КлубОК — так називається соціальний бренд, який об’єднав шість жінок з інвалідністю у бажанні створювати і продавати красиві та корисні речі. Наразі у їхньому асортименті — в’язані сітки, сумки, шопери, рюкзаки, шалі та супутні дрібнички. До створення власного бренду вони йшли довгих три роки, засвідчивши, що порушення зору, пересування на візку чи загальні проблеми зі здоров’ям — це не перешкоди для того, щоб працювати на себе і водночас пом’якшувати вплив поліетилену на довкілля.
Заснувала «КлубОК» Оксана Войтко. Жінка від народження має порушення зору, однак це не завадило їй здобути освіту, створити родину і багато років відпрацювати вчителькою української мови у школі для незрячих та слабозорих, а потім стати на біржу праці і зрештою наважитися розпочати власну справу. Два роки тому до неї долучилася Наталія Тарасюк — кандидат економічних наук. Вона працювала викладачем Вінницького національного технічного університету, але через погіршення зору змушена була залишити роботу. Оксана і Наталя — «мозок» соціального підприємства. Вони займаються адмініструванням, бухгалтерією, постачанням та промоцією. «Руками» організації є чотири майстрині. Галина Коновалова, яка пересувається на візку, а мешкає в геріатричному пансіонаті Вінниці. Ще дві майстрині із загальним захворюванням живуть у Бердичеві. А відповідає за виробничий процес, пошук фасонів і підбір схем майстриня Оксана Ванюшкіна. Вона і навчила усіх в’язати. Наразі соціальне підприємство не приносить жінкам надприбутки, але дозволяє відчувати себе зайнятими, причому за улюбленою справою.
«СТАТИ СОБІ БОТОДАВЦЕМ»
Ідея започаткувати соціальний проєкт «КлубОК» зародилася в Оксани Войтко кілька років тому. Тоді, внаслідок військових дій на Донбасі, на Вінниччину масово переїздили жителі зі сходу. Щоб їх підтримати, громадські організації влаштовували психологічні тренінги та навчальні семінари. На один з таких від ГО «ВІСЬ» потрапила й Оксана Войтко. На той момент вона вже рік стояла на обліку служби зайнятості і здавалося, що знайти своє місце у житті їй уже не вдасться. Та поруч з переселенцями, які втратили все нажите, вона зрозуміла, що її життя не таке вже й погане. Почала відвідувати семінари з підприємства, вивчила фінансову грамотність і навіть написала бізнес-проєкт з виробництва текстильних виробів.
«Я більше року ніде не працювала, ніхто з роботодавців не наважувався взяти мене роботу. Від цього було розчарування. Та коли я потрапила на бізнес-тренінг для осіб з інвалідністю та переселенців від ГО «ВІСЬ», то досвід людей, які були поруч (вони все втратили, але не опустили руки), — зародив у мені бажання реалізуватися в чомусь. Я рівнялася на цих людей, бо вони починали з нуля і це мене надихало стати самій собі роботодавцем, — розповідає Оксана. — Так виникла ідея соціального підприємства. Написала та захистила власний бізнес-проєкт. Грант не отримала. Але на презентації був директор центру реабілітації «Поділля» Роман Штогрин, він запропонував прийти до них на курси. Я так і зробила».
«ВІДЧУТИ СВОЮ ПОТРІБНІСТЬ»
У центрі реабілітації Оксана навчалася в’язати. Разом з нею у групі навчалися ще кілька дівчат з інвалідністю. Вела курс Оксана Трохимівна Ванюшкіна. По завершенні навчання жінки захищали свої проєкти, презентуючи власні вироби представникам торговельних мереж, служби зайнятості та влади. Тоді Оксанина команда отримала своє перше замовлення — від Наталії Малачкової з кафедри офтальмології Вінницького медуніверситету. Для медиків жінки вив’язали оригінальні екосумки. Та після навчання дівчата роз’їхалися, а Оксана знову залишилася один-на-один зі своєю ідеєю створити соціальне підприємство.
Справа зрушила з місця, коли Оксана покликала у свою команду Наталію Тарасюк. Вони познайомилися у спортивному таборі в Карпатах. На той момент Наталія завершила свою викладацьку діяльність через серйозні порушення зору. Жінки почали разом змінювати «КлубОК». Поруч з тим, що вчилися в’язати у Оксани Трохимівни, почали виставляти речі на продаж у соціальних мережах, налагодили співпрацю із кількома закладами, де облаштували локацію зі своїми виробами. Торік навіть зареєстрували власну торгову марку і відкрили ФОП, щоб працювати по-чесному. Крім цього, розподілили обов’язки: хто за що відповідає.
«Оскільки ми з Наталею можемо пересуватися містом без сторонньої допомоги, то взяли на себе адміністративну роботу. Іншими словами — привезти-відвести. Оксана Трохимівна головна по схемах, вона працює з дівчатами над виробами, — уточнює Оксана. — Коли замовлення велике, то до роботи долучаємося і ми, бо без в’язання вже не можемо. Насправді для незрячої людини це не простий процес. Треба кожну ниточку помацати, аби зрозуміти, як в’язати. А потім рахувати уважно, адже побачити помилку нереально. Але без цього заняття, чесно, я вже не уявляю свого життя. Це не просто власна справа, це можливість створювати корисні речі для людей і відчути свою потрібність. Буває, що люди бачать наші вироби і кажуть: «Ой, я й сама таке зробити зможу». Але вони не замислюються над тим, що кожен наш виріб має додаткову соціальну складову. Ми самореалізовуємося нарівні з усіма».
«КРУТИМОСЯ, ЯК МОЖЕМО»
Усе, що заробляють, жінки вкладають у справу. Дохід невеликий — рекордний прибуток на цей момент 7 тисяч грн у місяць. Вони пішли на нитки та комплектуючі матеріали. Надія поставити виробництво на потік, придбати обладнання і техніку для роботи з’явилася минулої осені. Знайшовся грантодавець, який обіцяв реалізувати бізнес-проєкт з соціального підприємництва, але «розчинився» в останній момент.
«У вересні 2019-го ми брали участь у хакатоні із соціального підприємства, — розповідає Оксана. — Він проходив у областях, а потім відбиралися люди на навчання. Один з фондів пообіцяв нам грант на розвиток соціального підприємства. Ми представили проєкт на одну суму, та коли детальніше прорахували всі моменти: обладнання, техніку, матеріали й інфляцію, вийшла інша. Грантодавцю це не сподобалося, сказав зменшувати бюджет або взяти участь у іншому хакатоні, де 100% отримаємо грант. Ми погодилися.
Чекали-чекали, а коли прийшло повідомлення, то виявилося, що для участі треба зібрати пакет документів із виписками і рекомендаціями — на все про все дали три дні, що з нашими обмеженнями просто нереально. Більше того документи від органів влади виготовляються щонайменше 5 робочих днів. Тому так все і заглохло, хоча на хакатоні нашу ідею хвалили. Та на «молодці!» далеко не заїдеш. Усе, що зв’язано — це все наші вкладення, окрім невеличких донорських вливань, за що ми дуже вдячні. Поки що ніхто суттєво не допоміг. Крутимося самі, як можемо».
ПЛЮСИ, ЯКІ ПРИНІС КАРАНТИН
Період карантину спонукав жінок не лише до активної діяльності в соціальних мережах, але й до створення власного сайта: https://klubok.vn.ua/ Його допоміг розробити чоловік Наталії Тарасюк. Вона розповідає, що під час карантину спілкуватися в онлайні з клієнтами стало складніше, вони хотіли бачити товар, цікавилася, з яких ниток, які розміри. Для налагодження комунікації вирішили створити ресурс, куди «залили» фото усіх своїх виробів із детальним описом.
«Попри те, що довелося заплатити за домен і хостинг, ці видатки себе виправдали, — долучається до розмови Наталія. — Тепер ми скидаємо клієнту посилання, він усе бачить, і не треба розповідати деталі. Це економить час. Більше того дозволяє залучати іноземних клієнтів. Уже маємо продаж наших виробів у Великобританію. Це перший плюс, який нам приніс карантин. Другий — це те, що ми зуміли допомогти батькам юних футболістів. Як саме?
Під час жорстких обмежень усі діти сидіти вдома, але мусили відпрацьовувати тренування. Якось моя знайома почала скаржитися, що сусіди нарікають на те, що малий «набиває» у квартирі м’яча. А що робити? Йому тренер дав завдання на відпрацювання вправи. Запропонували їм наші авоськи: кладіть м’ячі, тримайте за ручки і «набивайте» м’яч, він уже не стукатиме по підлозі. Ідея усім сподобалася і ми продали чимало таких сіток. Ще в нас було кілька замовлень — сітки для носіння бутлів для води, щоб вони не різали руки. Тобто ми створюємо не лише красиві речі, але й корисні та необхідні. А ще своїми виробами пропагуємо відмову від пластику і пакету. Придбайте наші товари — вони на всі випадки життя».
Попри те, що особливої підтримки жінки не мають, вони прагнуть реалізувати свій бізнес-проєкт на всі 100%. В ідеалі він передбачає закупівлю обладнання, виготовлення сертифікатів якості, безпечності та екостандарту. Крім того шукають можливість виготовити штрих-код, щоб можна було зайти у торговельні мережі. Одна з місцевих вже готова взяти на реалізацію їхню продукцію. Та бюрократія «зачинилася» у Держспоживслужбі, яка ніяк не наважиться перевірити в’язані речі за українськими стандартами. Жінки не складають руки, поки не виходить одне, вони роблять інше: зараз шукають приміщення для фірмового магазину. У ньому, до речі, також працюватимуть люди з інвалідністю.
