Теребовлянські Сади, що на Тернопільщині — колись приміське село, а тепер частина княжого міста, — дістало назву через розкішні садки в цій місцині. Особливе видовище тут навесні, коли все навколо застеляє біло-рожева вуаль цвіту. Звідси відкривається і захоплива панорама Теребовлі з її прадавнім замком й величними храмами. Квіти в Садах милують око до глибокої осені. Колоритом «народних» квітів привертає увагу обійстя Віри Григорівни Самолук — свого часу художника відомої на увесь СРСР Теребовлянської фабрики ялинкових прикрас. Можна сказати, пані Віра була дизайнером ялинкових іграшок — єдиним тоді на підприємстві автором художніх розписів, які використовували як стандарт для виготовлення. Ймовірно, що в кожній родині, де збереглися радянські ялинкові прикраси, є її роботи.
Захоплення витворами Божого мистецтва — квітами — звичне для художника-жінки. Адже лише в природі можна віднайти барви і форми, які потім хочеться відтворити. Мальв — десятки сортів. Звідки взялося стільки, Віра Григорівна не знає, бо, як вона каже, то вітер насіння приносить. Якщо мальва виростає не там, де треба, то пані Віра мовить до квітки, що мусить її пересадити в інше місце. А потім — підливає, доглядає. Мальви, як і вона, дуже любили чоловікова мати, а також бабуся Віри Григорівни. Особливо запам’яталося, коли ще маленькою дівчинкою зайшла на дідове обійстя, де вони рясно квітнули.
«Я собі уявила, що я... ну, не знаю де я! Така краса! А вони були усілякі — білі, червоні, рожеві, різні-різні, дуже-дуже гарні». Захоплювалася польовими квітами — синіми блаватами і фіолетовими кониками-сокирками. Принісши додому, букетики за образи тикала, в куточки ставила, — згадує пані Віра. «А які гарні білі водяні лілеї! — розповідає жінка, бо ж виросла біля річки. — Але я навіть люблю, як кропива цвіте».
Квітують влітку різнобарвним серпанком на подвір’ї і в садку її мальви. У серпні-вересні догорають останніми спалахами літа, але їх доповнюють ще одні улюбленці кожної української душі — соняхи. Ці, декоративні, дорогі Вірі Григорівні через те, що виросли із насіння, котре передав син Іван з Австрії (уже чотирнадцять років він у Відні). На чотири метри здіймаються ці квіти біля хати. Проростають навіть з-під бруківки.
А ще Віра Григорівна переконана, що обов’язково мають бути українські символи — чорнобривці, які милують око до перших заморозків. Під горіхом — відомі усім з дитинства золоті кулі — окраса чи не кожного заміського палісадника. Напевно, мало хто знає, що в науковому світі це сонячне диво на довгих стеблах називають рудбекіями розсіченими. «Вони довго цвітуть, ростуть височезними. Я їх підпираю-підпираю, а вони потім всі разом падають. Але однаково їх не ображаю. Викопую і несу напроти хвіртки. Я там уже стільки їх насадила! Нічого ніколи не викидаю. Усе саджу. Хай буде десь і при дорозі. Так і кажу дітям: то все живе. То треба цінувати», — розповідає пані Віра.
Дар до малювання Віра Григорівна Самолук перейняла від батька — самобутнього художника із Острова Тернопільського району. Там вона народилася і виросла. Їй було лише рік, коли втратила маму, а тому тато був світочем в її житті. Оскільки статків особливих не було, то коли діти одружувалися, давав їм у придане велику ікону, а також — фігуру Божої Матері, які сам створював. Донині їх свято бережуть в родині.
Коли пані Вірі доручали розробляти зразки для ялинкових іграшок, то її рука одразу бралася малювати квіти. То були і невигадливі ромашки, і вишукані тендітні мімози, і віночки, схожі на петриківський розпис. Для дітей зображала сніговиків, хатинки, звіряток. Дочка Віри Григорівни, педагог пані Галина Снітовська, згадує маминого ведмедика, який везе на санчатах зрубану ялинку. А ще — хатинку, з димаря якої вислизає дим. А біля неї — ялиночка чи сніговик, в’ється стежинка. «Дивлюся на теперішні ялинкові іграшки: дуже гарні, блискучі. Але я по-своєму вважаю, що вони не для дітей, а для дорослих. Дитина хотіла би, щоб там була якась білочка, якийсь зайчик. Щось таке, щоби було цікаво дітям», — каже Віра Григорівна. Ця проста, інтелігентна жінка пишається своїми дітьми й онуками, які всі до одного «золоті медалісти». Син у далекій Австрії, але дочка з сім’єю часто навідуються з Тернополя в дорогі серцю Сади. До речі, в пані Галини розкішна півтораметрова коса, яку плекала з дитинства її мама, хоча Віра Григорівна впевнена: справа таки в генетиці. Пані Галина колекціонує авторські прикраси, хустки, яких уже півтисячі. Але мамині ялинкові іграшки та квіти, то її особливе захоплення. Бо що може зрівнятися з почуттям дитинячої радості, яка в серці доти, доки жива мама? Дай Боже, щоб це було якнайдовше.
