Початок на 1-й стор.
У різних галузях науки людська думка згенерувала яку-небудь вельми привабливу, але практично нерозв’язну задачу («вічний двигун», «філософський камінь», комунізм тощо) і прирекла тисячі шукачів істини на болісний, але прекрасний, як усяка творчість, пошук розв’язання цієї задачі. Це благородне божевілля рекрутує все нових ентузіастів. Їхні лави рік у рік не рідшають — на зміну тим, хто їх залишає, приходять нові. Незалежно від конкретної історичної доби, суспільно-економічної формації — вони живуть нібито поза часом. Мрія юна й вічна.
Доведення пана Ванюріхіна було вишуканим, більше того — базувалося на математичному апараті середньої школи. За освітою я загалом математик, і тема мене, як-то кажуть, «зачепила». Коротше — відчула спокусу. Згодом дібрала смаку — вихідні провела за підручниками з алгебри своєї дочки, довідниками з математики. Усе в доведенні було начебто зрозуміло, доступно. Але не переконувало остаточно. Мене, принаймні. Необхідна була компетентніша оцінка. У понеділок я викинула білий прапор і подалась у Відділення математики Президії Національної Академії Наук України.
Перетравлюючи тяжкі враження від занедбаного нинішнього стану Президії, на верхньому поверсі знайшла нарешті шукане відділення. І відразу спіткала академіка-секретаря відділення Ігоря Володимировича Скрипника. Легке роздратування при слові Ферма спантеличило, я відчула — мене хочуть якнайшвидше позбутися. А все пояснюється дуже просто. Виявляється, є певний клан, чи, так би мовити, секта людей, одержимих однією ідеєю. Це — так звані ферматисти. Це не партія, не організація. Вони знають, що їх багато, але при цьому навряд чи знайомі одне з одним (хіба що випадково). Абсолютно незалежно одне від одного, віч-на-віч зі своєю пристрастю, вони б’ються над загадкою кількох віків — намагаються довести Велику теорему Ферма. І що далі, то глибше занурюються у вир отакого собі витонченого інтелектуального божевілля. Це своєрідний клуб фанів теореми. Мене визнали ще одним ферматистом. Ферматисткою. Зізнаюся — це потішило.
За відгуком на доведення мене відправили в Інститут математики.
Не можу сказати, що мені зраділи й в інституті. У секретаріаті Вченого секретаря Інституту математики показали грубезні теки листування з ферматистами. Велику теорему Ферма намагаються довести і професійні математики, і люди, далекі від математики; різного віку — від школярів до ветеранів Великої вітчизняної війни. Вони невтомні й невгамовні. Інститут розглядає кожне чергове «доведення» і надсилає відповідь дописувачу з докладним аналізом і вказівкою на помилку. Слід відзначити — це непросто. Співробітники відділу алгебри постійно відволікаються від своєї основної роботи на аналіз численних доведень Великої теореми Ферма. А коли врахувати, як нині шанують науку в нашій державі — це почасти навіть подвижництво. (Утім, загалом залишатися працювати в науці — це подвижництво). Паризька академія наук, до речі, ще 1948 року відмовилася приймати на розгляд доведення горезвісної теореми.
Що рухає цими людьми, об’єднаними спільною метою? Не думаю, що це корисливість. Хоча, слід відзначити, 1909 року німецький промисловець Вольфскель призначив премію в 100000 тодішніх марок (нині ця сума виросла до неймовірних розмірів) за доведення теореми. Раз на п’ять років під егідою Геттінгемського університету збирається присвячена теоремі конференція.
Однак апріорі, причина — непоясненна, «скромна привабливість» творчого процесу, пошуку. Це щасливі люди, за великим рахунком. Довести Велику теорему Ферма — це те саме, що впіймати сонячний зайчик. Це інтелектуальний наркотик, пристрасть розуму.
Олександр Іванович приїхав у редакцію за відгуком. Це невипадковий у математиці чоловік, кандидат технічних наук, заслужений винахідник. Багато років займається теоремою. Захопленість його вражає. І ще вражають очі — вікно в незвичайний внутрішній світ із незвичайними для пересічного обивателя пріоритетами. З ним дуже цікаво спілкуватися — цікаве те, про що він говорить і те, як він говорить.
— А ви знаєте, — сказав він, — завдяки теоремі Ферма, я побудував собі дачу.
— Як, — здивувалася я, — знайшлися спонсори під майбутнє доведення?
І засоромилася за свій прагматизм, почувши:
— Та ні, в мене були якісь там гроші, будував я сам. Але зайнявся будівництвом і робив це із задоволенням лише тому, що під час роботи можна було думати — прокручувати варіанти доведення.
Відгук з Інституту математики на доведення пана Ванюріхіна вказував на помилки. Олександр Іванович, ознайомившись із ним, зрадів — це, сказав він, нормально, все легко з’ясовується. Він переконаний, що на правильному шляху й мети своєї досягне. Як не дивно — він був щасливий, є пожива для мізків. Теорема Ферма — пані владна — не відпускає своїх підданих. Це служіння — довічне.
А раптом в Олександра Івановича вийде?
I
