вже здійснив!!! Але хто (і я зокрема!) на цьому тоді наголошував!? На жаль, про 50-річний ювілей Видатної Людини і Тренера знали тільки його близькі. І я зізнався людям у тому, що після смерті Валерія Васильовича Лобановського часом мене мучить сумління. За Його життя не розумів до кінця всю глибину Величі й Таланту Тренера світового футболу. І, певно, коли, як мовиться, беруся за перо чи задумую, як нині модно казати, якийсь проект, певною мірою хочу, аби це було моїм каяттям.
САМООЦІНКА
«Головний тренер радянського футболу прожив на цьому світі 63 роки, чотири місяці і сім днів. Подібно до геніальних композиторів, письменників, художників, за цей час він створив власний світ — самодостатній, цілісний, крихкий і міцний одночасно. Він вигадав Гру і зробив Київ футбольною столицею Русі. Завдяки Лобановському Русь знову стала Київською, а в радянського і тепер уже пострадянського футболу з’явився шанс здолати вічну провінційність. Зробити масову гру елітарною — це був подвиг і виклик. Лобановський довів: футбол може бути розумним і тонким, а краса вивірених схем не менш прекрасна, ніж краса ірраціональної завзятості».
На жаль, ці чудові і дуже влучні, на мій погляд, рядки були опубліковані вже після смерті Валерія Васильовича Лобановського в спеціальному випуску газети, підготовленому журналістом М.Максимовим, земля йому пухом і Царство небесне. Відкривається цей номер газети «ФУТБОЛЬНІ МАКСИМИ» переліком досягнень Лобановського-футболіста і його футбольних вершин на посаді тренера. І на мій погляд, у цьому послужному списку видатного Педагога світового футболу на першому місці є, мабуть, не кубки чи медалі його підопічних. В жодному разі. Вражає список людей, які, як сказано в газеті, успішно закінчили Школу Лобановського — 29 чоловік! Переконаний, що Васильович потішився би саме такій постановці питання в оцінці своєї тренерської діяльності. Кажу це цілком упевнено, тому що мені відома Його, так би мовити, самооцінка своєї роботи.
Доречно зауважити, в своїй книзі «Футбол Лобановського», що побачила світ ще 1991 року, розмірковуючи про це, я написав буквально наступне:
«Я твердо переконаний, що не провина, а біда Лобановського, людини, безперечно, дуже талановитої і обдарованої, у тому, що він, витративши багато сил і здоров’я, нервової енергії та інтелектуальних ресурсів, так і не став великим тренером (хоча саме так нарекли його інші журналісти в епоху процвітання київського «Динамо»).
Щиро вам зізнаюся, що відчуваю певні докори сумління за ці рядки, які Валерій Васильович звичайно ж читав. Уявляю, як вони його засмутили. Єдине, що мене втішає, це думка про те, що ми з Лобановським відверто обговорили це питання в одній з наших телефонних розмов, на щастя, зафіксованих моїм магнітофонним секретарем (про що, природно, Васильович був попереджений заздалегідь!). Доречно зауважити, розмова ця була досить детально описана в моїй книзі «Динамо», Киев. Возрождение...», що вийшла в світ 1998 року, в главі «Слово о прочитанном». Втім, наведу деякі місця з цієї глави.
— ...Я трохи не зрозумів, як все ж таки оцінити роботу тренера? Які критерії? — сказав Валерій Васильович і зробив невелику паузу.
Але мені було ясно, що і на ці свої запитання він не чекає моїх відповідей.
— Для оцінки потрібно зазвичай мати критерії, — спокійно продовжував Лобановський. — Просто сказати, що тренер «хороший» або «поганий», «нормальний» або «великий» без критеріїв? Я такого не розумію. Я завжди вважав, що основна заслуга тренера не в кількості перемог, хоча це — результат його роботи. Не в кількості переможених суперників. Адже це вже не лише — команда, але й — тренер. І тут маса критеріїв: стратегія, тактика, селекція та інше. На мій погляд, заслуга тренера — це все ж таки відданість своїй ідеї! Це найголовніше».
Уявляєте, мені навіть зараз, у січні 2014-го, в період роботи над ексклюзивом для газети «День», цікаво перечитувати ті місця, де йдеться про Його тренерську спадщину! Втім, продовжу цитувати:
«І тут Лобановський заговорив про своїх учнів. У голосі його зазвучали якісь дуже теплі, навіть батьківські нотки. Так зазвичай батьки говорять про своїх любимих дітей.
— До речі кажучи, деякі наші хлопці добре підготовлені і працюють нормально, розуміють сучасний футбол, — сказав Лобановський. — Отже, щодо учнів я дуже задоволений. Ціла плеяда фахівців! Вийде у них чи ні? Але це вже залежить від того, куди вони потраплять...
— І не лише від них, — додав я.
— Так, звичайно, — погодився Лобановський. — Вам же це відомо: слушна ідея, в певному місці і в певний час! Важливо, аби всі ці три моменти збіглися. Але в житті таке трапляється дуже рідко...».
І на завершення ще одна, на мій погляд, дуже важлива цитата, яка, мабуть, розкриває суть Його самооцінки власної тренерської діяльності:
«Буду я тренером чи ні, а все це залишиться, — сказав Валерій Васильович. — Можливо, хтось використає. Це складні речі, адже не всі розуміють... Я навіть не беру до уваги спортивні результати: скільки разів команда робила «дубль», перемагала в чемпіонаті або Кубку, вигравала Кубок кубків чи Суперкубок, отримувала всюди визнання. Це я прибираю. Але я залишу після себе певний напрям, який, повторюю, хто зможе, той використає. Хто ще залишив у нас? А в світі? Чи є в світі тренер, який, залишаючи великий футбол, залишив би після себе певний напрям, методику, абсолютно інший підхід до гри?».
КИЇВ, ВЕСНА 1988 рік, ГОЛОВНИЙ ТРЕНЕР ЗБІРНОЇ СРСР ВАЛЕРІЙ ЛОБАНОВСЬКИЙ І ОЛЕГ БЛОХІН, КРАЙНІЙ ЗЛІВА — ДЕВІ АРКАДЬЄВ
Невблаганний час вже дав чіткі відповіді на ці, певною мірою риторичні, запитання, що їх поставив переді мною Валерій Васильович у тій пам’ятній телефонній розмові, яка відбулася, до речі, 27 травня 1991 року...
Вважаю, тут доречно навести кілька висловів учнів В.В.Лобановського, яких процитував у своїй статті мій колега з Донецька Юрій Юріс, що опублікував її через два дні після смерті Васильовича в газеті «Спорт-Экспресс». Але спочатку думка самого журналіста:
«Кажуть, що його тренерська геніальність полягала насамперед в умінні чітко і зрозуміло пояснити футболісту те, що від нього вимагається. Саме тому «система Лобановського», в основі якої лежала бездоганна функціональна підготовка гравців, з належним коефіцієнтом корисної дії працювала лише у нього. Лише Лобановський умів домогтися такого рівня самовіддачі кожного окремого футболіста і команди в цілому, який був необхідний для досягнення конкретної мети», — писав Юрій Юріс...
А тепер — слово вихованцям Лобановського:
«Так, тренування у Валерія Васильовича були не з легких, — підтверджує півзахисник «Динамо» та збірної СРСР 80-х років Павло Яковенко. — Проте його вимогливість поєднувалася з іншою цінною рисою: Лобановський ніколи не втомлювався пояснювати гравцям, заради чого все це потрібно вистраждати-витримати. Пояснювати так, що не повірити йому було неможливо».
І Ю.Юріс, на мій погляд, роботу Метра цілком справедливо порівнює з творіннями великого митця:
«Якщо пригадати тепер, яку чудову плеяду зірок світового класу — від Олега Блохіна до Андрія Шевченка — Лобановський таким чином виліпив, то назвати його «футбольним Мікеланджело» не буде жодним перебільшенням. Асоціації з добою Відродження, до якої належав геніальний італієць, ще більш посилюються, коли думаєш про той неоціненний вклад, який вніс Лобановський до відродження українського футболу в останні роки свого життя».
«При всій зовнішній суворості він ставився до нас по-людськи дуже тепло, як до дітей, — згадує один із найкращих півзахисників радянського футболу Володимир Бессонов, який грав у «Динамо» в Лобановського майже півтора десятиріччя. — Ми його навіть «татом» позаочі називали, — так хіба це ні про що не каже?»
«Ми влаштовані так, що навіть рідкісні за щедрістю дарунки долі часом нездатні відразу гідно оцінити, — поділився одного разу найкращий футболіст СРСР 1986 року Олександр Заваров, який нині працює одним із тренерів національної збірної України. — Тепер мені важко навіть уявити, що було б зі мною, якби Валерій Васильович не наполіг на моєму переході до «Динамо» з луганської «Зорі», від чого я спочатку відмовлявся. Зустріч із Лобановським дуже багато що перевернула в моїй свідомості, дозволила поглянути на футбол як на головну справу життя. Лишень у «Динамо» і лише в Лобановського я збагнув: якщо дуже захотіти, можна домогтися багато чого. Я захотів!»
А ось свідчення іншого видатного футболіста — Ігоря Бєланова, який грав у Лобановського в ті ж роки, що й Заваров:
— Цей з вигляду замкнутий, навіть трохи відчужений від того, що відбувається довкола чоловік, володів дивовижною здатністю одним вчасно сказаним реченням повернути душевну рівновагу тому, хто цього потребував, або поставити на місце нахабу, — згадував у одному з інтерв’ю найкращий футболіст Європи — володар Золотого м’яча 1986 року. — «Ти, Ігоре, здібний хлопець, — помітивши мої вагання, сказав Валерій Васильович. — Швидкість тобі дано від природи, а все інше залежить від професійного ставлення до справи». І я дуже прагнув виправдати надії метра.
Факт відомий, можна сказати, майже хрестоматійний: знаменитий італійський фахівець Марчелло Ліппі (той, який виграв із «Ювентусом» чемпіонський титул) ніколи не соромиться згадувати, як свого часу він слухав лекцію Лобановського, запрошеного на тренерський семінар до Італії. За спостереженнями Олега Базилевича, найближчого соратника і співавтора єврокубкових звитяг Лобановського в 70-і роки, наші тренери, скоріше за все, подібними спогадами необтяжені, бо живуть у цілковитій згоді з постулатом щодо ролі пророка в своїй вітчизні. Із цього приводу влучно зазначив Юрій Юріс:
«Ще один доказ цього я отримав, коли волею долі познайомився з іншим відомим італійським наставником — Невіо Скалою. Ми розмовляли на іспанському зборі донецького «Шахтаря», балакали, про те та про се. І треба було бачити, як відразу ж пожвавився італієць при згадці про Лобановського! «Цим великим тренером не можна не захоплюватися, — сказав Скала. — Завдяки Лобановському український футбол має гідну історію. Ми чудово знаємо, що він зробив у київському «Динамо», ми багато чого в нього навчилися». Ось так: вони у нього навчалися... А ми?»
МРІЯ, ОЗВУЧЕНА НА МАЙДАНІ...
У своїх чисельних публікаціях, а потім у книгах не раз я писав про те, що в київському «Динамо» вперше в світі було розпочато тренерський експеримент роботи тандемом — на рівних! Приємно, що 1975 року це знайшло своє визнання (на державному рівні!), про що свідчать рядки з офіційного документа:
«За заслуги в розвиткові вітчизняного футболу, завоювання Кубку володарів Кубків європейських країн нагородити: Почесною грамотою Президії Верховної Ради Української РСР Базилевича Олега Петровича — старшого тренера, Лобановського Валерія Васильовича — старшого тренера.
Витяг з постанови Президії Верховної Ради УРСР, 1975 р.»
Доречно зауважити, що восени минулого року ми з Олегом Базилевичем якось несподівано для себе відзначили, що нашій дружбі (страшнувато подумати!?) вже 40 років. Презентуючи мені свою нову книгу «СИСТЕМА или Размышления о ФУТБОЛЕ», він написав:
«Деві Аркадьєву! Відданому соратникові звершень, перемог, успіху. Олег Базилевич»...
Перегорнувши сторінки, знайшов потрібну і дав прочитати. Вважаю, що без хибної скромності можу процитувати з нової книги соратника і однодумця Лобановського рядки, які певною мірою відбивають і якусь частину своєї творчості, про що пише Олег Базилевич:
«У будь-якому разі, в «Динамо» нам удалося з тим же складом виконавців домогтися якісно нової гри і показати високий спортивний результат. Його пам’ятає багато хто — це чемпіонство СРСР і Кубок СРСР, Кубок володарів Кубків і Суперкубок Європи. Книга відомого журналіста Деві Аркадьєва, яка так і називалася, — «Два сезона» розкрила багато подробиць і перипетії тих важливих подій. А з погляду змісту нашої гри — що ж, це й був справжній тотальний футбол, що докорінно відрізнявся від футболу минулих років».
Футбол соціальний. 5 грудня 2013 був на Майдані. Виступав. Спілкувався з людьми. Фотографував... Наступного ранку побачив повідомлення свого ФБ(укового) друга та колеги-журналіста Дмитра Нагорного: «На легендарному Майдані, легендарний Деві про Толю Шепеля!!!»
Природно, що в своєму коментарі я подякував колезі за втішний комплімент, але... Я просто робив свою справу: хотів донести до тих людей, хто був у цей момент на Майдані, тисяч і тисяч тих — хто днює тут і ночує вже не один день! — громадянську позицію чесних і порядних українців — Олександра Шовковського та Анатолія Шепеля.
У порядку відступу зазначу, що з чудовою, на мій погляд, людиною і блискучим воротарем Сашком Шовковським мені поталанило познайомитися з його перших кроків у основному складі «Динамо», в часи роботи з командою Валерія Лобановського, який, з погляду Шовковського, поволі прищеплював динамівцям психологію переможців.
На Майдані, підійшовши до мікрофону, хотів (і повинен був!) бути точним. Тому процитував слова Сашка:
«Я не політик!!!
Але я громадянин!!!
І мій громадянський обов’язок полягає в тому, щоб не залишатися байдужим до того свавілля, що дозволили собі можновладці!!!
Я маю право на свою думку!!!
І ніхто!!! Ніхто не має права закривати мені рота!!!
Я один із народу!!! А значить, я і є народ!!!
Я йду на мітинг до Парку Шевченка!!!», — написав Олександр Шовковський на своїй сторінці у ФБ...
Відчуваючи, що на Майдані однодумці, які зрозуміють мене, я довірливо їм розповів, що 3-го грудня, в день свого народження, зробив собі, признаюся, розкішний презент: побував у одному з моїх улюблених куточків Києва. На вулиці Салютній, що на Нивках, у динамівській футбольній школі імені Валерія Лобановського.
Про це вже писав у публікації «Только раз в году...» ...Дозволю собі ще один відступ. У день 6-х роковин смерті В.В. Лобановського я їхав на 29-й кілометр, до таверни TV «Динамо» HOME — мальовничого куточка в Конча-Заспі, вподобаного ще за життя Метром. Мої спогади перервав телефонний дзвінок мобільного телефону. Я відразу пізнав голос свого давнього друга Анатолія Шепеля:
— Деві Аркадійовичу, можете мене привітати! — у його голосі відчувалася радість моменту.
— З чим?
— Щойно підписано відповідний документ і мені присвоєно звання генерал-лейтенанта...
— Толю, від душі вітаю і, уявляю, як Вам це приємно!
— Де Ви?- запитав Шепель.
— Їду до Лобановських і... обов’язково розповім їм про Ваше нове високе звання. Сподіваюся, їм буде приємно і Ви, звичайно ж, розумієте, чому...
— Згоден! — бадьоро відповів Шепель. — Адже багатьом здавалося, що я маю право ображатися на Лобановського, але окрім вдячності за уроки життя в мене в пам’яті немає нічого негативного! На все життя запам’ятав його речення, сказане мені одного разу Валерієм Васильовичем один на один: «Ти дійсно талановитий і хочеш бути першим?! Будь ласка, вирішуй тоді сам! А, якщо ще хочеш успіху, борися, як і я, за те, що ти вважаєш за правильне...»
І Толя, скільки я його знаю, — а це вже 40 років! —, бореться...
Втім, повернімося на Майдан, до мікрофону. Я оповів людям про свою розмову з давнім другом Анатолієм Шепелем і, щоб бути точним, процитував і його одкровення:
«А якби в ніч із п’ятниці на суботу не сталося побиття молодих людей, не потрібно було б замислюватися над тим, де ми живемо!? — риторично вигукнув Толя. — Не потрібно було б публічно висловлювати свою громадянську позицію!? Не потрібно було б серйозно замислюватися про долю дітей і онуків?!
На мій погляд, річ не в європейському чи проросійському виборі. Люди, які там живуть, мабуть, вважають що їм відомо, як нам правильно жити. А я кажу про свою країну! Країні, де інтелект не запитаний, як само собою зрозуміле, де цінності, пропоновані державою і кримінальним світом, стереотипні: гроші! Тому мої співвітчизники, на мій погляд, мають зрозуміти, що самі збільшуватимуть свої страждання. Отже, вважаю, що кривавий Майдан, в якому брали участь українці, упевнений, — це результат того негативу, який накрив нашу Україну та її багатостраждальний народ», — сказав Анатолій Шепель.
...І знову за реакцією Майдану я зрозумів, що мене почули. У цей момент і захотілося поділитися з людьми сокровенним, публічно оповісти те, про що мрію давно. Нагадавши, що понад 24 роки тому мені разом із колегами поталанило провести прощальний матч Олега Блохіна, я сказав:
— 6 січня 2014-го року Валерієві Васильовичу Лобановському, земля йому пухом і Царство небесне, минуло 75 років... Зрозуміло, на все воля Божа! Але якщо Господь почує, признався, що мрію про свято футболу і життя 2014-го року, присвятивши його пам’яті великої Людини і Тренера, Героя України, високого звання, яке Валерієві Васильовичу, на жаль, було присвоєно посмертно...
Окрім традиційних пам’ятних заходів, різних проектів і змагань, було б дуже добре в, Бог дасть, спокійній, достовірно вільній і цивілізованій Україні, де гідних людей вшановуватимуть — за їхнього життя! — провести Матч пам’яті Валерія Лобановського серед команд «Збірна Лобановського» і ветеранів «Збірна Світу». Мені бачиться цей Матч на переповненому НСК «Олімпійський», не лише як данина пам’яті Васильовичу в рік його 75-тиріччя, але і як прощальний матч для багатьох його вихованців, які завершили свою професійну кар’єру.
Майдан зустрів мою мрію оплесками. Отже, схвалив...
