Стаття Олександра Карпеця «Втеча від реальності» («День», №10 від 18 січня 2002 р.) змушує багато про що замислитися.
Те, що відбувається на телебаченні зараз, у більшості всіх влаштовує. Критерії правильного та неправильного знизилися, змішалися, вишикувалися на свій лад, вирівнюючи й нас. Ми — немовби краплі в морі інформаційного потоку й намагаємося пристосуватися до нього. Кого це не влаштовує, той відсувається вбік. Хто ж ринувся з головою в цю гущавину, тому важко вибратися з неї, стати незалежним, змінити свій спосіб життя.
Як сказав О. Карпець, «...телебачення — це бізнес, що дає робочі місця найманим працівникам і прибутки власникам», — а тому ми, відповідно, підлаштовуємося під це правило, й наші стосунки з навколишнім світом залежать саме від нього.
Народ завжди сподівався побачити на ТБ побільше пікантного й «перелопатити» побільше «брудної білизни» з властивою людині схильністю до таких речей, природним інтересом (навіть якщо він прихований) до скандалів і «гострих» новин. Зараз такі речі в ЗМІ розвинуто до краю. Саме час пригадати програму «Прихована камера», коли жарти над людьми стають чимось суспільно необхідним для розваги тих же людей. Чомусь нам, що сидять перед екранами, стає смішно, коли ми бачимо як «влазять» до особистого життя людини, жартують із нею, роблячи це надбанням усіх телеглядачів, смішно від того, як безглуздо вона при цьому виглядає, й ми радіємо, що не перевелися ще на світі наївні. Це, своєю чергою, робить нас невіруючими, коли нас дійсно прохають про щось на вулиці або в інших місцях. Вмить виникає думка: може, це чергова розважальна програма.
Знову ж таки — це копіювання телебачення західних країн, де людина хоче бачити якомога більш ефектну програму, яка викликає побільше вражень. Все це тримає нас у постійній напрузі, робить однаковими та покірними, краще керованими.
Я згодна з О. Карпецем і в тому, що в нас багато хороших програм і, загалом, ідей, а ми просто «балдіємо», купуємося на іноземні фільми, часто низькопробні, схожі, одноманітні. А скільки з’явилося аналогів телепередачі «О, щасливчик!» — просто не знаєш на який канал перемкнути телевізор, де вища ставка й де менше шансів на виграш. Це виглядає просто смішно та прикро.
Хоча, лише наукові програми — це також одноманітно й нудно. Але перегляд кадрів, як жорстоких чи еротичних, так і скандальних, пікантних і сенсаційних розпалює наші «глядацькі апетити», які згодом виростають й потребують все більше і більше бурхливих відчуттів для лоскотання нервів.
Чи не стаємо ми дійсно схожими на середньовічну людину, тільки з розвиненими технологіями та високим рівнем життя?
Не скажу, що телебачення несе лише шкоду чи тільки «вирівнює» нас по-своєму. Просто нам дійсно скоріше властиво жадібно вбирати все західне без розбору, як більш довершене (чомусь?) і загальновизнане, ніж виховувати свої смаки.
Але, ось виникає запитання: що ж дітям дивитися? Тому що зарубіжні мультсеріали, більшість із яких просто безглузді, нічого в основному не вчать, але ж це й є основне завдання мультфільму — з дитячого віку прищеплювати ті риси, яких нам зараз так бракує. Багато чого вчили колись нас вітчизняні «мультики» й дитячі фільми, про які більшість сучасних дітей навіть і гадки не мають.
Я зовсім не дотримуюся думки, що все західне потрібно відкинути, бо це погано, але факт є фактом.
Ось і виходить, що виховання як дітей, так і дорослих багато в чому залежить від того, яку інформацію подає нам телебачення. Хоча, в основному, вибір у нас також невеликий. Але треба все ж таки вибирати те, що відповідає твоєму інтелектові, а не те, що доводиться дивитися бо немає нічого кращого. Потрібно насолоджуватися переглядом телепередач і кінофільмів, а не безглуздо марнувати час. Хоча, безперечно, у кожного свої критерії.
