1991 року сталися драматичні події, пов’язані з розпадом Союзу РСР. Їхні політичні аспекти добре викладені і вивчені. Проте багато економічних і особливо фінансових колізій досі залишаються невідомими для більшості громадян 15 нових держав, так само, як і для решти світу. Це дає можливість керівництву нинішньої Росії спекулювати і перекручувати факти.
ВАРІАНТИ РОЗПАДУ
До Міністерства зовнішніх економічних зв’язків УРСР навесні 1991 року надійшло запрошення взяти участь у Міжреспубліканській нараді керівників відомств з питань взаємодії в нових умовах. Ініціатором наради виступив перший заступник союзного міністра, народний депутат СРСР Геннадій Фільшин, близький соратник Горбачова.
Цій тривіальній події судилося стати одним з каталізаторів процесу розпаду Союзу. У нараді взяли участь усі союзні республіки, включаючи прибалтійські. Але незабаром саме вони вийшли з розпочатих у результаті наради переговорів, які набули до літа 1991 року характеру постійно діючих. Користуючись прихильністю першого і останнього президента СРСР, «господар» наради Фільшин запросив «на килим» вище керівництво економічних відомств Союзу — Держплану, МЗС, МВЕС, ГКЕС, Мінфіну, Держхрану, Зовнішекономбанку.
З великою доповіддю виступив Степан Ситарян. Він, зокрема, повідомив про плачевний стан союзного бюджету, дефіцит якого становив 15% ВВП, про невиконання планових показників тощо. Союзні відомства ставили перед республіками питання неплатежів. Річ у тім, що унаслідок «параду суверенітетів» республіки одна за одною припиняли платити до союзного бюджету, а Росія, Узбекистан і Вірменія — перераховувати валюту. Україна в цьому відношенні виглядала трохи скромнішою, бо за форматом спеціалізації в рамках Ради економічної взаємодопомоги вимушена була експортувати сировину і паливо до країн соцтабору і отримувати замість цього перевідні рублі, на які неможливо було купити «валютний товар».
СРСР — БАНКРОТ
Сьогодні з повною впевненістю можна заявити, що головним «двигуном» руйнування Союзу виступила влада Російської Федерації, керівники якої вже тоді, в середині 1991 року, бачили себе в керівних кріслах союзних відомств. Сьогоднішні заяви Путіна про вирішальну роль України в розпаді СРСР — позбавлені сенсу і фактів. На той час Горбачов відчував від Києва підтримку, а Україна в цілому була справжнім «комуністичним заповідником», що не представляв для союзного центру жодної загрози.
Уряд радянської України керував лише 6% основних виробничих фондів республіки, що знаходилася на території. Тому в Києві не було навіть достовірної інформації про власний потенціал. Наприклад, вся геологічна інформація про знайдені корисні копалини, в яких містилися руди титану, цирконію, гафнію, золота, урану та інші утаємничувались і вирушали до Московського всесоюзного інституту рідкоземельних і дорогоцінних металів, звідки досі ми не можемо її отримати.
Не знали в союзних республіках і наявної ситуації в московських фінансах, на кшталт того, як не знають нинішні керівники периферійних автономій, чи є гроші в московському центрі, і куди вони надходять. І навіть найвідчайдушніший сепаратист і націоналіст не міг собі в 1991 році уявити, що СРСР — банкрот. А президент СРСР Горбачов в цей час колесив по світу і скрізь підписував нові кредитні угоди.
Нарада керівників зовнішньоекономічних відомств республік була вимушена шукати відповідь на питання, де взяти гроші, щоб уникнути дефолту. Це слово 1991 року звучало сакраментально. А у поєднанні з такою світовою державою, як СРСР, взагалі не сприймалося. Тому кредити на багато мільярдів доларів Горбачов отримував без проблем. У світі тоді не уявляли, що відбувається в Москві, і одночасно боялися цього. Особливо щедрими були німці та їхній Deutsche Bank, які традиційно вірили у вигідні операції з Союзом.
Ніхто тоді ще не знав, що КПРС і КДБ СРСР вели інтенсивну роботу з «евакуації активів» за кордон для подальшого відродження імперії, що можна спостерігати вже сьогодні у формі так званого проекту «Росія». Але ніхто з представників республіканських відомств не уявляв, як і де брати валюту, золото й інші активи, що легко перетворюються на валюту. Окрім РФ, Узбекистану та Вірменії, які постачали за кордон золото, інші республіки валюту майже не заробляли. Ще не були розроблені нові родовища вуглеводнів Азербайджану і Казахстану, малоосвоєними залишалися багатства надр Туркменістану та Узбекистану.
Союзні відомства довго визначалися із загальною сумою заборгованості перед зовнішніми кредиторами, яка згодом називатиметься зовнішнім державним боргом СРСР станом на певну дату. Ніхто не міг собі навіть уявити, як надалі цю суму обслуговувати, і хто це робитиме.
Приклад показали прибалтійські республіки, представники яких влітку 1991 року заявили, що вони не мають жодних фінансових зобов’язань зі спадщини СРСР і не претендують на жодні активи. Представники республік, що залишилися, розуміли, що фінансову спадщину ділити доведеться на 12 частин. З цього де-факто почався розпад СРСР. Взимку його закріпили політичною угодою в Біловезькій пущі.
ЯК ДІЛИЛИ МАЙНО І БОРГИ
Українська делегація, отримавши санкцію Президії Верховної Ради України, за підтримки делегацій Грузії, Молдови, Азербайджану почала розробляти проект міжреспубліканського договору про порядок погашення зовнішнього державного боргу Союзу РСР. У червневому варіанті проекту цієї угоди активи становили довгий перелік. До його складу входили зовнішні фінансові вимоги СРСР до позичальників і комерційних дебіторів, союзний діамантовий фонд, золотовалютний резерв, інвестиції союзних відомств за кордоном, активи шести радянських закордонних банків і двох їхніх філій, квоти на освоєння мінерально-сировинних ресурсів Світового океану, на вилов цінних сортів морепродуктів, офісна, промислова і житлова нерухомість та інші матеріальні і нематеріальні об’єкти.
Представники союзного центру не допускали і думки про можливість розділу активів Союзу. На переговорах вони іронічно ставили республікам питання: «Будете розпилювати радянські посольства на 12 частин?». В той же час ані точних даних про радянський державний борг, ані інформації про активи вони не надавали. Тому ініціатори угоди самостійно шукали необхідну інформацію.
Так, один зі співробітників Посольства СРСР в Італії повідомив, що вартість однієї з 20 вілл в історичній частині Рима, що належать МЗС, становить, за даними ріелторів, два мільярди доларів. (І це не помилка. Йшлося про «Вілле де Боргезе», яка перейшла свого часу від грузинських царів Російської академії мистецтв.) В той же час бухгалтерія МЗС давала балансову вартість в 2 млн рублів! (Рахівники радянського МЗС пояснили таку різницю «необхідністю економити на податках».1 )
Таким чином, було проведено емпіричну оцінку різниці у фіктивно-обліковій і фактичній ринковій вартості об’єктів нерухомості в Європі, Північній Америці, Азії, Африці. За попередньою оцінкою ініціаторів Угоди, активи за ринковою вартістю значно перевищували величину боргу, неофіційна інформація про що з’явилася до липня 1991 року.
У першому варіанті проекту майбутнього Договору записали, що «суверенні республіки — учасники Угоди гарантують обслуговування і погашення зовнішнього боргу СРСР за умови отримання відповідної частки платежів по боргових зобов’язаннях іноземних держав перед Радянським Союзом і розділенні золотого запасу, діамантового і валютного фондів СРСР, нерухомості та інвестицій за кордоном».
Оскільки кредитори наполягали, а ЗЕБ транслював їхні вимоги, то в наступній статті проекту було вказано, що «гарантія суверенних республік набирає чинності з 1 грудня 1992 року з фіксацією загальної суми боргових зобов’язань і квот по кожній республіці, що є суб’єктом Союзу РСР».
Наступним принциповим питанням стало визначення цих квот, за якими республіки поділять на частки зовнішній державний борг і активи, які можуть бути забезпеченням з виконання платіжних зобов’язань. Різні республіки по-своєму трактували варіанти визначення квот, але сам принцип однакового відношення їх і до боргу, і до активів розставляв крапки над «і».
Таким чином, у Російській Федерації цей показник становив приблизно 61,02%, в Україні — 16,37% тощо. Жодна з республік не опротестувала обчислені запропонованим чином показники частини в зовнішньому державному боргу і відповідних активах СРСР. До честі учасників наради, яка, як уже було сказано, перетворилася на постійно діючий форум, цей показник став прикладом для інших країн, які внаслідок краху імперій шукали подібне рішення. Йдеться про країни-правонаслідувачки Австро-Угорщини, про республіки колишньої Югославії. Лише Чехії і Словаччині вдалося домовитися про розділення спадщини в пропорції 2 до 1.
РЕАКЦІЯ КРЕДИТОРІВ
Кредиторами Союзу були 18 держав світу і близько 600 комерційних банків. Крім того, кредиторами «з примусу» стали радянські комерційні і виробничі підприємства, яким держава не платила за рахунками. Серед них слід назвати Чорноморське і Балтійське морські пароплавства, на які припадала основна частина експортно-імпортних перевезень. Конфіскація урядом СРСР валюти і несплата рахунків союзними зовнішньоторговельними організаціями призвели в 1992—1995 роках до фактичного банкрутства цих найбільших у світі пароплавств.
Головними кредиторами були 18 урядів світу, які давали гроші Союзу, перш за все, для подальшого експорту продукції. Їхній підхід до проблеми неплатоспроможності Союзу однак не був формальним і традиційним. Сьогодні можна з упевненістю стверджувати, що кредитори не хотіли допустити розподілу боргу і не хотіли говорити про активи. Політичний підхід до економічних і фінансових проблем Москви був сформульований у відомій промові президента США Дж. Буша-старшого перед депутатами Верховної Ради УРСР. На думку президента США, проблеми СРСР — це тимчасові події, з якими президент СРСР Горбачов упорається. Тим паче, що Захід надасть для зміцнення рубля $6 мільярдів фінансової допомоги. І Паризький клуб кредиторів СРСР, діючи на випередження і виходячи зі сказаного президентом США в Києві, вирішив зв’язати Союз, що розпадається, сталевим обручем боргу.
МЕМОРАНДУМ, ЯКИЙ НЕ ВРЯТУВАВ СОЮЗ
28 жовтня 1991 року в президент-готелі «Жовтневий» у Москві зібралися країни-кредитори і країни-боржники на чолі з союзними діячами. Паризький клуб очолив державний скарбник Франції Жан-Клод Тріше, з яким європейцям далі довелося познайомитися в ролі глави Центрального банку ЄС і який нині є почесним президентом Банку Франції. Делегацію України очолював перший прем’єр-міністр незалежної України Вітольд Фокін.
На розгляд сторін було винесено документ під назвою Меморандум про солідарну відповідальність СРСР і його правонаслідувачів відносно зовнішнього державного боргу. Для нас було спеціально винайдено термін про солідарну (англійською joint and several) відповідальність. Це означало, що і Союз (його долю ще не знали), і республіки, що сприйняли себе боржниками, солідарно відповідатимуть до повної виплати всієї основної суми, відсотків і штрафних санкцій за невиплати, незалежно від того, чи виплатить яка-небудь з республік свою частину боргу. Це означало одне — Союз, принаймні років на 20—25, формально існуватиме, бо така воля його кредиторів.
Імперія, як виявилось, ще не загинула. Вона збереглася у вигляді федерації 84 адміністративно-територіальних утворень, до яких 2014 року Москва, в результаті озброєного нападу на Україну, «прихопила» ще й 85-е — Автономну Республіку Крим із Севастополем. І, на думку багатьох відомих у світі аналітиків, саме анексія Криму висвітила наростаючий процес розпаду російського імперського утворення, що прискорився під тиском санкцій світової спільноти після озброєної агресії проти України. Головна причина цього процесу та ж, що і розвалу СРСР, — неефективна організація управління величезною територією, що призвела до соціально-економічної деградації і розвитку потужних відцентрових сил. Вочевидь, уроки початку 90-х років минулого століття як ніколи актуальні і для світу, який знову заговорив про необхідність «заспокоєння» Кремля, і для 84 суб’єктів Російської Федерації, яким Москва не надає об’єктивної інформації про існуючі економічні та фінансові проблеми
Підписання Меморандуму було б цілком логічним використовувати прибічникам збереження Союзу. І відповідні проекти виникали. Проводилися усілякі плебісцити. Говорити про геополітичний консенсус в цьому питанні зараз важко, проте наполегливість кредиторів і бажання політиків зберегти правління президента М. Горбачова збігалися.
У цих умовах обмовки і аргументи республіканських лідерів не сприймалися, і вони почали підписуватися під Меморандумом. Але тут свою історичну роль відіграла делегація України. Фокін відмовився підписувати цей документ, заявивши, що «Україна не може підписувати вексель, на якому не вказана сума». Після цього він залишив зал засідань. Його зауваження були справедливими. Адже до 28 жовтня республіки так і не отримали від союзних властей ані конкретної інформації про суму зовнішнього державного боргу, ані інформацію про валютні активи Союзу і активи за кордоном. Україна продемонструвала республікам, які ще не встигли підписати Меморандум, як можна діяти. Так було зірвано грандіозний план з порятунку Союзу фінансовими методами.
Керівник Паризького клубу Тріше тоді безапеляційно прокоментував: «Політика порожнього крісла на переговорах завжди програшна». Проте в результаті демаршу України було відкрито дорогу до розподілу радянського боргу і нажитих за 70 років активів.
ФОРМУЛА ДІЛЕННЯ
Угоду про розподіл боргу і активів 4 грудня 1991 року підтримали всі республіки за винятком прибалтійських. Особливо слід оцінити мотиви поведінки керівників Росії та Білорусі. Російська команда на чолі з Борисом Єльциним робила все для розвалу Союзу. Проте мотивом для цього не була незалежність Росії. Думається, вони керувалися власними амбітними планами з реформування, демократизації, приватизації тощо. Стосовно незалежності, настрій росіян був такий, що все це тимчасово, і в найближчому майбутньому Союз буде відновлено в новому вигляді.
Білоруські представники спочатку були за «розлучення» і розподіл за запропонованим проектом. Проте незабаром їх замінили на більш консервативних, прорадянських бюрократів. У результаті позиція Білорусі передбачала збереження Союзу і, відповідно, відмову від розподілу державного боргу і активів. Утім, до 1992 року всі республіки підписали Угоду і домовилися створити Міждержавну раду з управління боргом і активами, а операційні моменти залишити за Зовнішекономбанком СРСР. Традиційними прибічниками і партнерами України з цього питання були Молдавія, Грузія, Азербайджан.
УКРАЇНА В БЛОКАДІ
Позицію України відносно Меморандуму і Угоди про розподіл боргу та активів кредитори не зрозуміли. Тому з 1 грудня 1991 року по 26 березня 1992 року Україна виявилася в негласній кредитній блокаді як з боку офіційних кредиторів — 18 розвинених держав світу і понад 600 комерційних та інвестиційних банків.
Ця блокада посилювалася тим, що після поразки ГКЧП у російських властей було прагнення зайняти позицію союзного центру. Команда Єльцина — Бурбуліса — Гайдара вже освоювала кабінети союзних керівників і «переймала» дух їхніх стін. Україну, яка ледве ставала на ноги, вже в 1992 році почали прискореними темпами переводити на світові імпортні ціни палива, позбавляти життєво важливого доступу до союзних кредитів. Особливо провокаційними стали наступні події.
Союзний центр виробив конфіскацію вкладів громадян у всіх конторах союзно-республіканських банків нібито для подальшого фінансування дефіциту союзного бюджету (понад 15% ВВП в 1991 році). Таким чином, вклади українських громадян до установ Ощадного банку СРСР у сумі 92 млрд рублів «пішли» в 1992—1993 роках на фінансування дефіциту бюджету Російської Федерації. Туди ж були направлені конфісковані республіканські валютні кошти, у тому числі еквівалент $620 мільйонів, з яких $150 мільйонів належали республіканському валютному фонду. Так само «пішли» і гроші, акумульовані союзним Мінфіном для погашення облігацій внутрішньої державної позики 1982—1990 років, страхові вклади тощо.
Тоді ж, 1992 року, політичне керівництво РФ «виштовхнуло» Україну з рублевої зони, змусивши пожежними темпами вводити сурогатні грошові знаки. За 1991—1992 роки республіканська контора Держбанку СРСР практично не отримувала нових грошових купюр, а щойно народжений Національний банк України було переведено на єдині кореспондентські рахунки з умовною фіксацією «боргів» по міжреспубліканських розрахунках. Якщо пригадати, що в цей час відбувалося в Криму і з ядерними арсеналами, то цілком можна зрозуміти, як новонароджені російські лідери перебирали на себе функції віджилої радянської імперії.
«НУЛЬОВИЙ ВАРІАНТ»
Враховуючи, що громадяни країни чекали обіцяного політиками поліпшення життєвого рівня, Україна наполегливо шукала всілякі шляхи виходу з украй несприятливої ситуації, що склалася. Важливим етапом став компроміс із західними кредиторами, який було знайдено у важкому діалозі прем’єр-міністра Фокіна з керівником Паризького клубу Тріше. «Змінний лист» від 26 березня 1992 року відкрив шлях до остаточного врегулювання питань правонаступності відносно державного боргу та активів СРСР. Кредитори Паризького клубу дали Україні можливість вирішити питання з Росією, а також зобов’язалися сприяти виявленню об’єктивних величин боргу і активів.
Це відкрило нам дорогу до вступу в 1992 році до МВФ і Групи Світового банку, ЄБРР та інших міжнародних організацій, підготувало фундамент для введення національної валюти і вирішення багатьох інших питань, життєво важливих для незалежної держави. Проте так званого остаточного рішення питання правонаступності відносно державного боргу і активів СРСР знайдено все ж не було.
Політичну основу врегулювання фінансових питань вдалося закласти у Вінніпегу (Канада) на конференції, організованій Світовим банком. Всі кредитори, а також керівники Росії та Туркменістану схвалили декларацію про допомогу Україні у виході з кризи і створенні умов для соціально-економічних реформ.
1994 року під тиском західних кредиторів уряд РФ пішов на поступки з реструктуризації заборгованості України з виданих комерційних кредитів і по заборгованості, що накопичилася, перед РАО «Газпром». 9 грудня прем’єр-міністр України Масол підписав з керівником уряду РФ Віктором Черномирдіним Угоду про остаточне врегулювання питання щодо зовнішнього державного боргу і активів СРСР — так званий нульовий варіант. Цей документ формально і досі не набрав чинності. Проте, незважаючи на це, кредитори пішли на врегулювання заборгованості. Останні платежі по радянському боргу Росія має погасити у 2030 році.
Відповідна Угода досі залишається не ратифікованою Верховною Радою України. Росія не виконала більшої частини узятих зобов’язань і, насамперед, з інформування про борг і активи, по відшкодуванню конфіскованих коштів громадян (за винятком $20 мільйонів, що належали вкладникам Зовнішекономбанку, що створило прецедент). Справедливим варіантом остаточного врегулювання могло б стати підписання всіма республіками-правозаступницями СРСР комплексної угоди про врегулювання питань фінансової спадщини. Проект такої угоди Київ розробив ще 1992 року, запросивши до цієї роботи всі зацікавлені сторони. Але через обструкцію керівництва Російської Федерації форум не провели, і проект досі не розглянуто.
УРОК СПАДКОЄМЦЯМ
Імперія, як виявилось, ще не загинула. Вона збереглася у вигляді федерації 84 адміністративно-територіальних утворень, до яких 2014 року Москва, в результаті озброєного нападу на Україну, «прихопила» ще й 85-е — Автономну Республіку Крим з Севастополем. І, на думку багатьох відомих у світі аналітиків, саме анексія Криму висвітила наростаючий процес розпаду російського імперського утворення, що прискорився під тиском санкцій світової спільноти після озброєної агресії проти України. Головна причина цього процесу та ж, що і розвалу СРСР, — неефективна організація управління величезною територією, що призвела до соціально-економічної деградації і розвитку потужних відцентрових сил.
Вочевидь, уроки початку 90-х років минулого століття як ніколи актуальні і для світу, який знову заговорив про необхідність «заспокоєння» Кремля, і для 84 суб’єктів Російської Федерації, яким Москва не надає об’єктивної інформації про існуючі економічні та фінансові проблеми.
ПРО АВТОРА
Борис Володимирович Соболєв в 1991—1993 роках працював заступником і першим заступником міністра зовнішньоекономічних зв’язків України, був співголовою Міждержавної ради з управління державним зовнішнім боргом і активами СРСР.
1 Мається на увазі сплата податку на нерухомість радянськими організаціями, що мають нерухомість за кордоном (МЗЕЗ, ТАРС, Союзом радянських товариств дружби і культурного зв'язку із зарубіжними країнами, Аерофлот тощо)
