На нудистському пляжі в Алушті ви не зустрінете непрезентабельних
пропозицій і соромітностей, не тому, що на цьому пляжі немає людей, здатних
на скандал, а з іншої причини: природа не настроює на хамство. Пляж близько
притулився до високого пасма гірських відрогів, які, поступово підносячись,
довшаючи і все густіше покриваючись ліском південного типу, витягуються
вище, у бік Демерджі, укрупнюються у могутнє гірське плато і, нарешті,
у вершини, лоби яких добре видно вже з моря на відстані двісті ярдів від
берега, а краще ще далі, коли відкривається вся таємнича гірська Рука Демерджі.
А з самого пляжу видно тільки різкий схил, передгір'я, покриті плюшем лісових
вершин, серед яких плямами експресіоніста, мазками абстракціоніста танцюють
пастельні тони наметів і рухомі фігурки людей, що встали зрання, утомлені
жорсткою постіллю землі, і прагнуть поринути у невинне вранці море, що
хлюпотить нотами хвиль, зрозумілими, як ранковий ріжок пастуха.
Більшість із тих, хто живе деякий час у наметах і ночами
вдихає морський бриз ще до світанку, коли море ще фосфоресціює, але вже
близький час сонця, приїхали сюди натішитися радістю нудистського братства.
О п'ятій ранку вони дружно і звідусіль спускаються крутим схилом, на ходу
скидаючи бавовняну умовність цивілізації, перетворюючись і перевтілюючись
у людей Раю, з якими Бог міг вільно говорити, спілкуватися на рівних. Із
цих відвертих прибічників тіла багато хто добирався з найдальших місць
простору імперії, вони добиралися всіма можливими правдами, вони підганяли
неправди, щоб досягти істини.
На ще холоднуватому березі, ступаючи по потріскуючій ріні,
стрічають вони тіла тих, хто з вечора лишився та й так проспав на теплому
диханні ночі, не перевертаючись, без хропіння, з дитячою усмішкою на виснажених
рисах обличчя. Добрався, мовляв, братці, до моря зі свого далекого страшного
кривавого закутка, тепер ось кайфую, ви вже мене не чіпайте, Христа ради,
— розслабився, знаєте, не в міру, ну та що ж, усі ми люди...
І тіла страждальців російських, що сплять ще під солодку
мову хвиль, обходять тих, хто з Києва, Львова, Дніпропетровська, розуміють
відрадний спочинок людини, що добралася до солоної води. Прикриті злегка
одягом тіла сплячих, як глибоководні камені сну, надають ландшафтові цієї
ділянки берега вигляду нереального і потойбічного, порівняно з благополучним
виглядом звичайного пляжу якогось там санаторію, де тобі і вивіска з назвою,
і люди всі у купальних причандаллях, ніяких тобі вільностей у формі одягу,
всі на одне лице доконаних реальністю створінь, що зібралися разом. А це
ж іще й турбота: щоб дуже фірмовий купальник або особливі дорогі плавки,
ще ж і це, відросле збоку потворне самолюбство, якби проявилось явно, у
вигляді органа, як там, у невидимому, то бігли б один від одного, як герої
з картинок Ієроніма Босха, стільки б страшного і незвичайного з'явилося
б раптом на звичайному, пострадянському пляжі із звичайною вивіскою санаторію
«Славутич» чи то «Казбек», де звичайні імперські люди тішаться, як нагадування
про вічність. Скільки було б тоді драм пізнавання ближнього, якби невидимі
дивацтва втілилися!
Тут не так. У нудистів на пляжі, як на сповіді, нічого
приховати неможливо! Приходить людина на пляж, ще тільки розглядається,
тішить зір свій, а вже видно, що за людина і з чим прийшла. Чи тільки витріщальник,
чи тільки купальщик, чи наймач, що вирішив підстерегти об'єкт біля води
у тому вигляді, про який мріяв. Чи ж істинний нудист, — у міру є зерна
всіх метаморфоз людської природи, але не проростають, не проростають!,
а лише тримаються у сховищі і пильнуються від роси пожадань.
Ось це — гострозоре пильнування своєї природи від можливого
бунту і пожадання, — і є самою серцевиною того тілесного виховання, психічного
тренінгу, психологічного осяяння, під яким і проявляється ця дещо похмура,
назва — нудизм. Такий нудизм сповідують його адепти. Один з адептів все
літо просидів біля бетонної стіни парапету, притиснувшись до неї спиною,
повністю загорілий до шоколадного блиску, з ранку до вечора він возсідав
вище за всіх і статечніше за всіх дивився округ себе та інших. З ним неможливо
було говорити про щось стороннє, про те, що не стосується того, що бачиш
перед собою, будь-який сторонній «базар» з ним нагадував би містера Фрейда
і ту світову брехню, схожу зі світовою скорботою, за якою криється звичайна
боязнь бачити і говорити, оговорювати реальність. Якби довелося теревенити
з ним про щось «ліве», переконаний, що у думках він би дорікав тобі, що
насправді погляд твій пожирає пружну попку навпроти, а всі твої вигадки
про події, що трапилися у «далекій Гвіані» — маскування твого ледве стримуваного
бажання підійти і помацати... Так, він був справжнім адептом і все розумів
дуже добре, професійний нудист, спостерігач за дилетантами, які забрели
у пошуках гострих відчуттів і ніяк не можуть знайти себе, голі на гарячих
камінцях, — не рятують ні книги, ні газети, ні сигарети, потреба в яких
зростає у декілька разів і нічого тут не вдієш! Тому все літо він просидів
самотньо, адепт, — відлюдником, ідолом, що зрідка вставав і поринав у воду,
незвичайно, по-індіанськи, для них, індіанців, вода — це істота і мати.
Та й на вигляд адепт був більше індіанцем, аніж європейцем. Вже у серпні
мене просвітив з приводу нього Льоня зі Львова, у якого була рідкісна нова
книга західного автора з медитації. Льоня сказав так: «Це місцева перлина
пляжу. Придивіться уважніше. Від нього струмує така енергетика! А коли
він іде по набережній, люди розступаються, щоб дати дорогу. Він же завжди
медитує. Справжній нудист! І йог! Такі тільки йогами бувають. Таке витончене
шоколадне тіло. Він проведе тут усе літо. Я вже знаю його третій рік. А
самому пляжу приблизно шість років».
— Як це приблизно? Або шість, або сім. Або вісім.
— Ну, я знаю цей пляж, що йому шість років. Однак тут дуже
різні люди. Є і «голубі». І такі, що прийшли «повитріщатися».
— Не знаю, хлопчику Льоню, ні «голубих», ні «зелених»,
ні «синіх», як ти їх розрізняєш? Для мене усі вони втомлені, загублені
у собі, що бредуть до могили, добрі і злі одночасно, щасливі й нещасні
у ту ж мить, люди, для яких приємно поринути у дитинство, коли мами пускали
нас у море голяком, і ніхто не звертав на це уваги, просто дитя йде у чому
мати народила. І винаходити тут пляжну філософію — заняття дике і людини
21 століття не гідне. Не забувайте ніколи, хлопчику Льоню, про щирість.
Щирість — ось філософія цього пляжу!
— Так, так! Я позбувся своїх комплексів, коли ступив на
«Землю нудизму». Уперше, коли я скинув, навіть ні, сором'язливо стягнув
тугі, закоцюблими пальцями, плавки — я відчув, що чим більше я оглядався
поглядами людськими, то швидше шкаралупа моїх комплексів розтріскувалася
і розсипалася на порох! Я став новою людиною, я здобув свободу тілесного
вираження. І за нею ж, трохи згодом, виникли передумови свободи духовного
вираження. І це було чудове перетворення!
Ось! За цим і слід приходити сюди, щоб стати новою людиною!
Адже багато порнографістів, чиїми романами зачитуються молоді і старі,
так і не подолали, насправді, свого комплексу, не ступили на територію
нудистської общини, не роздяглися перед поглядами, кого? Ви думаєте, людей?
А чи не Самого Бога? Оскільки за цими поглядами око Самого Творця, що дивиться
з любов'ю на витвір. І, звичайно, око сатани за поглядами декого з присутніх.
І такі є, хлопчику Льоню!
— Тепер я щасливий. Я стаю самим собою, тільки коли приходжу
сюди і знімаю все, до плавок включно. І приходити сюди стало для мене природно
і утішно. Не уявляю себе на пляжі звичайному. А нудота ж там! Подивитися
ні на що! Льоня зі Львова дуже турбувався, чи потрапить його пряма мова
до репортажу. Я його заспокоїв: потрапить обов'язково.
Уже разом із Льонею та двома його розвінчувально-викривальними
подругами ми обговорювали насущні теми сучасного іудаїзму. Одна з дам належала
до стану лікарів-реаніматологів, приїхала з Києва і у перший же день сильно
опеклася на сонці, тому її більше турбував стан власного тіла. Друга пані
прибула із дружньої республіки Білорусь, де саме слово нудизм знаходиться
під забороною, а всі нудисти прирівняні до прокажених. На моє запитання:
як там «бацька», править ще? — вона відповіла у тоні того робленого, ще
радянського, самооглуплення: править, а хто ж іще замість нього правитиме?
Більше тема «бацьки» не виникала, мені якось грішно стало сміятися над
чужим горем, усе таки дружні слов'яни.
Як виявилося, нудизм усе більше завойовує серця «нових
українців», які вирішили первинну проблему з капіталом і могли зажадати
видовищ і розваг. У недільні дні нудистський пляж уже здалеку поблискував
перламутровим лакуванням дуже дорогих тачок. Джипи і «мерси» міцно завоювали
простір навколо, насаджуючи думку про елітний відпочинок. І дуже скоро,
— чого і побоювався Льоня, — нудистські пляжі окупують «круті» і створять
свою сферу відпочинку, індустрію, незвичайну і дорогу. З вхідною платою
на пляж, космічною за розміром. А всіх дикунів-нудистів поженуть «за розпусту»
зі всієї прибережної смуги, це ж елементарно: найняти десяток молодиків
з кулаками. А цей пляж, на якому ми сиділи у тіні легкої парасольки, візьмуть
у власність, обладнають і стануть «зашибати бабки», і прощай тоді природна
свободо, доведеться забиратись у глухі місцини, щоб позагоряти голяком.
— Так і буде. Саме так, а не інакше. Нудизм стане прерогативою
грошей. Ті ж задоволення, що і зараз є на пляжах, лише в оголеному вигляді.
Катання на водних лижах, на вітрилі, на літаку, у кафе також голяком, парк
для голих, екскурсії. І плата, відповідно, набагато більша. Та ще знайди
тих бажаючих! Поки що їх багато не буде, однак згодом буде аж забагато!
Зникнуть ці самі, звичайні пляжі. Заповнять усе нудисти. Та чи треба так?
Сумніваюся, що це буде скоро. Сюди б усіх чиновників, щоб позбулися комплексів
і стали людянішими! Була б користь для народу, комплексів дуже ще багато
у натовпу! Погоджувалися і не погоджувалися, вірили й не вірили. А поки
все це говорилося, навколо знову складався пасьянс оголених тіл, воскреслих.
Оновлених, по-райському безпосередніх. Приходили нові, йшли ті, що вже
спожили істини. Над пляжем розвівався синій прапор небес з емблемою сонця.
«Нові душі творилися на невеликій ділянці суші, нове покоління, нове майбутнє».
Проте у кутку пляжу гнійною виразкою розповзалася купа
гниючих залишків їжі та бокастих поліетиленових пляшок, блищало бите скло.
Мов якесь чудовисько, купа набувала сталих потворних рис і зустрічала,
і проводжала «нудящихся» із зарозумілістю сильного організму, який розвивається,
якому належить майбутнє. Чудовисько підгодовували, шпурляючи йому залишки
їжі. Натюрморт з портретом поступово вимальовувався на полотні так: дорогі
«тачки», у ряд, мов у салоні, блискучі, струменіючі похітливою зарозумілістю,
видні здалеку; пляж, із голубувато-сірими камінцями, від спеки розжарілими
і побілілими, по них неможливо зробити і трьох кроків; брунатна оголена
натура людей, котрі за власним бажанням впали у дитинство людства і щасливі
від усієї зухвалості; довгий лінгам хвилеріза, встромленого у гирлі води
морської; і мирська купа відходів, яка нагадує вхід до потойбічного пекла.
І над усім цим тріпотливим полотном потоки повітря, биття
хвиль у дзвін вічності, різкі звуки бакланів, лагідність небес і пекучі
освідчення сонця.
Р.S. А де ж тут капіталізм, запитаєте ви? І як це: від
капіталізму до нудизму? Чи є взагалі такий шлях? Відповідаю: асоціюйте,
шукайте шляхи і обов'язково зрозумієте «фішку». «Фішка» зовсім проста:
голий гаманець. Алушта, нудистський пляж
