ІСТОРІЯ ПЕРША
У п'ятнадцять років Вона почувалася дуже самотньо. У школі
отримувала більше трійки та всілякі зневажливі прізвиська за рудий колір
волосся. У молодої мами (яка народила Її в 16 років) особисте життя не
складалося — чоловіки в домі не затримувалися. Мамі було не до Неї. Коли
подружка повела Її в компанію «цікавих» старших хлопчиків, Вона була зачарована.
Хлопчики здавалися дуже дорослими і незалежними — вони закінчили школу
і ніде не працювали. До того ж вони кололися, що в Її очах додавало їм
якогось таємничого ореолу. Наркотик був дешевий — опій, що в народі називають
«ширка». З важких наркотиків цей — найбільш поширений в Україні. В очищеному
вигляді — героїн. За сезон наркомани можуть заготовити собі макову соломку
для опію на півроку і потім купувати лише дрібниці — розчинник (дімедрол).
Наркотик Їй сподобався — він давав змогу розслабитися, почуватися комфортно,
впевнено, спокійно. Вона стала зустрічатися з одним із хлопчиків, їй було
приємно, коли він приходив за нею до школи. Утім, школу Вона невдовзі кинула.
Він став Її першим чоловіком. Щоправда, сексом вони займалися час від часу
— опій не є сексуальним стимулятором, і його споживачам секс ні до чого.
Потім скінчилися запаси макової соломки і закінчилися гроші. Друг вирішив
Нею приторгувати. Він сказав: «Є банабак, який завжди хоче» (так називають
вірменів, грузинів та азербайджанців, які торгують наркотиками).
«Банабак» працював на одному з квіткових ринків столиці
й офіційно торгував квітами. Дорогою Вона плакала від страху, друг теж
пустив сльозу, але потрібно було вколотися. Усе інше було несуттєвим порівняно
з цією потребою. «Банабак» завів її в зачинений ларьок, наказав зняти труси,
спертися руками об стіл і зігнутися. Через дві хвилини вона отримала свої
гроші (скільки, точно не пам'ятає; каже: за перерахунком на валюту — два-три
долари США). Цього було тоді достатньо, щоб тут-таки купити наркотик. Потім
вони їздили по різних ринках: «клієнти» завжди працювали у квіткових рядах.
Вона вже давно не жила вдома: пішла після скандалу, коли
черговий материн залицяльник почав до неї приставати. Вони ночували на
якихось квартирах, де весь час варили наркотики, замість оплати за квартиру
господареві давали вколотися безкоштовно. На той час Вона вже була «в системі»,
тобто Їй необхідно було вколотися три рази щодня.
Через якийсь час від Неї почали відмовлятися клієнти —
наркотик робив свою справу: від колишньої свіжості не залишилося і знаття.
З'явилися блідість, синці під очима, почали випадати зуби (димедрол — один
із компонентів ширки — руйнує кісткову тканину), волосся стало ламким,
тьмяним і рідким. Неприємне враження справляли Її наркоманські риб'ячі
очі: звужені зіниці і велика райдужка. Вічно млява, квола, на ватяних ногах,
зі своєю наркоманською ходою Вона викликала огиду клієнтів. «Якась хвора»,
— процідив один з «банабаків».
Більш ніж п'ять чи шість годин без наркотика вони не могли.
Починався шалений біль у суглобах — «кумар» (ломка). Вони жили, як вовки:
у безперервній гонитві за грошима, щоб купити наркотик. Почали красти.
Кілька разів потрапляли до міліції: там у Неї забрали гроші і зняли з руки
обручку. Потім випустили: навіщо тримати наркомана — настане ломка, буде
кричати, битися головою об стіни...
У Неї не залишилося ні друзів, ні знайомих. Тільки ті,
з ким кололася, у кого купувала наркотик, і якісь невиразні суб'єкти, у
яких крала на базарі. Жила, мов у тумані, і як опинилася в християнському
притулку, не пам'ятає.
У християнському притулку страждань від ломки медикаменти
не полегшували — тільки читали над Нею молитви і витирали піт із лоба.
Через п'ять днів без наркотика Вона втекла. І пішла додому. Йдучи по вулиці,
раптом збагнула, що втратила частину життя. Вона побачила: люди одягнуті
зовсім інакше, з'явилося багато іноземних машин, будинки відреставрували
і побудували нові. Їй було страшно: здавалося, що всі дивляться на Неї,
показують пальцями. Цього весняного дня вона простувала у чужій порваній
шубі, що незрозуміло звідки взялася, і яскраво-жовтих черевиках із брудно-зеленими
шнурками.
У мами був новий чоловік і нові меблі. Вона жахнулася,
побачивши дочку, заплакала і стала просити у Неї вибачення. Потім, подзвонивши
кудись, дістала гроші і повезла Її на таксі у державну клініку. За хабар
Її поклали без черги. І взяли кров на аналіз на ВІЛ-інфекцію (кілька років
тому в Україні ще не було закону, який забороняє тестувати на ВІЛ без згоди
пацієнта). Результат виявився позитивним.
У лікарні Вона зустріла Його. Він володів рідкісною, не
характерною для наркоманів, стурбованих лише тим, аби будь-якими способами
здобути наркотик, якістю — патологічною чесністю. Чомусь саме це Її вразило.
І Вона Його покохала.
Він був із тих рідкісних хлопчиків-філософів, які приходять
до наркотиків через своє невгамовне бажання пізнати світ. Йому здавалося,
що наркотик розширює свідомість, відкриває якісь нові можливості, відчуття,
стимулює інтелект. Він був відкритий світові і впіймався на цю свою відкритість.
Незрозуміло, за що Він покохав Її. Мені не зрозуміло, але, напевно, Йому
відкрилося в Ній те, що не відкривалося іншим.
Він знав, що вона ВІЛ-позитивна. Його це не зупинило. Дивно,
що це не зупинило Її. Вона нагородила Його смертю.
Від наркоманії вони разом лікувалися вісім місяців. Вийшовши
з лікарні, поселилися в його батьків — немолодих бідних інтелігентів (він
був пізньою дитиною), які підробляють до пенсії будь-яким прийнятним для
них способом. Батьки знали все про них обох. Та Він був хлопчиком, їхнім
обожнюваним єдиним сином, і вони прийняли його обраницю. Вони читали йому
Чехова і Достоєвського з пелюшок. Проте нічого не розповідали про пастки
реального світу. Можливо, вони і самі нічого про них не знали.
СНІД у нього розвинувся досить швидко. Позначилося збіднене
харчування і слабке здоров'я. Сьогодні він уже не виходить із дому, виснажений
безперервним розладом шлунка і постійною субфебрильною температурою (першими
ознаками хвороби). Надалі буде гірше.
Вона сидить біля Нього і плаче. Вона не хоче залишати Його
самого. Вона каже, що, якби не ця страшна хвороба, вони ніколи б не розлучилися.
Він для Неї — єдина ниточка, яка пов'язує Її з життям. Вона знає, що Він
незабаром помре, а потім ворота смерті відчиняться для Неї. Він ніколи
не докоряв Їй за те, що сталося. Проте Він хоче швидше піти з цього світу,
щоб не знущатися над батьками і Нею. Він знає, що десь на Заході є шалено
дорогі ліки, які, ймовірно, навіть сьогодні ще могли б йому допомогти,
підняти на ноги. Які дозволяють носіям ВІЛ-інфекції дуже довго уникати
розвитку СНІДу. Але вони для Нього недосяжні.
Вона плаче і мріє про те, що якби трапилося чудо і можна
було повернутися назад, у свої п'ятнадцять років, Вона жила б інакше. Вона
не стала б наркоманкою, а знайшла б Його. І врятувала б Його від наркоманії.
І у них не було б ВІЛ-СНІДу. І у них обов'язково була б дитина. Багато
дітей. Та головне, що Їй було б даровано цю місію — врятувати Його. Якби
тільки Вона могла Його врятувати...
ІСТОРІЯ ДРУГА
Проституцією Вона почала займатися десять років тому, коли
Їй виповнилося шістнадцять. Вдома ніхто нікого не любив і всі один одному
заважали — вони жили в однокімнатній квартирі: батько, мати, Вона і молодший
брат. Роздратування — перше почуття, знайоме Їй з дитинства.
...Вона дуже швидко заробила гроші, щоб зняти собі окрему
квартиру, і кинула школу. У сім'ї не цікавилися, де Вона живе — раділи,
що у тісній квартирці стало однією людиною менше. П'ятдесят відсотків заробленого
Вона віддавала сутенеру, потім навчилася приховувати гроші. Заробляла багато
— десять років тому їй платили по 200 доларів за ніч. Її здебільшого пропонували
старим та іноземцям — у Неї був імідж дівчинки-підлітка, що особливо збуджувало
старих похітливців. Дехто пропонував тільки збочений секс, дехто бив, траплялося,
клієнтів було декілька; вона реагувала холоднокровно — треба заробляти.
У Неї з'явилися дорогі речі, дорога косметика.
Повіям приносили наркотики. Вона спробувала все — ЛСД,
героїн, джеф, екстезі, марихуану. Під наркотиком працювати було легше,
та більш за все Їй подобалося випивати.
Якось Їй спало на думку (а може, хтось порадив), що без
сутенера працювати вигідніше: усі гроші — твої. Чомусь Вона вибрала готель
«Колос» для працівників сільського господарства — стукала до номерів, пропонувала
себе. Її часто обманювали: використовували, а потім виганяли.
Вона все частіше напивалася, Її все частіше били і, нарешті,
перестали пускати до готелю. Вона стала працювати трасовою дівчинкою на
південному напрямку.
До кінця літа Вона зрозуміла, що вагітна. Вирішила повернутися
до Києва і розшукати свого першого сутенера — він здавався Їй таким добрим
і благородним на фоні подальшого безрадісного життя. Сутенера так і не
знайшла, але зустріла своїх колишніх колег-повій, які пожаліли і дозволили
жити у їхній квартирі. На великому терміні вагітності Вона вже не могла
працювати — повії годували Її за те, що Вона їм прибирала, прала, готувала.
...«Швидка» привезла Її до пологового будинку. У пологовому
будинку взяли кров і виявили, що Вона інфікована ВІЛ. Чи інфіковано дитину,
дізнатися не можна було, оскільки наявність вірусу в організмі визначається
наявністю антитіл до нього, а в дитини до півтора років у крові присутні
антитіла матері. (Статистика свідчить, що у 85% випадків від ВІЛ-інфікованої
матері народжується здорова дитина, а прийом відповідних медикаментозних
препаратів, які, до речі, доступні всім інфікованим вагітним жінкам в Україні,
доводить цю цифру до 95—97%.)
У пологовому будинку почалася паніка. Лікарі і санітарки
боялися до Неї підходити — Її поселили до окремої палати і замкнули на
ключ. У Неї почалася сильна кровотеча, але ніхто не хотів дивитися Її на
гінекологічному кріслі. Білизни Їй не міняли. Для годування винайшли хитромудрий
пристрій: ополоник прикріпили до довгої палиці, і крізь двері просовували,
наливаючи чергову порцію все у ту ж немиту тарілку, що стояла у Неї на
тумбочці. Її ображали і принижували і лікарі, і породіллі.
Якось двері забули замкнути. Вона пробралася до дитячої
і за номерком на руці знайшла дочку. У халаті і тапочках на босу ногу,
з дитиною, загорненою у пелюшки з написом «Минздрав», Їй вдалося втекти.
Вона намагалася повернутися додому, але вдома зустріла лише скандали, бійки
і докори. І вона знову прийшла до подружок-повій, яких зовсім не налякав
Її статус ВІЛ-позитивної. Однак Їй сказали, що час заробляти гроші і самій
утримувати себе і дитину. І Вона вийшла на панель, чудово розуміючи, що
може заразити будь-якого зі своїх клієнтів. Та Їй — все одно. Вона ненавидить
чоловіків. Вона навіть не мстить їм — просто Їй байдуже, яких мук вони
зазнають. Це було п'ять років тому. Вона продовжує інфікувати і тепер,
виходячи на роботу практично щодня.
Сьогодні вона знімає куток у алкоголічки, якій Вона платить
за те, що та «наглядає» за дівчинкою, поки мама «працює». Колись Вона намагалася
влаштувати дитину у ясла, але, виявивши у крові дівчинки антитіла вірусу
ВІЛ і навіть не розуміючи, що вони можуть бути материнськими, від дитини
у паніці відмовилися. Враховуючи, що дівчинці вже п'ять років, що вона
живе у поганих умовах і погано харчується, можна сподіватися, що дитина
здорова, інакше хвороба б уже виявила себе. Та Вона дитини не перевіряє.
Вона боїться медичних установ, боїться, що у Неї відберуть дівчинку — єдине
живе створіння у цьому світі, яке Вона любить і в якому має потребу.
Якось Вона прийшла у групу психотерапії однієї з благодійницьких
організацій. Перше, що Вона спитала: чи є у групі, до якої її записали,
чоловіки. Почувши ствердну відповідь, сказала: «Я, напевно, не ходитиму».
Вона ненавидить чоловіків і боїться держави, тому що з 16 років була по
той бік закону. Її дитину у державі ніде не зареєстровано, вона юридично
не існує. Усе життя Її ганяли і виганяли: міліція, батьки, лікарі. Вона
звикла бути гнаною. Вона звикла бути винною перед державою і боїться звертатися
до неї по допомогу. Якось, віддаючи у ясла свою дитину, Вона сказала державі:
«Допоможи». Держава в особі неграмотних директриси, виховательок і нянечок
Її та дівчинку відкинула.
Вона плаче: «Швидше б померти, уже не можу, немає більше
сил». Дівчинка світленька, пухнаста підіймає на неї свої водянисті блакитні
очі. Її обличчям пробігають якісь полиски, його осяває бліда усмішка і,
погладжуючи дівчинку по худеньких рученятах, Вона говорить: «Кицю, кицю
моя...»
ІСТОРІЯ ТРЕТЯ
Зробивши над собою деяке зусилля, відкриваю двері корпусу
— блоку інфекційних хвороб і СНІДу (ця будівля називається у народі просто
і ясно «інфекційна лікарня біля Лаври»). Чекаючи Її на третьому поверсі,
я тиснуся до дверей відділення СНІДу, бо через невеликий хол — відділення
грипу, який, на відміну від СНІДу, передається повітряно-краплинним шляхом.
Вона виходить, і у моєму уявленні про життя, смерть і страх усе змішується:
Вона усміхається безтурботно і доброзичливо (а у Неї вже дев'ять років
— ВІЛ). Тільки потім, під час розмови, я помічаю, як часом невпізнанно,
на мить, змінюється її обличчя: неначе тінь набігла, похмурий вогонь спалахує
на мить в очах — і знову тиша і спокій. Скільки безсонних ночей, скільки
страшних, жалких, мов отруйна змія, думок у житті цієї тендітної синьоокої
33-літньої блондинки.
Її історія жахає своєю простотою. У школі й інституті —
громадська активістка, культорг, профорг, товариська і доброзичлива з друзями.
Вдома всі люблять і поважають один одного, їм не тісно і затишно у їхній
трикімнатній квартирці — мамі, татові, молодшій сестрі, Їй. Щасливе кохання,
яка завершується шлюбом — перший чоловік, він був Її першим коханцем. Народження
сина. Цікава робота. Через шість років Він зустрів іншу. Інша народила
від Нього дитину. Шлюб розпався.
Якийсь час вона була одна, знову і знову переживаючи і
передумуючи все, що трапилося, потім зустріла другого Його. Розписуватися
не стали, Він просто прийшов до їхнього дому і став у ньому жити. Робота
у Нього була позмінна, частенько не ночував удома. Іноді Їй здавалося,
що Він її зраджує, але Вона вважала за краще не розмовляти на цю тему.
Вона потрапила до лікарні з апендицитом, лікарі заодно
взяли аналіз крові на ВІЛ. Додому до Неї прийшли, коли Вона була на дружині,
— все вислуховувала бідна мама. Коли Вона повернулася додому, мати сказала:
«Сідай і слухай. З роботи звільнишся, щоб люди не дізналися». Її перша
думка була теж не про те, скільки Їй залишилося, а: «Який жах! Раптом дізнаються
сусіди...». (Скільки ж століть нещасним нашим людям ще вичавлювати з себе
цей вічний страх перед сусідами, коли їхня думка стає важливішою за власне
життя! Живуть же десь люди з оглядкою на свої, а не чужі інтереси.)
...У тому, що у Нього буде позитивний результат аналізу
на ВІЛ, Вона не сумнівалася: адже у Її житті було тільки двоє чоловіків:
Він і перший чоловік. Спочатку Він сприйняв звістку про те, що інфікований,
спокійно, але потім запої і загули стали нескінченними. Зрештою вони розлучилися,
у душі Вона так і не змогла Йому пробачити.
Вона дійсно звільнилася з роботи: незабаром перехворіла
двома поспіль двосторонніми пневмоніями. Загалом-то, хворобливою Вона була
з дитинства, тому не вважає, що зараз частіше хворіє через ВІЛ. Раз чи
двічі на рік їздить до Києва — підлікуватися. Лікують хронічні хвороби,
намагаються підняти Її імунітет — ВІЛ у нас в країні не лікують. У Києві
у Неї є друг — також ВІЛ-позитивний. Вона вирішила для себе раз і назавжди,
що не стане вступати в інтимні стосунки зі «здоровим». Світ XXI століття
розколовся на ВІЛ-позитивних і ВІЛ-негативних. Усі національні, расові
і релігійні упередження — ніщо у порівнянні з проваллям, що розділяє тих,
хто приречений, і тих, хто боїться їх, мов вогню...
Їй треба добре харчуватися, але грошей у сім'ї не вистачає.
Все тримається на молодшій сестрі, якій ніколи подумати про власне особисте
життя. Батьки- пенсіонери намагаються підробляти. Її інвалідна пенсія —
дуже незначний внесок до сімейного бюджету. (І хто тільки вигадав цю пенсію:
46 гривень. Чи можливо, маючи її, хоча б помислити про комбіноване лікування,
яке може спинити вірус ВІЛ у крові — за кордоном за 800 доларів на місяць.)
Вона намагається останнє яблуко непомітно підсунути синові, батьки намагаються
— Їй.
Вдома, застудившись, Вона прагне лікуватися самостійно.
До поліклініки для ВІЛ-інфікованих не ходить відтоді, як, прийшовши на
прийом до нового лікаря, почула від нього: «Ви повія чи наркоманка?» Можна
було б звернутися до районної поліклініки, але тоді треба попередити лікаря
про свій статус (таке з Неї взяли письмове зобов'язання), а Вона боїться,
що через дільничного дізнаються сусіди (Їй поталанило: Вона входить до
числа тих рідкісних інфікованих, про яких невідомо навколишнім).
Вона не дуже сподівається на те, що, якщо радикальний засіб
лікування буде розроблено, воно стане для Неї доступним. «Я покладаю надії
тільки на свій організм і свої сили», — говорить Вона. Я розумію, яка примарна
ця крихка надія. Як мало у Неї сил. Хтось сказав мені, що у Швеції всіх,
навіть нелегальних емігрантів з ВІЛ, лікують безкоштовно. Не відсилають
додому — бо ж вони помруть від СНІДу. У мене жевріє божевільна думка —
а що, якби якось допомогти Їй добратися до цієї доброї Швеції?!
Вона намагається все робити в домі: прибирати, готувати;
пече — пальчики оближеш. Любить поратися на городі. Мама- сердечниця прагне
захистити Її від важкої роботи, але Її робота не обтяжує, хоч Вона і швидко
втомлюється: робота відволікає від похмурих думок. Вона любить читати,
особливо фантастику, романи. У газетах не читає сторінки про нашу політику
і економіку — і без того нудить.
...Нещодавно Вона розказала про свою хворобу синові, «час
настав». На моє запитання, як він сприйняв це, Вона відповідає знехотя
і односкладно: «Погано». Тепер хлопчик, у якого немає батька, знає, що
і маму він може втратити у будь- який момент. Вона не сумнівається, що
він нікому нічого не розкаже. Дорослий маленький хлопчик, якому мама довірила
свою страшну таємницю...
Автор
висловлює величезну вдячність за допомогу у підготовці матеріалу Наталі
Підлісній, директору психологічних програм Благодійницького фонду SAARF.
Їх багато, їх стає чимраз більше (принаймні в Україні,
на відміну від цивілізованих країн, де епідемія завдяки правильній просвітницькій
роботі і грамотній поведінці їхніх громадян, пішла на спад). Від моменту
зараження ВІЛ до смерті можуть минути довгі роки. І нам доведеться навчитися
жити поряд із цими людьми, навчитися толерантності. Оскільки навіть ті
з них, хто, на перший погляд, сам винен у своїй біді, ускочили в халепу
лише тому, що раніше, ніж стати знехтуваними суспільством, були вiдчуженi
своїми близькими. Вони не мали ні достатнього життєвого досвіду, ні сили
характеру і пішли не тією дорогою. Власне, всі дороги життя ведуть до смерті.
Однак вони вибрали найкоротші.
Я розповім вам про трьох із них. У мене, зрозуміло, немає
їхніх фотокарток, і мої описи їхньої зовнішності правильні лише за суттю,
а не за формою. Я не знаю їхніх імен, а якщо знаю — не назву. Це було однією
з умов. Тому що найстрашніше для них — коли хтось дізнається, що вони інфіковані
ВІЛ. Вони знають, які ми немилосердні.
