Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Вічний бій «крилатої» піхоти

Воїни-«афганці» столиці вшанували пам’ять полеглих товаришів
4 серпня, 1998 - 00:00


 

 


Минулої неділі у столиці спека й сонце просолювали смугасті
тільники вчорашніх десантників. Вони, як і рік, і три, і п’ять тому, прийшли
до монумента на честь воїнів-інтернаціоналістів (на знімку), аби вшанувати
пам’ять загиблих товаришів. Живі відзначали своє — тепер уже, на жаль,
неофіційне свято — День десантника, який став для багатьох Днем поминання.
Для більшості з них у пам’яті — Афган, смерті товаришів, понівечені війною
долі тих, котрі залишилися живими. Не було ні мітингу, ні промов «за папірцем».
Просто підходили люди, і земля під залізними ногами цих солдатів ставала
червоною. Від квітів...

ЗАЛІЗНІ НОГИ

Повз нас проходить... Ні. Це слово не годиться. Молодий чоловік без
обох ніг. Сергій Плуговий, голова Дарницького районного союзу воїнів-інтернаціоналістів.
«Сергію, кажуть у вас донька народилася?» — запитую. «На осінь чекаємо...»

Десантники не здаються... Це згодом уже мені розкажуть, що ноги Сергій
втратив... випадково. Свої обстріляли з вертольота. «Та що ви! Живу нормально.
Оптиміст. Тільки в районі важко. На п’ятсот «афганців» 17 інвалідів, 15
родин полеглих. Нікому до них немає діла. Кинуть на свято що-небудь, аби
не ремствували. Оце зібралися торговельний павільйон відкрити для «своїх».
То рік ділянку пробивали».

ДЕНЬ ДЕСАНТНИКА — ДЕНЬ ПОМИНАННЯ

Шістдесят вісім років тому цього дня під Воронежем ВПС Московського
військового округу вперше висадили десант, який блискавично виконав поставлене
навчальне завдання. Відтоді веде свій відлік «крилата піхота». У вересні
тридцять п’ятого можливості десантування продемонстрували на масштабних
навчаннях Київського військового округу. Тоді за годину п’ятдесят хвилин
на «захоплений аеродром» висадилося 1600 чоловік, танк Т-37, 10 гармат,
шість автомашин. Сорок третього року ціною мужності й життя тисяч десантників
третьої та п’ятої бригад стало можливим форсування Дніпра військами Воронезького
фронту. Викидання тривало два тижні. Лише першої ночі в тил противника
доставили близько п’яти тисяч чоловік. Про них також згадували. За них
— бойові сто грамів. Десантники не здаються. Сьогодні вже не важливо, що
десант викинули в Дніпро без плавзасобів, під щільним загороджувальним
вогнем німців, що близько восьми тисяч відважних так і залишилися назавжди,
як кажуть десантники, в «небі». Уперше в практиці парашутного спорту спортсмени-парашутисти
десантувалися на Памір, Пік Леніна, залишивши сліди своїх підошов на 7100-метровій
позначці. Першими вони ввійшли в Афганістан...

ВАНТАЖ-200

На Берковецкому кладовищі — затишшя. Кожен прийшов до того, перед ким
«завинив». Тим, що залишився живий. Олександр Малинников. «Як загинув?
Про що говорити, коли в цинковій труні навіть віконця не було...» Геннадій
Горохов, 23 роки. Повернувся в афганське пекло вдруге, домігшись повернення
після поранення, соромно було залишати товаришів. Юрій Зозуля, 21 рік.
«Ну от, гранітні плити хтось зірвав. Підніметься ж рука», — ремствують
хлопці. Либонь піднялася в когось рука — розбити табличку на «афганській»
церкві Вознесіння Христового...

ПІСНЯ, ЯКА ДАЄ ЖИТТЯ

Афганістан, провінція Кандагар, точка Елеватор. Колись на цьому місці
наші танкісти знайшли два свої екіпажі. Розітнені тіла було складено на
горбі біля машин. Хлопці не витримали — вгатили снаряд в автобус, який
проїжджав повз них. Відтоді Нагаханський поворот став місцем джихаду. Віктор
Максименко, заступник комвзводу гірського спецназу, відповідав за прикриття.
«Відпрацювавши» місцевість, пішов перепочити, але почався мінометний обстріл.
Снаряд влучив у будинок.

«Кулеметник загинув, його помічник відбувся легким переляком, а я, на
жаль, помер», — київський спортсмен, альпініст, десантник-спецпризначенець
Віктор Максименко втратив зір. Згодом госпіталь, наркотики як єдиний зв’язок
із життям, сотні листів друзів і пісні українських бардів: Драбатенка,
Духовного, Лемиша.

Інженером, як мріялося, Віктор не став.

«Пішов в університет. Важко було. Але викладачі допомагали. Тепер викладаю
в Університеті будівництва й архітектури, кафедра філософії, кандидат філософських
наук».— «А як нині зі студентами?»— «Нормально. Особливо зі студентками,
— сміється. — Та звичайна в мене біографія, звичайна...»

ДЕСАНТНИКИ НЕ ЗДАЮТЬСЯ

Коли дев’ять років тому на Хрещатику обрушився портик Головпоштамту,
першими разом iз міліцією рятувати людей, розчищати завали кинулися вчорашні
десантники, котрі були поряд. Не за чиїмось наказом. Просто тому, що інакше
не можна. Тому, що «десантники не здаються й не кидають у бою товаришів.
Навіть мертвих...».

Оксана ПАНЧЕНКО, «День»
Газета: 
Рубрика: