ПРЕЛЮДІЯ
Зателефонував приятель і запросив на весілля. Ніби нічого особливого, але весілля мали грати не в Києві, а в селі. У Вінницькій області, звідки родом наречена.
Наречений — киянин, і йому як міському мешканцю було трохи незатишно. Каже, наваляться там на мене різні українські народні традиції. А він більше захоплювався традиціями Сходу. На доморощене кунг- фу ми разом колись ходили, а до Індії він уже сам їздив. І друга спеціальність у нього (після технічної) — сходознавець... Гаразд, думаю, підтримаю приятеля, поїду на зустріч із фольклором.
Мене зі столиці з родичами відправили на місце мікроавтобусом, який прибув із Сибіру. Частина родичів нареченої вирушила туди «за довгим карбованцем». І за додаткові гроші загартувалися та цілком там освоїлися. Назад не прагнуть. Але весілля — святе. За кермом — вусатий дядько нареченої. Заговорили про весілля. Він пробурчав, що «це весілля за минулий тиждень йому вже ось де», та провів рукою по горлу.
Очевидно, долі здалося мало навантаження на його плечі в тільнику. Дорогою пильні українські міліціонери загальмували транспорт із сибірськими номерами та здерли полтиник: аби той не дуже забруднював вихлипними газами нашу чистоту. Проте це була не остання перешкода того дня в дядька на шляху до відпочинку. Але про це пізніше.
Дорогою я познайомився з молодим учителем історії з Кіровограда. Він виявився просунутим парубком. До самого села ми з ним обговорювали рідних Цезаря (зокрема його незаконнонародженого синка Брута) під здивовані погляди родичів жениха.
Години через чотири зупинилися перед величезним клубом, схожим на заможну садибу чи скромний палац.
Навпроти — ставок у вербах. Швейцарська панорама. Тільки «швейцарськість» порушували гуси, качки та кінь із возом на гумових колесах.
У палаці, як з’ясувалося, водопровід не функціонує, воду доводиться тягати відрами. А посуди — море. Стільки тарілок я давно не бачив. Гостей очікували — триста душ!
Поряд із клубом — чудове футбольне поле. Але замість гравців — корови. У дворі будинку, де нас поселили, також вистачало живності: пара свиней, кози та кіт. Імена в селі котам не дають — кіт, та й кіт. Рудий.
Свині після року — потворні створіння, реальне втілення людських пороків: брудні, жирні, з бридким запахом. Персонажі байки. Зате маленькі поросятка за симпатичністю прирівнюються до цуциків. Вертляві, спритні, лізуть лизатися. Недарма на Заході вивели карликових домашніх свинок, оскільки їхнє гігантське втілення — ще та худобина!
Будинок у нашого господаря за радянськими мірками багатий. Та й саме село — як колишній колгосп- мільйонер (дві тисячі дворів). Із предметів розкоші — килими та кришталь. І різні паперові репродукції на стінах. Із життя селян спекотної Іспанії: кабальєро з гітарами та пишно-нарядні сеньйорити.
ТУФЛІ
Перше потрясіння сталося через те, що наречений і наречена запізнювалися. У день від’їзду вони ще купували молодому туфлі. І ось тепер не могли дістатися з Києва до Вінниці. Немає квитків! Ситуація екстремальна!
Вирвали один квиток на поїзд Трускавець — Харків. Провідниця висадила їх, попри те, що вони розповіли, що поспішають на власне весілля. Ось тобі й традиції! Боїться, бачте, перевірок! Жених, захоплений Індією та Китаєм, проклинав безсердечну Батьківщину...
Опівдні половина села збереться, щоб вітати молодят, а їх немає!
Родичі — в стресі. Це ж ганьба! Бабуся — в сльози! Друзі та родичі по черзі вмовляли жениха по телефону щось зробити. За чотири години поневірянь по вокзалу віри в успіх у нього залишилося на денці.
Лише після повторного штурму кас вдалося взяти квитки на швидкісну електричку до Вінниці. О третій ночі їх звідти забрав «сибірський дядько». Сьогодні був його день. І ніч.
ВИКУП
Жених побоювався якихось особливих ритуалів. Крадіжка черевичків (черевичка) нареченої — єдине, що в тій чи іншій формі знайоме місту. А раптом щось таке?! Подальші події показали, що село, як і місто, в стані цілковитого склерозу щодо стародавніх традицій — усе забули.
Ранок почався з того, що прибув духовий оркестр у кількості чотирьох музикантів. Жартують вони неслабо. Я би не сказав, що все — заготівки. Вони досить дотепно коментували на ходу. Оркестранти взялися регулярно програвати різні мелодії: від маршів до вальсів. Виник потрібний музичний фон.
Наречену треба було викупляти. Свідок, хоч багато побачив (пішки півпланети облазив, професія — художник), на весіллях до своїх сорока не бував. Він не знав таких простих речей, що розщедрюватися за наречену повинен він. Я та вчитель — у його помічниках.
Вхід до будинку перегородили столом, на якому стояла пляшка горілки, закуска, чарка та тарілка, куди, власне, й мали кидатися купюри.
Почалася торгівля. Жіноча сторона наввипередки розхвалювала наречену: і красуня, і хрестиком вишиває...
У зв’язку з розгубленістю свідка, приєдналися й ми. Тут розійшовся історик! Увійшовши в раж, він так возвеличував жениха, що ми вже серйозно подумували: може, він нам і самим потрібен? Такий шикарний мужик у господарстві завжди знадобиться! Противники також не відставали, якісно працюючи над іміджем нареченої.
Торг тривав за висхідною: одна гривня, п’ять, десять. Поки ми благополучно виторгували лише чарку горілки. Вчитель попередив, що ще кілька чарок — і він за себе не відповідає. Я додав, що наречену ми можемо і безкоштовно викрасти. Затаївши подих і максимально розплющивши очі, двоє діток мовчазно стежили за торгом.
Нарешті зійшовшись у ціні, жениха допустили на територію будинку. Черевички нареченої були у свідка. Він віддав їх без боротьби. Знавці просвітили, що протилежна сторона за взуття нареченої могла розщедритися вдвічі більше, ніж ми — за наречену. Але ми до відкритих фінансових зіткнень не доходили, а вирішували питання полюбовно. Для прискорення процесу.
Жених так розхвилювався, що ніяк не міг одягнути туфельку на витончену ніжку коханої. Поки він вовтузився з правою, за ліву взявся свідок — він намагався таким чином компенсувати свою малу вправність у торгах.
ГОЛОВНОЮ ВУЛИЦЕЮ З ОРКЕСТРОМ
Коли всі були взуті й одягнені, процесія рушила до клубу. Все село вийшло спостерігати за цим видовищем. Біля парканів сім’ї шикувалися в повному складі: батьки, мами, бабусі, діти. І навіть собаки та коти.
Попереду кавалькади — два хлопчики з паляницею. Замикав хід оркестр.
Добрела та розсілася по місцях перша порція гостей. Триста персон — не жарти. Але народ підходив поступово. До останніх столових приборів публіка добралася за північ.
Що стосується кулінарії, то якісь прості речі виявлялися дуже смачними. Наприклад, було щось на зразок пшоняної каші. Ніби нічого особливого, але вона з додатком капусти, ще чогось, ще чогось і в результаті я проковтнув дві тарілки! Велика різноманітність м’ясного. Але, як ви розумієте, я не вельми на цьому знаюся. Що стосується самогонки, то, з огляду на мою велику нелюбов до неї, слід віддати належне місцевим виробникам — досить чистий продукт. Він самовдоволено мерехтів у об’ємних графинах. А якщо огортала ностальгія за горілкою — можна було збігати до тамтешнього магазину-вагончику. У порівнянні одразу відчувалося: в самогонки градусів на двадцять більше. Але раджу не захоплюватися порівняльним аналізом — можете під час досвіду розладнатися.
ПОЦІЛУНКОВИЙ РИТУАЛ
Народ спробував відтворити хоча б один ритуал. Загальний сюжет такий.
Свахи з обох сторін стають на лавки та намагаються поцілуватися над женихом і нареченою, голови яких вкриті спільною хусткою. А один із родичів чогось заважає палицею їм це зробити. Нарешті, ризикуючи заробити синця, свахи цмокнулися.
Із цього моменту ніби «зверху» надійшов дозвіл на поцілунок молодих. Чим вони одразу й скористалися. Навіть захопилися цією справою — хустка створювала ілюзію інтиму, була чимось на зразок балдахіна.
Настав момент вручення подарунків. Процесія з конвертами, посудом та квітами плавно рухалася повз «пошлюблених». Я, пам’ятаючи східні захоплення приятеля, підніс китайський гобелен. Малюнок втілював союз Інь та Янь, жіночого й чоловічого. Там були вишиті птах Фенікс і Дракон.
Коли я після урочистої промови вручив річ, багатосотенна громада попросила повернути виріб лицьовою стороною до залу. Я виконав це, повідомивши, що «це послання китайського народу — українському!» Товариство схвально ахнуло.
КУПАТИМЕШСЯ?
Почалися танці на відкритому майданчику та купання в ставку. Діджей непогано давав собі раду з музичними запитами народу та таємничо мовляв у мікрофон із темряви радіорубки.
Танці знімали на відеоплівку. Коли камера добралася до мене — я зробив такий неймовірний стрибок, що шкутильгав потім тиждень. Зате місцеві напевно подумали, що раніше я займався фігурним катанням. А що поробиш? Не можна було втрачати столичну марку.
Населення було розряджене та добросердне. (Попри спеку, багато дівчат одягли шкіряні піджаки. Коли ж демонструвати моду, як не зараз?) Але тут стався цікавий випадок. Якийсь двометровий парубок згріб наречену та потягнув її у бік діджейської кабінки. Жених сторопів! У голові майнуло: чи не сільська бійка затівається? Він спробував пригадати навички кунг-фу і, як Брюс Лі, презирливо висунувши щелепу, рушив слідом за злодієм. Я також грізно розпрямив плечі, видаючи свій 52-й розмір за 54-й!
Проте велетень виявився колишнім однокласником нареченої, який таким специфічним способом вирішив зробити їй подарунок — він замовив пісню.
Відібравши свій скарб, жених заспокоївся. Але танцювати йому довелося під «Ласковый май». Такі ведмеді, як замовник, завжди по-дитячому сентиментальні.
Свідок-художник прибув із двома музами-мультиплікаторками. Ближче до вечора вони вирішили освіжитися в озері та запросили й мене. Обидві дівчини — безжурно-прихіплені, в потертих джинсах і фенечках.
Одна одразу пірнула в темну воду, а інша стояла в роздумах. Перевальцем до неї підійшов хлопчак років тринадцяти, і по-кавалерськи спитав: «Купатимешся?» Вона невизначено знизала плечима. Тоді він повторив це вдруге, втретє. «Клеїв» конкретно! Я був злегка приголомшений — у його віці я збирав марки. Нарешті, я не витримав і ревниво кинув йому: «А тобі що?» Він незадоволено глянув на мене.
Аж тут у темряві з ним зіткнулася нарядна дівчина на каблуках, років шістнадцяти. Вона була на голову вища за його. Хлопчик зрадів: «О! Ти на танці?! Ходімо!» Він виставив лікоть, вона взяла кавалера під руку та вони бадьоро почимчикували у бік майданчика.
Як швидко розвивається село! Місту, мабуть, не поспіти!
А небо то погрожувало дощем, то передумувало. Потім бризнув маленький дощик, промив скло небес і підніс у подарунок молодим розкішний малиновий захід! Яким я милувався, виходячи на берег і розштовхуючи качок, які вибиралися з води слідом за мною. Якщо ми не можемо літати, як птахи, то щоб плавати — нас цілком вистачає...
Загалом, добре святкувати весілля в селі, запросять — не відмовляйтеся. Не пожалкуєте.
