Рідну землю для українців завжди уособлювали відповідні ландшафти. Природні умови були одним з чинників формування основних рис українського етносу. Для запорозьких козаків, зокрема, домінуючими природними ландшафтами були Великий Луг, власне Степ, і Дике Поле. Ці феномени завжди писались з великої літери, що свідчить про поважне ставлення, виводить сприйняття довкілля далеко за межі забезпечення умов існування в духовну площину.
Список наруги над довкіллям України та неповторних втрат в останні два століття достатньо великий. Не знищеною та не розігнаною з України людністю дуже важко переживалось знищення цих ландшафтів, звичних умов життя, що забезпечували віковий господарський уклад життя.
Особливо стрімко і невблаганно народ позбавляли не лише волі й незалежності, але й притаманного його малій і великій Батьківщині природного оточення в часи побудови розвинутого соціалізму та комунізму.
Лев Гумільов сформулював концепцію «химерного етносу» — коли на цілісне світовідчуття корінного народу, аборигенів, накладається таке ж цілісне, але інше світовідчуття мігрантів, прибульців, результатом чого стає руйнування середовища проживання корінного етносу.
Урочиста закладка будівництва першої дніпровської греблі відбулась 7-го листопада 1927 року, а пуск святкували 10 жовтня 1932 року. З початком будівництва Дніпрогесу відомому письменнику, історику, археологу, великому знавцю Запорозької Січі, академіку АН УРСР Д.І. Яворницькому було запропоновано очолити експедицію і описати пороги. На той час йому йшов уже 74 йрік. Книга «Дніпрові пороги» вийшла 1928 року в Харкові. У передмові до книги говорилось: «Видаючи цю книгу, Державне видавництво України гадає, що цим ми виконуємо свій культурний обов’язок перед нашою історичною минувшиною, задовольняючи підвищений інтерес до тої нашої природної й історичної старовини, що над затопленою її віковою славою незабаром постане нова соціалістична індустріалізована майбутність». Цим виданням Д.І. Яворницький виконав свій обов’язок і перед історією, і перед нащадками.
Зараз в селах, які знаходяться поряд з затопленими порогами, розповідають, що, прислухавшись, можна почути їх гул з-під води. Погоджусь, бо знаю, що на водній гладі «моря», зосередившись і придивившись, можна побачити русла Дніпра, проток, річищ, озер, побачити колишні, тепер звалені у воду, кручі.
1959 року Олесь Гончар на черговій будові комунізму записав в своєму щоденнику: «Чаша Кременчуцького моря (між Чигирином і Ново-Георгієвськом). Величезний простір зелений з кущиками садків, з тополями де-не-де видно безлюдний, дивно відкритий: села звідси позносили, весь край жде затоплення. А пі д горою село тільки зносять. Голубі стіни, красиві віконниці дах світить ребрами кроков (солому здерто), а на вікнах ще квіти горять. На стінах голубих як небо написи нещадні, впорані цвяхом «Хату розбити до 25 травня». «Предупреждєніє»: «Хата продається на розбій». Димарі, димарі, суцільна руїна, сумно. Ребра кроков, стіни продерті до рудого, піч голуба й де-не-де шпаківня на дереві зосталася або лелека в хмизуватому гнізді. Добра тобі поема. Люди сидять біля розруйнованих печищ. І так село за селом. Не думав, що така гнітюча це картина — розруйноване людське житло, розбите передчасно й серед розкішної природи українського літа. Деякі села обдерті, немазані — ці, видно, з весни знали, що їх зносять. А от голубі, чисті, біленькі — їх все застало, певно, зненацька. Лежать дерева, поспилювані вже зеленими, в прив’яленому листі».
Ідеологія великих будов комунізму і сталінського плану перетворення природи не визнавала обов’язків і боргів перед нащадками, культурною та історичною спадщиною: на черзі поставало завдання створення єдиного радянського народу, якому необхідно в короткий час забезпечити стандартні перетворені індустріально-аграрні ландшафти. Гребля закінченої в листопаді 1955 року Каховської ГЕС затримала повінь 1956 року, і вирублені та не повністю спалені Кінські та Базавлуцькі плавні 50 років назад стали дном рукотворного моря. «Усю зиму підіймались води Дніпра, заливаючи плавні, озера. А весною, коли по всіх притоках із верхів’я рушив лід, а за льодом незабаром багатюща повінь — весь дніпровський низ від Запоріжжя до Каховки відразу став невпізнанним. Пішов під воду великий Запорозький Луг, потонули навіки старі хрести на дідівських кладовищах. Щезли ріки Підпільна, Скарбна... Народилося море, безкрає, з неосяжним морським обрієм. Геологічне диво! ...на дні якого затонуло навіки їх дитинство» (О.П. Довженко «Поема про море»). Перед цим стрімко пройшли перед затопленням по Великому Лугу малочисельні наукові експедиції.
1959 рік. У списку творів, висунутих на здобуття Ленінської премії СРСР — кіносценарій Олександра Довженка «Поема про море» — про будівництво Каховської ГЕС та створення водосховища. Видатному кіномитцю ця премія була присвоєна посмертно — він помер 25-го листопада 1956 року — в рік заповнення моря і затоплення Великого Лугу. 26 листопада намічалось розпочати зйомку фільму «Поема про море». Отже, цього року маємо ще один піввіковий ювілей безповоротних втрат.
Талант Довженка, створюючи епопею про український народ, вибирав історично і суспільно значимі події, що зосереджували в собі філософію і психологію цілої доби.
Він не міг пропустити таку знакову для його народу подію, як створення моря.
О.П. Довженко, готуючи кіносценарій, відвідав і Нікопольщину, історичні місця Запорозької Січі, приречені до затоплення. Ось цитата з його щоденника: «...Насправді ніхто в Покровському не оголошував людям про те, що треба переносити половину села. Жодної роз’яснювальної роботи не проводилося. Просто заходили в двори, обміряли, записували й кожному індивідуально повідомляли про затоплення й необхідність переселитися нагору. Більше того, усім, хто не встиг переселитися у визначений строк, заявляли: «Якщо до такого-то числа не переїдеш, попереджаємо — будемо ламати будинок бульдозером, незалежно від того, живеш ти в ньому чи ні». Так можна було поводитись з народом, попереднє покоління якого без попередження переселяли за Урал». Рушієм Довженкової творчості був пафос оновлення світу, джерела її таїлися серед вічно замріяного лісостепу на берегах зачарованої Десни, де він жадібно ввібрав у себе всі скарби, що взяв з собою в життя. Щоб зрозуміти митця, його сприйняття епохи та подій, необхідно згадати, що «Поема про море» розпочата відразу ж після закінчення кіносценарію «Зачарована Десна». Митець відчув потребу в лірико-автобіографічному творі ще під час війни. У своєму щоденнику Довженко згадує: «Зачаровану Десну» пишу вже я лише, як легкий і прозорий спогад про минуле ...Чому Десна зачарована? Чари й злигодні босоногого дитинства, без розуміння святості якого труд людини — нікчемний і безбарвний». Якраз деснянська природа на все життя зачарувала малого Сашка, дала реальну легенду про людські радощі й болі, дала диво, що навчає «бачити зорі у буденних калюжах на життєвих шляхах». «Поему...» автор писав через легкі й прозорі спогади, крізь все його життя пройшла святість босоногого дитинства.
Чому «Море» удостоїлось уваги митця і чому поема? Бо тогочасні грандіозні плани перетворення природи були направлені на перетворення не лише природи України. Відповідаючи на питання — чому поема? — потрібно згадати, що це був за час, згадати, що переселенцем був і Довженко, який далеко не з своєї волі жив у Москві.
Ця поема передає стан людей, яким випало руйнувати рідні оселі біля Дніпра та переселятись на нові місця. Поема про голову колгоспу, який запросив з усієї країни вихідців села для прощання перед затопленням, поема про генерала, якому старий батько доручив зрубати стару грушу, на якій колись підвішували його дитячу люльку та співали колискові. Поема про виконроба з будови ГЕС — «затопленця», зваблювача дівчат, непорядної людини. Поема про..., а втім, раджу перечитати та передивитись згадані твори. Коли писався цей твір, наші батьки «громадські слухання» в плавнях проводили лише, коли засипали діти. Були плани після дніпровських затоплень прийнятись за Десну, Ворсклу, Псел та інші річки. Вони не залишені — сьогодні «ядерний ренесанс» вимагає створення нових водосховищ, нових переселень та жертв. Пусті вікна в покинутих в зоні Чорнобиля оселях — результат і наслідок продовження досвіду руйнації свого часу сіл та поселень, що пішли під воду дніпровських морів. На жаль, нашому народу в черговий раз не дали утвердитись в національній самосвідомості, зміцнитись та окріпнути.
Сьогодні мальовничі береги Дніпра, що не затоплені «морями», приватизуються, захоплюються новими господарями життя. Все чіткіше вимальовується перспектива і загроза заміни відселеного від рідних берегів і чистої води корінного етносу новим, ще більш химерним.
Великий, Божого покликання митець, Довженко О.П свого часу наївно повірив у проголошувані гасла про свободу, рівність і братерство. Коли розвиднiлось і спала ідеологічна пелена, коли кожен школяр і студент знав, «що знання своєї національної історії — це паспорт на загибель», реальна дійсність його жахала й гнітила. До останніх днів його свідомість обпікала думка, що буде з народом, хто відкриє світові правду про його страждання і надії. І сьогодні, через півстоліття після його смерті, не втратили своєї гостроти і злободенності проблеми виживання і майбутнього України.
Бо, на превеликий жаль, наше суспільство продовжує набирати ознак «химерності». Яскравий приклад: в Нікополі міська влада спочатку перейменувала кінотеатр ім. Довженка в «Прем’єру», закрила, а потім пустила в розпродаж-перепродаж. А представники химерного етносу виношують плани будівництва нових ядерних блоків та водосховищ-нащадки тих, хто свого часу руйнував середовище проживання, людські оселі, душу і майбутнє народу.
