Експозицію сформовано за трьома розділами «Чехов і Художній
театр» (уявіть собі, всі чеховські постановки в Художньому театрі), архівні
кадри з історії самого чеховського музею («Немає на Землі жодної держави,
представник котрої не побував би в нашому музеї»; і всі вони, як у Ватикані
з Папою, у чеховському будиночку вважали за честь сфотографуватися з Марією
Павлівною, сестрою Антона Павловича Чехова, котра пропрацювала в музеї
до 1957 року), і найколоритніший розділ — «Чехов і його оточення».
Зазвичай з книжки в книжку мандрує фотографія Чехова 1901
року — такий суворий пан у пенсне. «Я цю фотографію на стенди не помістила
— її і так усі знають. Але в книжках на неї вже стільки ретуші накладено,
що від Чехова на ній залишилися лише борідка та пенсне. Тому багато хто
на виставці сприймає як відкриття, що Чехов-то, виявляється, був не просто
прекрасним письменником, але й просто гарним чоловіком», — говорить Ангеліна
Василівна Ханiло, яка працює у чеховському музеї з 1946 року. Розглядаючи
ж чеховські фотографії — особисто мені особливо сподобалася одна, де Антон
Павлович (недоречна у цьому випадку церемоннiсть iм’я по батькові) у якійсь
шинельці, папасі й з нагайкою; незвично бачити його обличчя без пенсне
(а у нього виявляється розкосi очі) — робиш відкриття від зворотного: упізнаєш
у письменникові його персонажів. Ось цей, наприклад, франтуватий піжон
у білому костюмі, що фотографується не у кого-небудь, а у заїжджої знаменитості
— харківського фотографа Іваницького — вилитий Тригорін, а ось цей втомлений
пан, котрий зріднився з почуттям обов’язку, — не інакше як доктор Димов;
на знімках то проступає дорнівський цинізм, то артистична беззахисність
Раневської. «Мені остогидло писати, і я не знаю, що робити. Я охоче б зайнявся
медициною, взяв би яке-небудь місце, але вже не вистачає фізичної гнучкості.
Коли я тепер пишу, або думаю про те, що треба писати, то у мене така відраза,
неначе я їм щі, з яких вийняли таргана» — от-от, на цій картці це почуття
спіймано досить точно. «А ви знаєте, чому художники не любили малювати
Чехова? У нього було дуже рухливе обличчя, багата міміка, яку просто неможливо
було зафіксувати», — говорить Ангеліна Василівна. Зате для фотомоделі —
це неоціненна якість: у Чехова скільки знімків — стільки відтінків усмішки.
Якщо експозицію, влаштовану в Музеї однієї вулиці (схоже,
що музей, який перебуває в стані окопної війни з Подільською райадміністрацією,
готує кожну нову виставку як останню) задумано таким чином, що прискіпатися
до неї складно — фото не тільки наймодніше з візуальних мистецтв, але й
найбільш (до певних меж, звичайно) невразливе для критики, тим більше фото
архівне, то ставлення до меморіальних музеїв сьогодні не таке непохитно
прихильне, як років десять — двадцять тому. Пригадується іронія Довлатова
з приводу таблички в одному з меморіальних музеїв (цитую з пам’яті): «Особисті
речі партизана Батюка. Наган і гільза від патрона». — «Так, широко жив
товариш Батюк». «Чеховський меморіал зовсім іншого роду, — не залишає й
тіні від мого скепсису Ангелiна Василівна. — Таких музеїв на всій землі
не більше десятка, вiн не створений, а збережений». «Коли 1904 року Чехов
помер, Марія Павлівна, навіть не передбачаючи, що будинок колись стане
музеєм, зберігала все, як було за брата. Тому нічого не довелося створювати
спеціально, звідкiлясь видряпувати, знаходити, домагатися. У цьому значенні
цей будинок дуже щасливий, — пояснює Алла Головачова. — Між іншим, Марія
Павлівна дуже любила проводити екскурсії. І знаєте — це незалежно один
від одного помітили і Маршак, і Паустовський — вона якось по-особливому
вимогливо вдивлялася в обличчя людей, які приходили до чеховського будинку,
немов вони приходили не на екскурсію, а в гості; а якщо хтось із відвідувачів
надто церемонно себе поводив, то навіть робила зауваження: «У цьому будинку
можна робити все, хоч би й стояти на голові». Шкода тільки, що коли Чехов
стояв на голові, його не сфотографували.
