Прочитавши листа Юрія Зіненка, студента п’ятого курсу відділення журналістики Харківського національного університету «Хто шкодить українській мові?» («День» від 6 червня ц.р.), здивувався незвичній оригінальності думок колеги-журналіста. Але оригінальність не завжди є розумінням проблеми двомовності відносно українського націоналізму.
Насамперед варто було б розглянути, як саме наш націоналізм впливає на нашу мову. Пишучи перше речення: «Українській мові може зашкодити... український націоналізм», Юрко, мабуть, забув або взагалі не знає деяких фактів iз історії України. Йому мало б бути відомо, що якби не вищезгаданий патріотизм, то наша держава загалом, і мова зокрема, могли би зникнути з лиця землі ще задовго до Валуєвського циркуляру 1863 р. та Емського указу 1876 р. А сьогодні її взагалі б не згадували, живучи за якогось «нормального» зросійщення.
А щодо «ревних спроб деяких націоналістично налаштованих осіб до дрібниць відокремити нашу рідну мову від російської. Іноді всупереч здоровому глузд», то жоден націоналіст того не робить, виходячи з якихось хворих міркувань. Усі ми розуміємо, що до крихти вигнати російську мову ніколи і нікому не вдасться, бо то можна порівняти хіба з осушенням Тихого океану. Але прагнути цього — не означає діяти всупереч здоровому глузду. У тому-то і суть націоналізму в мовній проблемі.
Та давайте таки припустимо, що російську мову «до дрібниць відокремили». То чому ж, за твердженням Ю. Зіненка, ми повинні залишитися ні з чим, хіба тільки із словниковим запасом Еллочки-людоїдки з книги Ільфа і Петрова? Мене дуже цікавить, як саме в нас зникнуть українські слова? Адже українська, російська, а з ними і білоруська, польська, чеська, словацька, нижньолужицька, верхньолужицька, сербська, хорватська, словенська, македонська і болгарська живі мови належать до слов’янської групи мов і походять від праслов’янської мови, а остання, у свою чергу, є одним із відгалужень індоєвропейської прамови. І якщо взяти за приклад українську з російською, то це дві слов’янські мови з великою кількістю подібних за змістом та значенням слів. Із цього випливає висновок: якщо на наших теренах зникне російська мова, то це не означає, що зникне українська, і навпаки, бо жодна з них не є першоджерелом для іншої.
Тут, на жаль, існує єдина проблема — м’яча, який увесь час летить до однієї сітки. Тобто вирішується: чи зіграємо ми внічию (кожна мова залишається в межах своєї держави), чи програємо.
Визначаючи, з чого потрібно починати налагоджувати українську мову як практично пануючу в нашій країні, слід, знову ж таки, звернутися до питання націоналізму і найпростіших теорій будівництва. Кожна людина, навіть якщо вона не будівельник, знає: будь-який будинок починають робити не з побілки стелі, а із залиття фундаменту. Це ж стосується й мови, яка є одним із визначальних факторів державності. Тому, щоб досягти належного результату в мові, потрібно спочатку переконати «ніби український народ», що він є «не ніби українським». Треба розумно, без агресії та диктату розтлумачити всім фарисеям-українцям, ким вони є, ким мають бути і де живуть. Це можна зробити тільки через ЗМІ, культмасові молодіжні акції, викладання у ВНЗ і сучасну українську літературу. Це ті засоби, з якими щодня масово зустрічаються люди, і ці форми безпосередньо впливають на свідомість народу, змінюючи думку і світогляд зросійщеного суспільства на нормальний державний патріотизм, що є типовим для будь-якої розвинутої країни світу, але, на жаль, не для України. Врешті-решт, можливо, ця проблема і заважає нам зайняти почесне, рівноправне місце на політичній, економічній та культурній мапі Європи.
