Свіжий запах... дошок перебиває всі інші запахи у новому корпусі Залісоцької школи, що на Волині. Як жартує її директор Світлана Федорівна Збирун, ремонт тут «не закінчується, а лише призупиняється». Вона не приховує радості, що в одного зi спонсорів, місцевого підприємця, вдалося розжитися й на плитку для приміщення шкільної їдальні. Влітку цей чоловік, колишній випускник школи, спромігся профінансувати виготовлення двох дорогих дверей.
— І сказав: «Свєта, більше не ходи!» Я його особисто й не знала, мене завели у бар, який він тримає. Допоміг. А сказав не приходити, то більше й не йшла. Останнім часом так і живу: думаю, куди знов податися, кого просити? Чи туди йти, де давно була, чи туди, де ще терплять?.. А цей підприємець зустрів недавно. Сердиться: «Чого не заходиш? Я ж ще не раз допоможу!» — ділиться директор перипетіями спілкування з багатими світу цього.
Минуле літо для неї, як і для всієї школи, пройшло у справжньому авралі: реанімували приміщення колишньої контори місцевої будівельної організації.
— Голова райдержадміністрації Леонтій Кричкевич викликав і сказав: «Допоможу тим, хто сам працює! Будемо робити школу!», — пригадує Світлана Федорівна. — Я вірила і не вірила, бо дуже вже занедбаним було приміщення. Але ж у принципі воно непогане...
У цьому приміщенні, котре від основного не так і близько, учні колись вже навчалися. Було це на зорі української незалежності, коли роботи для місцевих будівельників не стало і, передова раніше, Олицька міжгосподарська будорганізація наказала довго жити. У просторому приміщенні контори влаштували корпус для молодших школярів.
— Навчалися й шестирічки. Мали спальню, ігрову кімнату, кілька класних кімнат... Була й їдальня, — як добру казку пригадує директор.
Та згодом розморозилися батареї — котельня, котра обігрівала й житлові будинки, працювати перестала. І кілька десятків дітей знову повернулися у школу «стару», де і так, як у рукавичці. Зустріти неповну середню школу, у якій 153 учні, і це не у поліській глибинці, де родини традиційно багатодітні, а у невеликому селі під Оликою, — справді несподіванка. Зустрічаються ж на Волині середні школи і на 125 учнів, що при нинішній демографічній кризі не дивина. Тут же два малі села — Залісоче й Гор’янівка, де, на перший погляд, небагато й молоді... А у перший клас цього року пішло 20 хлопчиків і дівчаток! 20 учнів — у другому, в третьому, щоправда, 12, проте у четвертому аж 22. Це при тому, що сусідня Дідичівська середня школа має учнів всього на якийсь десяток більше: за рахунок тих же залісочівських, котрі йдуть сюди у 10 клас. У сусідніх Личанах, кажуть, наступного року взагалі жодна дитина не піде у перший клас...
Певна кількість учнів у Залісоцькій школі — з сусідньої Олики. Місцевий люд традиційно називає селище «містом»: ще у пам’яті часи, коли Олика була резиденцією князів Радзiвiллів. Неподалік князевого парку, від якого лишилося небагато старих дерев, — сучасна двоповерхова школа, значно молодша і просторіша, ніж Залісочівська. То чому ж не меншає кількість батьків, котрі щороку віддають перевагу школі сільській, а не «міській»?
Надія Сергіївна Дордюк, вчитель другокласників, каже, що з двадцяти семеро — діти оличан. Світлана Федорівна ситуацію дипломатично не коментує: мовляв, це вибір батьків. Проте Залісоцька школа на районних предметних олімпіадах займає перші місця, і перша навіть по спорту, при тому, що у школі ніколи не було спортивного залу.
— Тепер ми два класи вивільнили, можна зробити й спортзал. Але ж там місця все одно мало, — клопочеться директор.
Один з шкільних спонсорів, відомий на Волині будівельник та земляк (родом з Гор’янівки), радить братися за реставрацію приміщення колишньої котельні міжколгоспбуду. Але Світлана Федорівна, якій зашпори від відбудови контори ще не відійшли, вагається. У новому корпусі і так як на вокзалі. В учительській на підлозі — дзеркало і баян, не можна повісити тюль, бо повідставали дорогі шпалери: дуже змокріла стіна.
Приміщення 14 років стояло без вікон і дверей. До життя його повертали не лише влада і спонсори, а й батьки та вчителі. Останні самі шпаклювали, білили... Нині учнів початкових класів у Залісоцькій школі на кілька чоловік навіть більше, ніж у п’ятому — дев’ятому класах. Та туалет, котрий тут на вулиці, за школою — один на всіх. Добрий господар, кажуть, з цього місця будову починає, а у нас як завжди. Ще більше батьки турбуються, чи буде у школі взимку тепло. Нині приміщення обігріває старий котел, котрий, як кажуть знаючі люди, просто «не потягне» при нижчій, ніж мінус 10, температурі. 1 вересня, коли школу відкривали з піснями й телебаченням, обіцяли доставити електричний котел, але його досі нема.
Крім тепла, переймаються батьки й їдальнею. Її у школі теж ще нема. Це для неї призначені дошки, дбайливо складені нині у коридорі. Тут роботи — кінь не валявся. Тільки недавно тут поміняли всю електропроводку, викинули плиту, яку не вмикали 14 рокiв.
А наразі дітки перебиваються печивом і вафлями. Ми потрапили якраз на перерву, коли приватний підприємець, якій довірили харчування дітей, видавала вафельки. І вчора вафельки, і позавчора вафельки... Дітям таке одноманіття набридає. А дорослим? Адже на гаряче харчування молодших школярів у шкільному бюджеті відводиться солідна сума! Директор розводить руками. Одна з перевірок рекомендувала, аби... вчителі готували дітям чай з бутербродами, хоча б таким чином вирішуючи проблему гарячого харчування. Де мити чашки? А хай собі носять з дому... Вчителі б і ладні гріти дітям чай, так де пити? У деяких класах столи не рівні, а похилі: недовго й до біди.
— Послухали ми, покивали, бо заперечення не приймаються, та й по всьому: крайньою, знаємо, знов буде директор. Все на неї скинули! — кажуть вчителі.
